розповсюджуватися.
— Боїшся, що з бульбаською коханою знався?
— Нічого я не боюся, — сказав. — Ти могла в цьому переконатися. Ти багато чого пережила, і я пережив. Давай далі переживати разом. Хоч я не гарантую, що мене таки не вполюють.
— Ти справді мене ни кинеш?
— Я тебе люблю, — сказав на диво просто і так якось, що Соломія аж затремтіла. — Кохаю. Тебе, мою Солю.
— І я тибе. Али зара я піду. Добре?
— Йди, бо розумію, що в тебе на душі. А хоч — підвезу.
— Ни тре’. Ще які вечорничники побачать.
Вона чмокнула Вадима в щоку. Та перш ніж зістрибнула з брички, схопив Соломію за руку.
— Стривай. Я ж тобі подарунок купив з нагоди місячного ювілею нашого кохання.
Дістав щось із сумки, простяг Соломії.
— Ось, візьми.
Соломина рука торкнулася чогось м’якого й теплого, лагідного.
— Що то?
— Хустка. Пухова. На зиму матимеш.
Соломія враз відсахнулася. Що ж це таке? Той чоловік у лісі казав.
— Що з тобою? Бери.
— Нє, ни треба.
— Не хочеш подарунка від мене?
— Я ж ни за дікалони й пухові хустки тибе полюбила.
— Хіба я таке кажу?
— Дєкую.
Соломія взяла хустку, бо подумала, що він справді образиться.
Ишла селом, ковтала сльози, а м’яка пухова хустка пекла їй долоні.
3
Мине багато років, й од чоловіка, котрий приїде з Сибіру й розшукає неї, й покладе їй на долоню маленьке дерев’яне серце з двома вирізьбленими профілями — чоловічим і жіночим, дізнається Соломія, чого живою зосталася. Скаже той чоловік, Демид, що то Петрова робота, друга Яреми, яку він сховав колись у лісі, в дуплі, а тепер ось знайшов. На звороті серця побачить Соломія випалені букви — П і С. Вона довго триматиме те серце на долоні, потім у затиснутому кулаці, аж рука затерпне. А чоловік скаже, що врятувало неї тоді, не тільки неї, а й Вадима, в лісі коло джерела, Петрове ім’я. Те ім’я, котре вона безтямно кричала. Стріляти було в неї і того, другого, скаже той чоловік, все одно, що в Петра, друга Ярему, стріляти.
А поки що серед осені, перед храмовим празником — Дмитром, Дмитрієм-великомучеником, до якого вони з Варочкою білили хату, Соломія остаточно переконалася, що вона понесла, загрубіла, як то там по- вченому смішно кажуть — ваговитою ци ще якось — стала. Душа неїна заспівала пісню й не могла спинитися.
Цею новиною — у мене буде дитина, чуєте, буде дитина — Соломії хотілося поділитися не тильки з усім селом, а з усім світом. Та вона мовчала, боячись сполохати, зіврочити своє щістя, щіс- тячко, що зародилося й зріло в ній, як зріє із маленької зав’язі плід, щоб стати великим червонобоким яблуком, як з мачинки виростає ціла маківка, як росте весна з маленької, беззахисної квіточки серед снігу.
Тої пам’ятної осені п’ятдесятого року, якраз на Дмитра, в старій сільській церковці, збудованій без єдиного цвяшка ще у сімнадцятім столітті од Різдва Хрестового, хрестили й автора цих рядків, що через багато літ напише про Соломіїну долю, і малий хлопака мирно собі посопував на руках у хрещених батьків, і прокинувся та заверещав здивовано лише тоді, коли батюшка опустив його у водичку, хай і не вельми холодну. А перед тим разом з іншими односельчанами стояла на празниковій відправі Соломія й дякувала Богові й матері Божій, й Дмитрові святому заодно за даровану їй радість й просила не забирати неї.
Про тую радість повідомити Вадимові довго не одважувалася, та таки сказала, уже як сніг присипав Загорєни, перед свєтом Катерини, коли приїхав її коханий і запросив до клубу, щоб разом з другими передовиками й начальством відзначити день сталінської Конституції. Ну, по довгій і нудній проповіді їхнього директора, того, що грамоту Соломії вручав, по коротких словах Вадима про щастя жити в такій чудовій країні під зорею сталінської Конституції, направився актив до сільради, де вже стіл був накритий. Ну, тут і шепнула Соломія Вадимові, щоб не дивувався, бо пити їй вже не можна.
— Чого?
— У мене буде маленький. А може, маленька.
— Он як? Правду кажеш?
— Чого б я брехала?
— Та ти ж молодець. Молодчина!
Він стис Соломіїні пальці. Глянув на неї, і побачила, що очі у Вадима справді щасливі.
Нахилився, зашептав:
— Та за таке не гріх буде й випити. За двох. Чи й за трьох. Після тосту за товариша Сталіна,
