Соломія підвелася. На ногах стояти було важко. Нудило щораз більше.
«Господи, хоч би витерпіти», — подумала вона.
— Я ни знаю, кого вибере Вадим, — сказала і здивувалася, що хвилювання начеб проходить. — Я хочу, аби він був щасливим. Тики ж. Ви його не любите, от яка біда. Бувайте.
— Не вам визначати, чи я люблю, — голос у Марини покрижа- нів. — І зачекайте. Підемо разом. Гадаю, ви проведете мене до зупинки?
А далі. Далі вона звеліла подати їй шубку.
Ошелешена Соломія зробила було порух, та спинилася. Хвилювання справді пройшло, а на зміну прийшло, як уже не раз із нею траплялося, дивне замороження. Ніби враз вікно відчинилося. А потім вона побачила обох їх серед холодного засніженого поля, на вітрі й морозі. На вітрі й морозі, й поле те засипав, мовби хотів заживо поховати, пекучий жалячий сніг. Аж Соломії захотілося на руки свої подмухати, щоки потерти.
— А ми, виявляється, горді, — тепер просто насмішкувато сказала Марина. — Ой, які ж ми горді. А пухову хустку нам коханий Вадик подарував, чи не так? Так, любонько-ланкова, так. Бо і в мене така є. Ну, а тобі, поліщучко, на пам’ять зостанеться. Може, й сльози нею витиратимеш. Вона м’якенька.
Соломія раптом рвонула з вішака шубку — дорогущу, певно, пухнасту, невідомо з якого звіра пошиту, й кинула на підлогу. Тупнула по тій шубці ногами.
— Нагинайся, сучко, і вдягай.
З тим і вийшла. Ще чула, як за дверима, якими грюкнула з усієї сили, пролунав несамовитий вереск. Вже на вулиці, пройшовши метрів зі сто, дала волю сльозам.
Вона не бачила, як вбіг у кабінет переляканий голова, ни чула, як Марина істерично кричала, що її побито і завдано матеріальної шкоди, бо геть зіпсовано дорогу шубку, вимагала затримати злісну хуліганку й притягнути до відповідальності за нормами соціалістичної законності.
— Заарештуйте її, — кричала непрохана гостя. — Я вимагаю! Я дружина відповідального партійного працівника.
І тут Федось Без, колгоспний голова, колгоспу імені товариша Лазаря Мойсейовича Кагановича, проявив характер. Він, правда, підняв і подав розпатланій, розчервонілій дамочці, в якої аж фарба з-під очей потекла, її дорогоцінну шубку, зауваживши принагідно подумки, що на норкову та не тягне, хіба, мо’, яка білка сіра така-во, але далі сказав:
— Ось що, дамочко. Як там вас, Маруся Тихонівна чи що.
— Марина Трифонівна, — презирливо проказала гостя, схожа, подумав Федось Петрович, на драну кішку, куди їй до Соломки.
— Я й кажу, звиняюсь, Марино Трихонівно, що радив би вам не зобижатись і їхати собі по добру, по здорову, чи як там у вас кажуть.
— Ви на що натякаєте?..
— На те, що на вас, вроді, слідів побоїв не видно, — пояснив голова. — І свідків, уроді, не наблюдається за версту-другу. Так що їдьте, як і приїхали. Можу хіба до міста бричкою підвезти. Якраз на сани по случаю зими поставив. А шубку воно мона й почистити, як то кажуть, не одходя от каси. Зара вам Ганя щітку принесе.
І двері відчинивши, гукнув:
— Ганю, а йди-но сюда!
Коли ж посильна-прибиральниця явилася, наказав:
— Ти того-во, в бухгалтерії вроді щітка одежна є в Семенівни, то принеси. Тут у дамочки з далекого города матеріальноє по- вреждєніє імущества наблюдаїться по неосторожності ци то мєл- кій аварії.
— Сам ти аварія неотесана, — сказала Марина і до дверей з шубкою в руках, там обернулась і прошипіла:
— Ще в мене поплачеш, бандеровець недобитий.
З тим і вискочила, як оглашена.
— А от за то й одвітить можна, що колишнього червоного партизана бандерівцем обізвала, — сказав навздогін Федось Без і до Гані, котра з щіткою постала:
— Можеш іти. Тут уже отсутствіє налічія пострадавших. Хотя — стій. Почухай мені щіткою ліву лопатку. Щото од напряженія нервів засвербіла.
— Та ну вас, дєдьку Федось, — Ганя пирхнула й побігла назад в бухгалтерію.
Голова зачинив щільно двері, сів за стіл, подумав трохи, підперши рукою праву щоку, та дістав із тумбочки в столі з-під двох папок недопиту пляшку самогонки. Пошукав ще і виявив невеличкий гранчак та зморщене зимове яблуко. Налив у склянку пекучої рідини, випив, яблуком кислим закусив, тоді оглянувся та до портрета Кагановича, що висів поруч з портретом Сталіна за спиною на стіні, обернувся:
— Ти того, Мойсеїчу, войди в поніманіє, що в робоче время п’ю, та ще й сам. Нерви у мене тоже не залізні. Я зразу усік, що за дамочка. Натуральний дурень буде Вадим, як до Соломки нашої не вернеться. Бач, вона, стерва, мораль блюде, за сохранность сім’ї бореться! А ми що, проти моралі тої? Ци симні, може? Ні- как нєт. Но з другої сторони, — голова значуще підніс вказівний палець, — обіжати ланкової та ще й передової — не позволимо. Та ще й такої, що оху-хо! Нє, прийдеться, хоч-ни-хоч, другу випити. На зло врагам пролетаріата, як наш комісар казав.
І Федось Без, голова колгоспу імені товариша Кагановича, виконав свою погрозу.
5
Вадим не повернувся, а на загальних колгоспних зборах наприкінці січня представник райкому сказав,
