звичайно.
Соломія стиха засміялася. Вона почувалася подвійно щасливою. Цілий вечір. А того вечора Вадим вперше відкрито провів 'її додому. І вже біля воріт сказав:
— Мушу тобі признатися, що я ще офіційно не розлучений з колишньою дружиною.
І побачивши, як спохмурніла Соломія:
— Ти не гнівайся, Солечко. Так сталося. Але завтра ж я, в крайнім разі — з понеділка, візьму відпустку, я ж цього року ще не був у відпустці, і поїду та подам на розлучення. Думаю, що нас розлучать швидко, бо ми вже не живемо разом більше двох років. Правда, я всиновив її сина від першого шлюбу, але йому вже більше десяти років, та й Марина казала, що я їй не потрібен.
— Марина — то твоя жінка?
— Так. Була жінкою. Нас поєднала війна. А потім. Довго розказувати. Я зрозумів, що не кохаю її. Попросився, аби мене направили в іншу область. Ну й тут, на Волині, зустрів тебе. Я. Я, коли рік тому до обласного центру забрали в обком партії, попросився знову сюди, у ваш район, бо знав, що мушу тебе побачити, мушу біля тебе бути.
Тепла хвиля розлилася у Соломіїних грудях. Наче потеплів і цей зимовий вечір. З-за хмар визирнула зірка, дивилася на них обох. Соломія запросила Вадима зайти до них, пообіцяла, що чаєм з малиною напоїть. У них смачна така малина! Сама збирала. Ходімо? Вадим відповів, що зайде до її оселі через кілька тижнів, просити у її батьків руки і серця. Так і сказав — руки і серця. І спитав, як звати батьків?
— Антін і Соломія, — трохи здивовано відказала.
— А по-батькові?
— Антін. Антін Дмитрович і Соломія Прокопівна.
— Ну от і гаразд. Тоді й чаю з малиною спробую. Баночку для мене прибережеш?
— Прибережу, аякже. В нас ще цілий десяток є, тих банок. І не тико з малиною, а й з ведмедями та чорницею. І журавлини кисленької заготовили.
— Дитя ти моє, — сказав Вадим, зворушений Соломіїною безпосередністю. — Ти, мабуть, ласунка, признайся?
— Трохи люблю солодке. Колись вельми мед любила.
— То ти ведмежка, а не Соля, — пожартував.
— Я джмелиний любила. А він трохи ни такий, як від пчіл.
І похвалилася:
— Мене навіть сестрою джмелів у дитинстві називали.
— Яке ж ти справді дитя, — Вадим пригорнув її. — Господи, я ж міг тебе не зустріти. Аж страшно, як подумаю.
— Ну от, і ти Бога згадав, — сказала Соломія.
— До слова вийшло. Хоча бабуся й дідусь були віруючими.
— Були?
— Ну, бабуся й досі є. В селі живе. А дідуся. Розповім якось. Його перед війною не стало.
Були поцілунки на прощання. Вдихала Соломія запах його губ і шкіри. Й не тільки горілку чула та одеколон. Він, її коханий, пахнув особливо. Так міг пахнути тільки справжній чоловік.
Через два дні Федось Петрович сказав Соломії, що Вадим велів передати — поїхав у відпустку на рідну Чернігівщину. Інше вона знає. І подивився значливо.
Соломії було байдуже, як він там дивиться. Тепер мало значення тильки чекання. І той день, коли Вадим повернеться. Добре було б свята разом стрічати — і Різдво, і старий Новий рік, і той новий, як у їхньому селі казали — совєтський.
4
На Новий рік Вадим ще не з’явився, а за два дні перед Різдвом прибігла з колгоспної контори посильна Ганька і сказала, що Соломку кличуть в контору. Притому строчно. У відповідь на Соломіте: що, зновика якесь совіщаніє, дали б хоч перед Різдвом спокій — якось дивно посміхнулася. І одповіла: та нє, не совіщаніє, лічно Федось-голова кличуть, товариш Без, а в нього — стиха чогось — гості.
— Гості? — Здивувалася Соломія. — Я тут при чім? Ци то з райкому гості?
— Та нє. Жінка якась. По-ненаськи, по-городськім так вдягнута, пава хоть куди. Ну, може, і з райкома, я там ни розбираюсь. То я побігла? Ци разом підемо?
— Біжи. Скажи там — зберуся й прийду.
Невідомо чого, та коли вдягалася у празничну одежину, а затим гриву свою пшеничну розчісувала, щось у Соломіїних грудях тенькало і наче наче холодок пробігав. А збиратися було тре’. І далі вдягатися.
— Ти ж геть збіліла, Соломко, — мама Соломія стривожено. — Що трапилося?
— А що могло статися? — Соломія здвигнула плечима, у люстро зирнула, маленького чубчика з-під хустки, теї, що Вадим подарував, випустила. — Хтось там приїхав. Мо’, й не по мою душу. А мо’, й по мою. Бо ж збори колхозні скоро, казав голова. І якесь совіщаніє на десяте число намічене. Ну, певно, й кличе того. Я ж ланкова.
— То чого волніруєся? Тобі ж ни мона.
— Я спокійна, мамо.
