дорогоцінний скарб, хукнувши перед тим та витерши рукавом, гранчака уповноваженому.
— Посуда, звісно, для коньяку не дуже підходяща, та якось пристосуємося, — каже Вадим Георгійович, наливає трохи собі й виголошує промову, в якій ще раз вітає іменинницю — прекрасну колгоспну трудівницю — й «за ваше здоров’я» та потихеньку п’є, жінки притім — зирять у два ока. А тоді вже Соломку змушує трохи пійнути. Міцний напій обпікає горло, вона закашлюється. Жінки-трудівниці п’ють по черзі й кажуть слова вітання. Здоровля, щістя й того, що хоче собі, бажають. У Соломії трохи шумить в голові. І розливається тілом ніжність — до чоловіка, що таке придумав, до цілого світу. Вадим дістає з кишені цукерку й простягає — закуси, мовляв.
Порожніє пляшка, якась крапелина дістається й голові та ди- ректору-секретарю. А як від’їжджають неждані гості, гуртом до бричок проводжають звеселілі жіночки.
Сміх, жарти, а Любка капосна:
— Мо’, й весіллє разом згуляємо?
— Прийде час — усе буде, — цілком серйозно каже Вадим.
«Про все вони знають», — жар од випитого у Соломії домішується до гиншого жару, що спалахує в ній, який уже до вечора не загасити.
А потім бабоцтво кидається до неї — покажи, що за подарок? Соломія насилу розкриває коробочку, дістає маленьку пузатеньку пляшечку. Як ото чвертка, нє, ще менша. Вірка бере до рук, скручує кришечку, нюхає.
— Бабоньки, їй-бо, по-панськи пахне. Пахуща, зараза. Ну, полномочний!
І до очей підносить, читає:
— Духи «Кра. Красная Москва».
— Ти ди, то ж, може, й жінка самого Сталіна такими пахтить- ся, — каже Ліда. — Ну, тебе одмітили, Соломко!
— Ни всім же так везе, — Любка.
Вони пробують духи — хто нюхає, а хто на палець собі бризкає, до носа підносить, по губах тре.
— Ліпше чути, ниж той напиток, — визначає Явдоха. — Бо той їхній коняка щось мині прусаками смердів.
— Ти якби розпробувала б, то гиншої заспівала б, — Гафія докидає.
Заспівали. Перед Другою Пречистою. Ланка сусіцька по полю, як разом ішли. Али пісня! Ніби не з того ні з сього заспівали:
Ой ходжу я на роботу Од время до время.
Усі люди та й говорять:
«Не получиш прем’я».
Вийшла ланка в поле жати,
А я йду по всьому.
Уся ланка закричала:
«Иди собі додому!»
Я додому не пушла,
Стала собі жати.
Стала собі молодая На хліб заробляти.
Полномочний не доїхав,
Я йому моргнула.
Ще півкопи не нажала,
А вже норма була.
Полюбила бригадира
З другої бригади.
А до того полюбила Голову сільради.
Я вдовичка молодая,
Невелика ростом,
Ще до того полюбила Голову колгоспу.
Гонять мене на роботу,
А у мене вавка.
Щось дала я бригадєру,
А мені дав справку.
Од тої пісні полум’яніли щоки у Соломії, пекли підошви, хоч ніби й не стосувалися слова до неї. Ніби й не стосувалися. Тиль- ки чого ж в неї за плечима, чути за плечима тихеньке «хі-хі», а за смішком уже хтось з ланки, її ланки, котра недавно так дружно хтіла мати неї за ланкову, й собі ту пісню стиха підтягує?..
