— Може, лижі? У нас якраз лижників дуже мало.
— Я тільки на велосипеді вмію кататися. А танців нема? Я вмію ламбаду танцювати…
— На дискотеці ламбаду танцюй. А тут університет.
Лєна заплакала.
— Не реви, — сказав декан. — У нас іще можна науковою роботою займатися.
— Наука — це до мене! Я мудра, чесне слово! Я взагалі на філософію хотіла!
— Ну, будеш, значить, по науці. Вибирай — проблеми сучасної валеології чи фізична реабілітація.
Лєні сподобалося слово «валеологія». Що воно означає — одному валеологові відомо. Лєна думала, що це наука про те, як правильно валятися в ліжку і нічого не робити. Тому вона вибрала проблеми сучасної валеології і щаслива пішла намотувати свої перші кола, від яких, на жаль, її все одно не було звільнено.
«Зараз, чесне слово, я ненавиджу спорт у всіх без винятку його проявах, — писала Лєна у щоденниковому записі під заголовком «Що ще я ненавиджу». — Я ненавиджу бігати, ненавиджу присідати, ненавиджу грати в ігри, де треба бігати і взагалі рухатися. Також ненавиджу дивитися на інших людей, що біжать. Мені від цієї картини в голові паморочиться. Хочеться крикнути бігунам: “Та зупиніться ви хоч на хвилинку! Куди ви гоните?!”».
Бігати, вважала Лєна, взагалі шкідливо для серця — це вона прочитала в журналі «Наука і релігія». Серце б’ється за життя певну сталу кількість разів. Відповідно, чим повільніше воно б’ється, тим довше людина проживе. А якщо отак нерозумно його використовувати, то можна і до тридцятки не дотягнути. Економити серце треба. Воно, бідне, і без того багато що мусить терпіти.
Лєнине, наприклад, натерпілося.
Батьки запросили її в кондитерську «Коровай» на серйозну розмову. Батько замовив собі пиво, мама — нічого, Лєна — теж пиво. Так вони сиділи в кондитерській за великим дерев’яним столом, а поруч у холодильнику догнивали вершки, посипані торішніми чорницями.
— Ми маємо з тобою серйозно поговорити, — сказала Лєнина мама.
— Я уважно слухаю.
— Ми розлучаємося.
— Що?!
З’ясувалося, що Лєнині батьки вже багато років обоє мали коханців і жили разом тільки заради доньки.
— Тепер ти вже доросла, — сказала Лєнина мама, — в університеті вчишся. Ти нас зрозумієш. Ми дали тобі все, що могли, а тепер хочемо пожити для себе.
— Та будь ласка, — крикнула Лєна, — живіть собі! Хіба я вам колись заважала?!
— Квартиру ми продамо і натомість купимо дві однокімнатні, — продовжувала мама по-діловому. — Одна квартира батькові, одна мені.
— А я?
— Ну, ти можеш зі мною пожити, — дещо зам’ялася мама, — і дядьком Степаном.
— Дядьком Степаном?
— Ти його не знаєш. Він зі мною на шоколадці працював (так Лєнина мама називала шоколадну фабрику).
— Або зі мною поживи, — втрутився батько. — Зі мною і Тамарою.
— Тамарою? Ну ви даєте!
Лєна зібрала своє скромне майно і влаштувалася в університетський гуртожиток. Наукою займатися. Тоді вона безперервно повторювала собі, що розчаровуватися рано, все тільки починається. Як — це вже інша справа, головне, що починається, і куди воно рухатиметься далі, залежить від неї самої.
Лєнина сусідка по гуртожитській кімнаті — її звали Василина і виглядала вона як шафа з одягом, два метри в усі боки, спеціалізація — метання дисків, — була фанаткою російської співачки Земфіри. Вона постійно вмикала Земфірині пісні на повну гучність і заливалася під них гіркими сльозами, наминаючи каструлю макаронів. В одній із пісень були слова «не взлетим, так поплаваем». Лєна теж підплакувала в ритм.
— Можна ще повзати, — казала вона, — стрибати, тьопати, телімпатися, їсти, жерти, наминати, спати. А я все-таки дуже хотіла б політати.
— Щоб злетіти, — заперечувала Василина, — людині потрібна грудна клітка об’ємом шість кубометрів.
— Звідки ти це взяла?!
— Ну, я ж метаю диски.
Лєна не бачила логіки між запитанням і відповіддю, однак Василина була така, нелогічна, і метала диски, це правда.
Але валеологія. Це наука про здоров’я. Про те, як зі звичайної людини без застосування сили зробити людину здорову. Щоб людина сама цього захотіла — здоровою бути. Наука така собі, казала пізніше Лєна, поверхова, бо що таке здоров’я? Якась фікція, не більше. Лєнина старенька бабця називала здоров’ям стан, коли щодня болить в іншому місці. Кращого визначення нема. Свята правда. Крім того, як люди можуть бути здоровими, якщо в них із головою не все гаразд?
У валеології є одна хитра класифікація. Люди поділяються на здорових, хворих і на тих, що перебувають у «третьому стані». Цей «третій стан» найбільше цікавив Лєну.
— Ти, Василино, — казала вона своїй сусідці по кімнаті, — яскравий зразок третього стану.
— Ні, я п’ята генерація, — заперечувала Василина, — а що таке третій стан?
— Третій стан — це коли ні здоровий, ні хворий.
— Хіба таке буває?
— Виходить, буває. А що таке п’ята генерація?
— Це останнє покоління людей, які вже почали з’являтися на землі. Надлюди. Мають особливі здібності. Можуть навіть по воді ходити, як Ісус Христос. Власне, Ісус Христос був першим із п’ятої генерації.
— Які ж у тебе здібності такі особливі, Василино?
— Я їх якраз шукаю. Але я точно п’ята генерація. В мене знак на чолі є.
Василина буда дуже кремезною дівчиною. Гіганткою. Саме її лице, кругле, як колобок, мало метр у діаметрі. Коли вона бігла, а бігла Василина тільки перед тим, як метнути диск, навіть не бігла, а розбігалася, то могла своїми щоками вбити того, хто опинився поруч. Волосся у Василини майже не було, а те, що відростало, вона підстригала манікюрними ножицями. Гуртожитське ліжко зламалося під нею, коли Василина вперше на нього присіла. Мусила купувати інше, залізне, на пружинах.
До університету Василина вступила не після школи, а після тюрми. Якось, розлютившись, вона метнула одного чоловіка на двадцять метрів уперед, бо він обізвав її горилою. Чоловік поламав собі всі кістки, а Василину посадили на рік за нанесення тяжких тілесних ушкоджень.
Люди, казала Лєна, користуються мовою дуже необачно, не відчувають відповідальності за сказані слова. У цьому їхня велика біда.
Василина відразу Лєні дуже допомогла. Власник дерматинової галантереї, яку Лєна продавала на базарі, заявив, що вона присвоїла собі виручку. А Лєна не присвоювала. Базарники часто вдавалися до таких хитрощів. Вони казали — присвоїла, виплачуй, інакше подамо заяву в міліцію за крадіжку. В міліції вони, звичайно, мали своїх дружбанів, і ті оформлювали все так, ніби ти справді вкрала.
От чоловічок прийшов до Лєни в гуртожиток, щоб залякати. Лєна сказала:
