— Петре! — безтямно волає не вона, а її серце, таке велике цієї миті, як місяць на небі пару тижнів тому.
Такою страшною, подряпаною, з безтямними очима і тілом, що вже не дрижало, а швидше билось у конвульсіях, вона вибігає на доріжку. Бричка бовваніє попереду. З неї зістрибує Вадим, озирається. Соломія кидається до нього, падає ув обійми.
— Що з тобою? Що сталося? — Вадим гладить її волосся, плечі, цілує. — Кого ти кликала?
— Ховаймося, нас уб’ють!
— Хто уб’є?
Все ж він присідає вслід за Соломією за бричку. Дістає з кобури під плащем пістолета. Та в лісі тихо. І хвилину, й дві. Ще більше. Зрештою вони підводяться.
— Ни йдімо туди, — каже Соломія.
— Гаразд, не підемо. Але поясни, що сталося? Що все це означає?
— Потім, потім, не зара.
Вадим розвертає бричку. Доки 'їдуть доріжкою, Соломія чекає кулі навздогін. Але довкола тиша. Мирно форкає кінь, його чомусь Боруном Вадим називає. Лише здалеку долинає ледь чутне пугукання, певно, сови вилетіли на полювання.
На шосейці Соломія трохи заспокоюється.
— То що сталося? — знову питає Вадим.
— Там був чоловік.
— Який чоловік?
— Ни знаю. Повстанець. Бульбаш. Хтів убити тебе.
— То ти кричала його ім’я?
— Нє. То ім’я гиншого чоловіка. Иого вже нема.
— А де ж він?
— Убили. Давно. П’ять літ тому.
І раптом Соломія хапає його за руку. Каже майже спокійно:
— Заарештуй мене. Я бандпособніца.
— Тпру.
Спиняє коня, дивиться на Соломію.
— Ти що, сказала їм, що я прийду?
— Нє. Нє. Як ти міг подумати таке?
— Тоді звідки він узнав?
— Не відаю.
— Н -да, ситуація. — Він замислюється. — Чорт, хтось із жінок міг почути, як я призначав тобі побачення. Що ж, завтра розберемося, хто у вас інформатор.
— Ни треба, — просить Соломія. — Що тоді про мене подумають? Вже хай ліпше мене заберуть.
— А тебе за що? Чого ти кажеш, що бандпособніца? Ті їхні грипси 51 до лісу носила? їжу готувала? Ну, відповідай.
Голос у Вадима вже геть інший — сталевий. Такого Соломія ще ни чула.
— Я його любила, — каже вона.
— Кого? Того, що мене чекав?
— Нє. Петра. Я ни знаю, чого я його покликала. Ни знаю.
Вадим торкає коня. Знову — цок-цок підкови. Справді, мабуть, далеко чути.
І тут як у гарячці Соломія починає розповідати. Як їх росли разом троє — двоє хлопців і вона. Як теї хлопци — Петро і Павло, Петрусь і Павлусь — в неї закохалися. Як не могла вибрати між ними. Як, зрештою, обрала Павла, бо обідилася на Петра, що до лісу пуйшов, нею мовби знехтував. Як швидко збагнула, що Павла не любить. Як там, у лісі, коли од німців ховалися, з Петром зійшлася. Як призналася чоловікові й була покарана. Як проводжала чоловіка, котрого не любила, на вуйну. Як зрадила його вдруге у день Перемоги. А потім, потім загинув і Петро.
Вадим кілька разів затуляв їй рукою рота, але вона однімала й говорила далі. Говорила, а як скінчила, сказала:
— Спини коня, ми вже й поворот на Млинище проїхали.
Він:
— І куди ж ти підеш?
— Додом. Як тре’ буде мине забрати в емгебе, то знаїш, де живу.
— Ніхто тебе забирати не буде, — сказав Вадим. — І взагалі — мовчок. Про те, що сьогодні сталося. А то ще й на тебе впаде підозра, я тих хлопців-емгебістів добре знаю. Й про інше бажано не
