Мама вже знала, що донька носить під серцем дитя. Трохи дорікнула, а більше зраділа. Бо знала, як то Соломка хоче дитину мати.
У контору, дорогою до якої то пришвидшувала ходу, майже бігла, то ледь-ледь ноги переставляла, ввійшла сама не своя.
— Ждуть, — сказала Ганька.
Постукала і ввійшла. Привіталася. До двох зразу, бо в кабінеті голови сиділа жінка, молода ще, десь одного віку з Соломією, на вигляд, мо’, трохи старша, роздягнута, у в’язанім платті кольору молока, що після кипіння плівкою покривається, як, бува, постоїть. Висока, в два боки настовбурчена копичка білого-біло- го волосся начеб видовжувала неїне миловидне, підфарбоване і нарум’янене лице. У кабінеті, колишній кімнаті хати виселених куркулів Гірчаків, добре напалено, тепло, тож не дивно, що красива, аж очима хочеться погладити, пухнаста біла шубка гості висить на вішалці коло дверей.
— Ну от і наша Соломка, тоїсть Соломія Антонівна, — зрадів голова, тико дивно якось, мовби тягар бозна-який з плечей скидав. — То ви, того, поговоріте собі, а я, того, деякі питаннячка тута, в сусіднім кабінеті, порішаю, а як тре’, то потому Соломці, тоїсть, Соломії, я свою точку зрєнія викладу.
І поспішно з-за стола до дверей, аж вітерець зашумів. Соломія тупцяла перед столом, з ноги на ногу переступала і ждала, що їй скажуть. Тривога охопила її всю. Може, щось з Вадимом сталося?
— Ну здрастуйте, Соломіє Антонівно, — навидивлявшись на неї, сказала нарешті жінка. — Ось ви яка, виявляється. А хто я, певно, здогадуєтеся? Чи ні?
— А хто ж ви-те? — видихнула Соломія.
— Ви-те. Як мило. Певне, по-місцевому так вимовляють?
— Звиняйте, — сказала Соломія.
— За це вибачатися не варто, — посмішка ледь-ледь торкнулася кутиків повних вуст жінки, перед якою стояла Соломія. — А ось за інше — слід. Я Марина, дружина Вадима. Того самого Вадима, якого ви так вміло, очевидно, з сільською безпосередністю спокусили.
— Я його не спокушала, — сказала Соломія.
— Тоді він сам спокусився. Це не міняє суті справи. Хоч знаючи його, допускаю, що він не сказав, що одружений. Адже не сказав?
— Сказав.
У Соломії підкосилися ноги, й вона опустилася на стілець.
— Тим гірше для вас. І для нього.
Соломія хотіла пояснити, що почула те од Вадима в останній вечір, коли його бачила. Та згадала, що взнала раніше, од голови. Тико ж той, здається, казав, що уполномочений розлучений. Дивний, наче здалеку чутний, з’явився шум у Соломіїній голові.
— Марино. — Вихопилось якось жалібно. — Вибачєйте, ни знаю, як вас по-батькові.
— Яке це має значення для нас обох? Ви хочете виправдатися?
— Нє. Я хочу сказати, що просто полюбила його. І він мене полюбив.
— Он як? — Марина дивилася й вимовила іронічно, ледь насмішкувато, а далі з кожним словом в’їдливіше. — Ви полюбили! Дуже мило. Але перед тим він полюбив мене, а я його. Почули б ви, які мені слова казав. Хоча, гадаю, і вам теж. Мариночка, сонечко — це ще не найніжніше з тих слів. А вас, певно, Солею, авжеж? Не Соломкою, точно. Солечкою, гадаю. О, він уміє.
Вона звелася зі стільця, на якому сиділа, стала перед Соломією.
— Я, відверто кажучи, хотіла подивитися, на що він спокусився. Визнаю, ви виявилися вродливішою, ніж я гадала. Тільки вам я Вадима не віддам.
— Хіба він річ? — вирвалося у Соломії.
— Не річ, але мій чоловік. Законний.
— Він їхав, щоб розлучитися.
Соломія видихнула це й відчула, як у її тілі щось заворушилося. Дитина? Рано ще, здається.
«Я не дам розлучення, — сказала Марина. — Не дам тому, що за ці два роки відчула, що люблю його. І він мене любить. Ви були його захопленням. Нехай. Тепер настав час підбивати підсумки, збирати каміння й виправляти помилки. Якщо ж говорити про права, то, гадаю, Вадим розповів вам, як народилося наше кохання. А народилося воно на фронті. Після того, як я ось цими руками врятувала його після важкого поранення. Я де тягла, а де навіть несла на руках цілих два, а може, й три кілометри, доки не витягла до своїх, які відступили. Я перев’язувала його клаптями своєї гімнастерки й благала не вмирати. Може, тому він і вижив. А потім. Потім я поїхала з ним у польовий госпіталь і чотири дні й стільки ж ночей не відходила від ліжка, на якому він лежав непритомний. Я, невіруюча, молила і Бога, і долю, щоб він вижив. І давала йому свою кров. Чи, може, то не я, а ви, Соле-Соломіє, тягли його, напівживого, може, то ви допомагали його по шматочках складати?» Так казала Марина. А виговорившись, опустилася на стілець і враз разом з ним посунулася до Соломії.
— То як ви можете на нього претендувати?
її лице було зовсім поруч. Соломію нудило й трусило.
— Я ни знаю, — сказала вона тремтячим голосом. — Я ничого не знаю. Певно, ви-те правду кажете. Я знаю тико, що я його любила. І люблю.
— Це ваша особиста справа, — сказала Вадимова дружина. — Любіть. Він чоловік не з гірших. Але. Ви мені пробачте, але ви б просто поламали йому долю. Долю і життя. Він має гарні організаторські і ораторські здібності. Та що там — він природжений пропагандист і агітатор. Але в селі він жити не зможе. Його білі руки ніколи не копатимуть картоплю й не керуватимуть трактором. До того ж, на техніку в нього взагалі алергія. Сподіваюся, ви не хочете, щоб його виключили з партії й покарали за зв’язки з непевною особою із Західної України?
