На зборах вивчали і обговорювали біографії великих українців: Донцова, Коновальця, Петлюри, ну і, звісно, Бандери теж. Його першого. Головував зборами низький, але дуже балакучий студент історичного факультету. Він, коли говорив, розмахував руками і пильно дивився всім слухачам в очі. Після кожного твердження, хоч би чого воно стосувалося, вигукував: «Хіба не так?!» І слухачі радо кивали головами: «Та- а-ак». Не тому, що справді підтримували цю його думку, а тому, що в них ніби запитували дозволу, ніби рахувалися з ними.
Чимось цей голова нагадував Лєні Леніна зі старих радянських фільмів, у яких Ленін розмахував перед робітничим класом руками, ховаючись за трибуною. Щоб не було видно, який він курдупель.
На десятому чи якомусь там зібранні, після докладного вивчення всіх основних біографій та засадничих постулатів українського інтегрального націоналізму, Лєна сказала:
— Ну, і що ми будемо робити? Як будемо світ змінювати? Я готова до конкретних дій.
Її всі підтримали.
— Робити є що, — сказав голова зібрань. — Хіба не так?
— Та-а-ак!
— От надійшла пропозиція ініціювати перейменування вулиці Будівельників на вулицю Степана Бандери.
— А чим будівельники завинили? — спитала Лєна. — Вони хіба не люди? Будівельники — хороша професія, вони нам хати будують, а це не так легко, скажу я вам.
Курдупель трохи занервував, але був надто розумним, щоб спалитися на такій дрібниці.
— Будівельники, звичайно, хороша професія, але чому так повинна називатися вулиця? Це комуністична традиція — називати вулиці іменами робітничих класів. Будівельники, пожежники, шахтарі…
— А водолази є в цьому списку? — спитала Лєна, бо їй було справді цікаво.
— Може, десь і є, — буркнув голова. — Але не в цьому річ, хіба не так?
Усі знову сказали: «Та-а-ак».
— Національно свідоме суспільство, — говорив духовний лідер, — називає вулиці на честь своїх героїв, а не послуговується назвами тоталітарного режиму, яким був Радянський Союз.
— Ну, добре, — погодилась Лєна. — Давайте перейменовувати цих будівельників, як вони вам так очі муляють. Хоч я би, чесно, краще повернула нашому місту попередню назву Сан-Франциско… Що треба робити?
— Ми подамо запит в органи місцевого самоврядування, — сказав голова. — Але цього не досить. Вони перейменовують вулиці дуже довго, ми можемо й не дочекатися. Треба діяти радикальніше.
Лєна була готова до радикальних дій, першою рвалася в бій. За інших обставин, в іншому відрізку історії вона була би дуже добрим партизаном чи революціонером. Мужність і романтизм — ось що рухає революціями, а Лєна була і мужня, і романтична.
План розробили такий: піти вночі на цю вулицю робітничого класу і зафарбувати всі наявні там таблички з назвою «вулиця Будівельників». Натомість чорною фарбою написати «вулиця Степана Бандери». Просто і зрозуміло.
Лєна взяла із собою Василину-мені-по-барабану на всяк випадок, якщо виникнуть проблеми з місцевими наркоманами. Але проблеми виникли в іншому. Партизани не знайшли жодної таблички, яку можна було би зафарбувати. Усі в місті знали, що ця вулиця називається Будівельників, але табличок, що підтверджували б цей факт, не було. Старі стерлись чи повідвалювалися, а грошей на нові місцевий ЖЕК, очевидно, не мав.
Молоді націоналісти побродили довкола і, розчаровані, були готові розійтися по домівках. Тоді Лєна сказала:
— А навіщо нам узагалі здалися ці старі таблички. Ми просто понаписуємо на будинках нову назву, і справу зроблено! Навіть краще, що табличок нема, менше роботи. Хіба не так?
Методика «хіба не так?» спрацювала блискуче, всі з Лєною погодилися, навіть Василина, яка формально не належала до їхнього руху. Голови руху, до речі, на операції не було, відпросився за станом здоров’я.
Усі взялися акуратно виводити чорною фарбою нову назву вулиці. На кожному будинку. Це була тяжка праця, наступні кілька днів Лєна, приміром, не відчувала рук і не могла підняти їх угору, так утомилася. Операцію завершили на сході сонця і пішли щасливі відсипатися. Наркоманів не зустріли.
Місцеві мешканці, втім, чомусь не надто пройнялися шедеврами молодого образотворчого мистецтва. З усіх «художників» ніхто насправді не вмів малювати, назви вийшли криві, щоб не сказати, страшненькі. Багато хто поробив помилки в словах, імовірно, з утоми.
Упродовж тижня люди зафарбували понаписуване. Не поскупилися, навіть фарбу за власні гроші купили.
Спочатку юні націоналісти думали ще раз здійснити операцію, бо, чесне слово, шкода роботи. Міркували — нехай замальовують, а ми знову! Вони замальовують, а ми знову! І так, поки їм врешті обридне фарбу купувати. Відроджувати національну свідомість серед населення не так просто, треба докласти неабияких зусиль. Але тут нагодилася інша, значно серйозніша за міську топонімію справа.
На позачергових зборах Дарвін сказав:
— Товариство, от що я хочу вам сказати. Ви пам’ятаєте книжковий магазин «Букініст», той, що в центрі?
Його, звичайно, всі пам’ятали, бо це був, власне кажучи, єдиний книжковий магазин у місті.
Дарвін вів далі:
— Я там походив недавно і знаєте, що побачив? Усуціль російські книжки. Українських — дві-три. Ну, може, п’ять. Це ганьба, а не книгарня. Пропаганда кацапства! Про яку свідомість можна говорити, коли діти читають свої перші книжки російською!
Слово «діти» подіяло, як міна. Товариство зашуміло.
«Хочеш переконати когось у своїй правоті, — писала потім Лєна, — скажи «діти», і книгарню в ім’я дітей не те що з лиця міста, з лиця землі зітруть. Каменя на камені не залишать».
Дарвін тріумфував:
— Це ще не все! Я хотів купити якусь книжку, де було б порушено національну тематику, зрозуміло, жодної не знайшов. Зате там був цей мерзенний опус якогось київського науковця, в якому великого українського поета Шевченка обізвано алкоголіком. Таких речей пропускати не можна. Це насмішка над національними святинями!
— Ура! — втішилася Лєна. — Їдемо до Києва говорити з науковцем! Я Василину візьму, вона як поговорить, то науковець буде горобців до кінця життя рахувати…
— Нащо нам здався науковець?! — заперечив Дарвін. — Він собі нехай пише, що хоче. Ми книгарню спалимо, яка таку ганьбу продає!
Книгарня — то книгарня.
Лєна почувалася трохи незручно, палити книжки — вчинок усе-таки аморальний, хоч би якою мовою їх було написано. Але зупинятися на півдорозі теж було пізно. Деколи доводиться жертвувати меншим заради більшого.
