ковбаси, хліба і порізаної начетверо цибулі.
Лєна сказала:
— Я твоя найкраща подружка. Скажи мені. Ти що, в Земфіру влюбилась?
Василина скоцюрбилась і мовчала.
— Як можна влюбитися в співачку?
Тиша.
— Ти ж її навіть ніколи не бачила.
Тиша.
— Ну так, вона гарно співає, вона мені подобається, така вся, видно, що як співає, так і живе, жорстока, але правдива. Але щоб влюбитися?
— Я не влюбилася, — нарешті видушила зі свого гігантського тіла Василина. — Просто люди це так називають.
— Значить влюбилась, не мороч мені голову!
— Вона така, розумієш мене, вона… геніальна.
— Ну і що, що геніальна? Геніальних людей знаєш, скільки — я їх усіх любити маю, по-твоєму?
— Геніальних людей небагато, — сказала Василина. — Вони, як твої нічні райдуги, приходять дуже рідко, так тільки, щоб трохи прикрасити собою цей світ.
Лєна крикнула:
— Сантиметральна поведінка!
— Мені по барабану, — буркнула Василина і більше не сказала ні слова.
«Вона була нелогічна, ця Василина, — пізніше писала Лєна у щоденниках. — Іще одна нещасна істота, з якою мені довелося прожити чотири роки. Нещасні істоти тяглися до мене, напевне тому, що я постійно вдавала з себе героя. Героєм, до речі, бути дуже легко. Достатньо самому повірити у свою силу і сказати всім: «Бачите, я герой». І всі повірять. Принаймні більша частина. А з іншими просто не треба говорити, уникати їх і все. Так ти будеш героєм у своєму маленькому героїчному світі».
До Києва вони приїхали о шостій ранку. Кілька годин поволочилися центром, померзли на майдані Незалежності, з’їли котячу шаурму, випили чаю з автоматів у підземному переході. Потім ледве знайшли якийсь парк і по черзі спали на лавці, щоб речі ніхто не вкрав. Лєна сказала:
— І де тут каштани взагалі, в цьому Києві? Ти бачила хоч один?
— Для мене всі дерева каштани, — відповідала Василина. — Я в біології не розбираюся.
Але вона не слухала Лєну, мріяла. І на концерті теж сиділа тихо-тихо. Просто дивилася, як Земфіра співала, і не дихала. Лєна думала тоді, що її мужня метальниця дисків, без однієї хвилини олімпійська чемпіонка, отак померла, із розплющеними очима. І можливо, Василина справді цього хотіла. Щоб те, що вона зараз бачить, відбилося в її очах назавжди.
Бо концерт мине і Василина повернеться у свою щурячу гуртожитську нору, щоб жити там, як жила раніше, з магнітофоном і макаронами. Але тепер вона матиме що згадувати, і оцей от спогад, який із часом невблаганно стиратиметься з пам’яті, стане її пеклом. Вона прокручуватиме його ще раз і ще раз, знову і знову, і настане день, коли від спогаду залишаться лише слова. Як скелет від померлої людини.
Коли концерт закінчився і люди почали виходити, Василина й далі сиділа і незворушно дивилася на порожню сцену.
— Вона геніальна, — шепотіла при цьому.
— Ти, може, інші слова підібрала б?
Лєна намагалася підняти Василину з крісла, але це було те саме, що зрушити з місця сплячого слона.
— Ходи, Василино! Що ти тут розсілася?! Ми даремно в Київ, по-твоєму, приїхали? Ходи, поговоримо з нею.
— З ким? — не зрозуміла Василина.
— Як з ким?! З любов’ю твоєю.
— Із Земфірою? Поговорити? Хіба так можна?
— Усе можна! Вона така сама людина, як і ми. Ходімо!
Василина попленталась за Лєною, як на страту, ледве перебирала ногами.
— Що я їй скажу, Лєно? Я не маю що їй сказати.
— На місці зорієнтуєшся.
— Я не мо-о-ожу.
Лєна розраховувала на чорний вхід. Вона часто бачила по телевізору, як фани підстерігали там своїх кумирів. Але, очевидно, не тільки Лєна дивилася телевізор. Бо біля чорного входу вже зібрався величезний натовп людей і пробитися крізь нього ближче було неможливо.
Фанати кричали: «Земфіро, ти наш Бог! Земфіро, ми тебе любимо!»
Василина виглядала на їхньому тлі кумедно, навіть жалюгідно.
— Ну, давай, — веліла Лєна, — тиснись! Ти ж однією рукою їх усіх покладеш.
— Я не можу, — бурмотіла Василина у відповідь. — Я не маю що їй сказати.
— Скажеш, що любиш її! Хіба ти не цього хотіла?
— Їй уже мільйон людей це кричить, не чуєш?
— Ну, в любові рідко кому вдається бути оригінальним.
Василина стояла збоку, і її щоками, тими самими, якими вона могла б когось убити, розігнавшись, текли такі ж самі, як і Василина, гігантські сльози.
— Нехай живе собі, а я собі, — шепотіла вона. — Нехай співає, а я буду слухати.
Натовп заревів. Це мало означати, що Земфіра вийшла з приміщення і зараз пробивається до свого авта. Василина стрепенулась і відразу ж згасла. Вона відвернулася і хотіла тікати геть. Натовп, навпаки, кинувся атакувати предмет своєї пристрасті. Кілька охоронців нічого не могли вдіяти, їх змішали з асфальтом за лічені секунди.
— Земфіро, ти наш Бог! Ми тебе любимо!
Лєна тоді подумала, що така любов гірша за ненависть. Є у ній щось смертельне.
— Що ви робите?! — кричав хтось. — Ви ж її задушите!
Але юрба фанатів саме цього й прагнула. Поділити між собою Земфіру на маленькі шматочки і відвезти додому як сувенір. Покласти поміж сторінки грубої книжки і засушити на пам’ять. Щоб на старість мати чим хвалитися своїм онукам і правнукам.
Раптом позаду хтось гаркнув, ні, радше загорлав, так що в Лєни кров розвернулась і потекла в зворотному напрямку:
— Ану стояти, суки!!!
Із несамовитим ревом Василина кинулася в натовп, і люди розліталися врізнобіч, як шматки м’яса. Вона йшла по тулубах і головах. О, горе тим, хто опинився у Василини на шляху!
Вона підхопила Земфіру на руки і так, на витягнутих, винесла її з поля бою, ніби це був пластмасовий манекен. Біля авта Василина обережно опустила дорогоцінну ношу на землю.
