— Що, другого ждала, більшовицька хвойдо? Щось він тебе не уважає, сталінський вишкребок. Бо мав би сам ждати свою підстилочку. Тоді й проблем би не було. Лежав би собі замість тебе з діркою в тому місці, що їхній партії належить, та й по всьому.
Соломія холоне, бо зблискує перед нею жахлива картина — вона приходить і бачить мертвого Вадима. З кулею в голові ци серці. Мимоволі тихо скрикує.
Чоловік поруч, від якого чути важким потом і махоркою, притягає її до себе. Шепче:
— Страшно? Зараз буде ще страшніше.
І дивлячись в Соломіїне лице, ледь видиме у напівтемряві, очима:
— Впізнаєш? У таборі вас того літа охороняв разом з другом Яремою.
— Тепер пізнаю, — видихає Соломія.
Справді пізнає молодого хлопця-охоронника. Тико постарів, і в сірих проблисках останнього вечорового підсвітку видно, як лице осунулося. Як же його звуть, намагається пригадати.
Він струшує Соломію за плечі, як грушу.
— Чого ж ти, суко, так скоро забула друга Ярему? Йому ж навіть під землею, певно, болить..
Соломіїні плечі, стиснуті цупкими, мов лещата, пальцями, трусяться.
— Я ни. ни забула, — схлипує вона. — Я.
— Другого полюбила? Авжеж, за пахучі дікалони й шовкові панталони їхні. А тепер, дивись, накінєт на нєжниє плєчі шаль пуховую. Того ждала? Кажи!
— Ви. ви-те нас уб’єте? — Соломія питає голосом, в якім неприхований страх.
їй страшно, Боженьку, як їй страшно. І так, виявляється, може бути. Й така смерть може ждати.
І наступна думка — він. Він, цей чоловік, ци вони все знали. І що сьогодні тут зустрінуться. Того й ждав. Али звідки? Певне, хтось із жінок підслухав, як Вадим сказав. І доніс, кому тре’. Котрась з неїної ланки ци гиншої? Найближче були з неїної. Її подруги, товарки. Катька, Явдоха, Лідка, Люба. Може, й Люба. Ци Настя, в якої, кажуть, троюрідний брат досі в лісі.
Що ж, хай убиває. Заслужила. Справді, не вберегла пам’ять про Петра. Друга Ярему.
— Тебе я не вб’ю, — чує вона. — Варто й тебе було б. Та знаю, як Ярема про тебе казав, а якби ти чула, як розказував. Ти ж для нього, як пташка чиста, як голубка біла була, сучко. Ех, трясця твоїй матері.
Він спльовує й раптом завмирає, прислухається.
— Ага, 'їде, їде, голубок-яструбок. Цокають, чую, цокають копитця по асфальту.
І вже зовсім іншим тоном, рвучким шепотом:
— Ну, ось що. Тебе я не вб’ю, а ось любчика твого шльопну. Не за те, що з тобою волочиться. А за то, що такі, як він, найбільше нам зла приносять, чуєш? Надто зміїний язик має, со- вєтську облуду, як блекоту, рясно сіє. І сміливий, інакше б серед вечора сюди не подався.
Рвонув за руку, до альтанки потяг.
— Сиди тут і жди, — наказав. — І роби вигляд, що ніц не сталося. Не дрижи. Довго мучитися не будеш. І він тоже. Як тико підійде, так одразу й получить свою норму. Я стрілець добрий. Живою зостанешся. А подаси звук — тоже дев’ять грамів получиш у любляче серденько. Ну? Згодна? Жити, питаю, згодна?
— Зго. Згодна, — хрипить Соломія.
Вона сідає на лавочку, а чоловік зникає. Кудись ховається. За берези, вільху або кущ. Калиновий. Спеціально за лавочкою посадили. То вже у війну, може, й ті ж повстанці. Може. А тепер один з них уб’є Вадима. Нащо він призначив тут зустріч? А нащо вони ходили до лісу по ведмеді? Вона попереджувала, що можуть хлопці з лісу підстерегти, а він тильки сміявся. Казав, що фронтовику не гоже боятися бандитів. Та й нема їх уже — або переловили, або перестріляли. Останні загинули або були схоплені в тому літньому бою біля гори Герасимихи. Соломія було заперечила — кажуть люди, що кілька втекли, в тому ж лісі зникли. І той сотенний, що Чехурою звуть.
— Значить, десь у схроні своїм смердючім сидять, тремтять од страху, що й по них прийдуть, — Вадим тоді засміявся і неї обійняв. — А ти не тремти, кохана боягузочко. Я ж поруч з тобою. І пістолет при мені. І сім патронів у ньому. Я ж ворошиловський стрілець. А їх і половини того не буде. Жартую, нікого тепер боятися.
А, виходить, треба було боятися. Тре’ було, ой, тре’.
Що ж робити? Що діяти? Ждати, поки прийде Вадим і його вб’ють? Спробувати зірватися з лавки, закричати, коли він наблизиться? Хай уб’є і неї. Вона справді не змогла лишитися вірною мертвому Петру. Мертвому коханому. Тому, пам’ять якого вона зрадила. Али ж вона тико звичайна жінка. Вадима той уб’є, а як їй пусля цього жити? Після ще одної смерти.
Соломія прошептала слова молитви. Слова вислизали з її губ і падали в траву, у джерело.
Ось уже чути, як бричка їде зувсім неподалік, доріжкою. Чути, як форкає кінь.
І вона зривається з лавки. Зривається з криком. З її губ, із розтуленого, наповненого гіркотою рота вилітає ім’я. Але не те, що хоче крикнути Соломія, щоб попередити Вадима про небезпеку. Не «Вадиме!» кричить Соломія.
— Петре! Петре! — виривається з її грудей страшний розпачливий крик. Роздирає тишу і ліс.
Кого вона кличе, з якої могили, з якої далечини?
Кулі не свистять, наздоганяючи неї. Чути тильки неїне важке сапання.
Соломія біжить, здається, крізь цілий ліс, такий довгий її біг, гілки боляче хльоскають по обличчю, плечах, ріках, а вона біжить і біжить.
