— Що ти про це думаєш? — питав Лєну батько.
— Думаю, що треба щось робити, — серйозно відповідала вона.
— Правильно! Оце світла голова!
Батько завжди хотів мати сина, але йому не пощастило і народилася тільки Лєна. Він пробував виховувати її як справжнього чоловіка, і частково йому це вдалося.
— Навіть вантажником не протримався! — кричала з кухні Лєнина мама.
— За що там триматися?! Я тобі молдавські помідори не наймався ціле життя грузити!
— Великий пан!
— Чекай ще, ще не пан, але скоро ним буду!
— Ходимо голі-босі, а він паном скоро буде! Он дитина в університет вступає, а грошей нема!
— Мене ніхто в університет за ручку не вів і її не буде. Має голову на плечах, нехай вступає.
Усі Лєнині однокласники вже давно визначилися з майбутньою професією. Хто їхав до Харкова вчитися на міліціонера, людей грабувати, хто в медакадемію — людей убивати. Одна в музучилище пішла, але вона справді мала талант до музики. Багато подалося на економіку — рахувати гроші, яких нема. Один на політика пішов, він хоч і дурний був, зате симпатичний, а в політиці це головний аргумент — бути симпатичним і чоловіком. Дві чи три однокласниці зразу після школи вискочили заміж і сказали, що їм ніякої науки не треба. Ще дві в монастир записалися, тоді це було модно. Одна Лєна металась туди-сюди, вирішуючи, до чого в неї більший талант.
Особливо великих вона не бачила, але малих — хоч греблю гати. Лєна в усьому розумілася потроху. Могла і фізиком стати, і біологом, і математиком (тут треба було піднатужитись), і психологом — і піднатужуватись не довелось би, Лєна казала, що розкушувала людей, як горіхи, з першого погляду. На екологію можна було б, Лєна любила природу і потім часто скаржилася, що це була її велика помилка — не піти на екологію.
Отож вона подала документи на всі більш-менш пристойні факультети і стала чекати вступних іспитів. Цих іспитів Лєна не боялася, бо мала свою думку. А мати свою думку, казала вона, дуже важливо. Тоді можеш з усякої біди викрутитися з гідністю.
Лєнин батько тим часом орендував у селян кілька гектарів землі й думав, що там такого посадити, щоб відразу золотом уродило. У нього був у селі товариш — Гаврилко. Разом вони об’єдналися в кооперацію.
— Давай посадимо картоплю, — казав Гаврилкові Лєнин батько.
— Та її треба мати, цю картоплю, потім намучитися з нею, жуків колорадських труїти, викопати, а вона на базарі он — копійки коштує. Нам навіть за бензин не вернеться.
— Добре, — погоджувався Лєнин батько, — давай цукровий буряк.
— А що ти потім будеш із ним робити? Замість цукру гризти? Буряк треба на завод здавати, і вони потім цукром віддають. За центнер щось двадцять кілограмів. Нє, я на таке не підписуюсь.
— Ну, давай пшеницю.
— Дощ поб’є і дулю цілу будеш мати.
— А ячмінь?
— Дві дулі. Я ячмінь, крім того, з дитинства не люблю, як у штани колос залізе, цілий день чухаєшся потім, ніби, тьху-тьху, який тріпак підчепив.
— Горох?
— Люди покрадуть.
— Капуста?
— Ну, ти смієшся взагалі?
— Кукурудза?
— Могло би бути, але кукурудзу всі садять. Треба щось ексклюзивне…
Лєнин батько перебирав у голові решту овочів, які ще пам’ятав. Уголос розмірковував:
— Кавуни в нас не ростуть, а жаль. Кавуни — добрий бізнес був би… огірки — та ну їх в баню, я тільки огірки влітку і їм, скоро сам зайцем стану.
— Хіба зайці їдять огірки?
— Вони все їдять, покажи руку і відкусять! О! Тютюн! Колись мій знайомий був тютюном увесь город засадив. Так цвіло гарно!
— Тоді не було що курити, от і садили. А зараз у кожному магазині можна без фільтра купити. Де ти тютюн будеш дівати?
— Слухай, може, мак?! Давай мак! Теж цвіте гарно.
— Наркомани з усієї області збіжаться.
— Я придумав! — закричав батько. — Нам треба до коріння свого повертатися! До традицій! А що українці завжди сіяли?
Гаврилко цього не знав. І Лєна, чесно кажучи, теж із першого разу не здогадалась, хоча начебто в традиціях зналася добре. Її батько дуже тішився.
— Гречку! Ми будемо сіяти гречку, як наші прародичі.
Гаврилкові ця ідея не подобалася, але він не мав жодного вагомого аргументу проти.
— Гречка — це хороший бізнес! — переконував усіх Лєнин батько. — Ми з гречкою на Європу підемо. Ми такий імпорт забадяжимо, що долари не буде куди складати. Треба все правильно зробити, рекламу підключимо, я вже її бачу: «Повертайся до свого коріння, їж гречку!» Фірму назвемо «Агрофірма “Гречкосій”». Ну, хіба не сильно звучить?
Навіть Лєнина мама повелася на чоловіків запал і віддала все своє зароблене на «костюмчиках», щоб закупити насіння. Гаврилко відповідав за агротехніку. Він орендував старий трактор і сяк-так виорав поле.
Сіяли гречку всією родиною.
— Ти притоптуй її, притоптуй! — повелівав нарядом Лєнин батько. — Щоб добре в землю заходила, а то не зійде.
— І хто взагалі цю гречку їсть, — невдоволено бурчав Гаврилко. — Я от цього одного не розумію. Краще вже було квасолю садити, її хоч замість м’яса, кажуть, можна їсти. Білка багато. А гречка? Що гречка? Якась наруга над людиною.
— Багато ти розумієш, — заперечував батько-бізнесмен, — гречка ще до картоплі була, її всі їли і до ста років жили. А тепер подивись, одні чіпси дітям у голові, суцільна хімія.
— І що ти зробиш? Будеш у дітей свою гречку замість чіпсів запихати?
— Є варіанти в мене, ти не переживай.
Гречка, на диво, зійшла, навіть більше — вона зацвіла. Поле було біле аж до неба. Лєнин батько від гордощів сяяв, мама походжала поміж гречаним цвітом, як пава. Гаврилко всім у селі розказував, що це була його ідея — до коріння вертатися, і на радощах аж пити кинув, до багатого майбутнього готувався.
Люди з села теж поприходили дивитися на поле.
— Поздоровляємо, — казали вони Лєниному батькові, — поздоровляємо. Нарешті в селі молода сила з’явилася. Відродиться село. Заживемо по-людськи. Оце ґазда! Диви, яка гречка! Чудо, а не гречка!
— Чекайте ще, ґазда! — відповідав Лєнин батько. — Ми тут як процес налагодимо, отоді будете казати. Цього року всі гроші за урожай підуть на розширення і закупівлю техніки. Наступного року офіс прикупимо, щоб було де керівництву сидіти, тобто мені. Агрономів найму. Потім, гляди, ковбасний цех відкрию. Кров’янку будемо виробляти. Так щоб не казали, що гречка — це не ковбаса. Буде вам і ковбаса.
У сонячні дні Лєнин батько сидів на балконі і, попиваючи своє пиво, казав:
— Світи-світи, сонечко, на мою гречечку.
Коли йшов дощ, казав:
