сльозами на очах благала Лєну:
— Ну, поясніть йому, що ми таке не робимо!
— Принесіть йому «Криваву Мері», — пропонувала Лєна.
— Це типу томатний сік із горілкою? — офіціантка аж підстрибнула від щастя. — П’ять секунд! Зараз принесу!
Лєна рятувала Ішіона від українців, а українців від Ішіона. Відтак усі були задоволені. Керівництво «Золотої рибки» потайки пишалося тим, що до них ходить іноземець, і крізь пальці дивилося на колір його шкіри. Із часом, до речі, цей бар почав обростати легендами, і остання з них — що тут був сам Боб Марлі. Тепер бар так і називається — «У Боба», і тут наливають найдорожчі у місті коктейлі. Стіни обвішано табличками «Відчуй температуру — змішуй градуси» і підпис «Боб Марлі», хоча сам Боб Марлі, здається, ніколи такого не співав.
Проте в Ішіона виникли непередбачувані проблеми з Лєниними колишніми колегами по підпіллю. Це стало очевидним, коли якось у «Золоту рибку» прийшов Дарвін зі зброєносцями і сказав:
— А що це ви тут сидите?
— Не можна? — огризнулася Лєна.
— Та ні, можна, — відповів Дарвін і відійшов убік.
Спостерігав за ними обома декілька годин, попиваючи біля барної стійки мінеральну воду.
— Don’t worry, — втішав Лєну Ішіон, — я звик до расизм, мені це по барабан.
— Головне, щоб не по башка.
— Що таке башка?
— У деяких випадках те саме, що барабан.
«Рух опору» видав оперативну постанову, яка забороняла будь-які стосунки іноземців з українськими дівчатами. Це стосувалося, власне кажучи, тільки Ішіона і Лєни, бо Ішіон був єдиним у місті іноземцем, а Лєна була єдиною, хто з ним узагалі говорив.
Кілька разів Ішіона хтось переслідував по темних закапелках, але йому завжди вдавалося втекти. Ішіон узагалі добре бігав, сказав, що на Ямайці всі добре бігають, бо там не їздить громадський транспорт.
Потім Лєна отримала «офіційне» запрошення відвідати збори організації, бо розмова, яку там вестимуть, «прямо стосується її неприпустимої богомерзької поведінки».
Ось що написала у своєму щоденнику Лєна:
«Було цікаво послухати ідіотів. Я їм так і сказала з порога:
— Ви всі тут ідіоти!
Курдупель, як завжди, розмахуючи руками, виголосив коротку промову і звелів мені сісти на крісло посеред кімнати.
— Ви тут цілий суд влаштували! — засміялася я.
— Невже в усьому місті, — серйозно сказав голова, — щоб дружити, не знайшлося жодного українського хлопця?
— Виходить, що не знайшлося. Подивіться на себе, хіба з вами можна дружити? Ви ж комсомольці й фашисти в одному флаконі!
Дарвін, ніби вжалений, підскочив на своєму стільці.
— Спокійно, — звелів духовний лідер. — Ми тут зібралися для того, щоб провести виховну бесіду.
— А якщо не вдасться словами переконати, будете мене бити?
— Ти подумай, якого кольору ваші мавпенята понароджуються! — вигукнув Дарвін.
— Дарвіне, — сказала я, — чого, думаєш, тебе прозвали Дарвіном? Мавпи деколи й білошкірі бувають.
— Я бачу, що виховна бесіда не вдалася, — резюмував курдупель.
Члени організації, їх було близько двадцяти, всі як за командою встали зі стільців і взялися витягувати зі штанів ремені.
На цьому етапі я мушу зізнатися, що ні на які збори я насправді не пішла, просто хотіла наочніше уявити, як виглядала би наша розмова.
Я не люблю битися і, коли мене б’ють, теж не люблю, а щось одне точно сталося б, якби я прийняла запрошення з’явитися на згадані збори. Ні, нікуди я, звичайно, не пішла. З партизанами треба боротися їхніми ж, партизанськими, методами».
Будинок, у якому «Рух опору» винаймав кімнату, хоч і мав столітню історію, — там, здається, навіть Іван Франко свої вірші читав, — в Лєниних очах давно був дискредитований. В інших кімнатах засідали нічим не кращі організації: «Воля або смерть», «Червоно-чорний прапор», «Молода нація».
Усе спрацювало тіп-топ. Вночі Лєна розбила вікно «Руху опору», вкинула в кімнату притриману до кращих часів пляшку з коктейлем Молотова, і кімната миттєво спалахнула. І стільці спалахнули, і стіл, і портрет Степана Бандери. Його Лєні було шкода, Степан Бандера тут узагалі висів ні до чого, але іноді треба жертвувати меншим заради більшого.
Міліція, сита по горло пожежами в місті, не знайшовши інших винуватців, заарештувала потерпілих. Так завжди буває, але в цьому випадку Лєна не надто переймалася світовою несправедливістю. Духовного лідера «Руху опору» протримали в каталажці п’ятнадцять діб, і він здав із потрухом усіх своїх колег- однодумців. На Лєну він теж написав заяву, але міліціонерам, судячи з усього, було ліньки копати так глибоко, і вони обійшлися тільки ним і його заступником Дарвіном. Обом дали рік умовно і виключили з університету.
Дарвін після того прибігав до Лєни в гуртожиток, плакав, як дитина, рвався з кулаками і кричав:
— Ти, ти це підлаштувала!
— Я не розумію, про що мова, — збиткувалася Лєна.
— Через тебе і твого чорнобривця я з університету вилетів!
— А чого ти вирішив, Дарвіне, що можеш указувати іншим, що їм робити? Думаєш, пан великий?
— Так, я пан! Я пан на своїй землі!
Ця фраза надовго збила Лєну з пантелику. Загалом вона ніби правильна, але й нелогічна водночас. Лєна питала саму себе: хіба може бути пан землі? Хіба можна сховати землю в кишеню і сказати: «Це моє, а не ваше!»? Не можна. Так само як повітря, дерево, річку, гору. Тоді навіщо витрачати стільки зусиль на те, щоб заволодіти чимось, чим заволодіти неможливо, якщо навіть власним життям людина не володіє і віддасть його тоді, як прийде час?
Потім Лєна писала: «Коли хтось каже: «Я пан на своїй землі», я не знаю, що відповісти, почуваюся розгубленою. Але тоді я крикнула Дарвіну:
— Пан той, хто хитріший. У нашому випадку — це я!»
А ямаєць невдовзі заявив, що знудився тут, в Україні, і що йому хочеться більшої екзотики. Поїхав до Білорусі. Лєна побажала йому щасливої дороги.
7
Як вона шукала і не знайшла
