дві групи володіли найбільшими багатствами в Україні, не можна було зібрати значних коштів, не стягуючи податків і з них. Аби мати певність, що старшина платить призначені суми, наглядати за збиранням поставлено російських офіцерів. Щоби полегшити стягування податків, від українців вимагали платити готівкою, а не натурою, як гетьманові. Зусилля колегії принесли неабиякі результати: 1722р. зібрано 45 тис. руб. готівкою й 17 тис. натурою; 1723 — 86 тис. готівкою й 27 тис. натурою; 1724р. — 141 тис. руб. готівкою, й 40 тис. натурою.
Як реагувала на ці цареві заходи козацька верхівка Гетьманщини? Гетьман Скоропадський, що був, певною мірою, причетний до Мазепиної 'измены' довгий час намагався не давати жодних приводів сумніватися в його вірності цареві Наприклад, під час Орликового походу 1711р. лояльність Скоропадського була безперечною. Але щораз більше нехтування традиційних українських прав й особливо запровадження Малоросійської колегії переповнили чашу терпіння навіть такої обережної людини, як Скоропадський.
3 травня 1722 р. старий гетьман особисто прибув до Петербурга з метою спробувати переконати царя, що для реформ, які запроваджувалися чи мали бути запроваджені в Україні, не було ані причин, ані прецедентів. За словами Скоропадського, скарги на козацьку адміністрацію здебільшого фабрикував російський резидент у Глухові Федір Протасьєв, відомий як хабарник й інтриган. Ще більшу сміливість гетьман виявив, спростовуючи цареві твердження, що Переяславська угода, мовляв, дозволяла росіянам втручатися в справи України: '...за Богдана Хмельницького... та за інших гетьманів таких суддів і хлібних та грошових до казни зборів не було... і вже по смерті гетьмана Богдана Хмельницького н статтях його було зроблено зміни за гетьманства непостійних сина його, Юрія, а після нього й Брюховецького, і тоді договори такі про суддів і про збори були їм запропоновані. Одначе по зміні Брюховецького, коли Великий Государ... Олексій Михайлович... знову в свою милість Малу Росію прийняти зволив, тоді Юрія Хмельницького та Брюховецького статтям волею його ж Монаршою покладено край, а попередні статті. Богдана Хмельницького знову Дем'яну Многогрішному і Івану Самойловичу, що після нього став, милостиво підтверджені зосталися й до мого уряду гетьманського непорушно були утримувані...'.
Попри цю нехарактерну для Скоропадського переконливість, результати його сміливого виступу були невтішні. Петро 1 просто знехтував гетьманові аргументи й далі здійснював свої плани, спрямовані на знищення автономії України. З липня 1722p., незабаром після повернення з Петербурга, Скоропадський помер. На думку деяких істориків, кончину гетьмана прискорила глибока депресія, що облягла його після безплідної місії.
Смерть Скоропадського поставила питання про його наступника. Оскільки Петро І був у перському поході, уповноважений діяти від його імені Сенат відклав вибори нового гетьмана. Лише після настійних прохань старшини він урешті дозволив впливовому й шанованому чернігівському полковникові Павлові Полуботку виконувати обов'язки наказного гетьмана. Щойно рішення було прийняте, в Україну прибув Вельямінов. Конфлікт між Полуботком і російським бригадиром був неминучим.
Коли Малоросійська колегія почала свою діяльність. Полуботок робив усе можливе, щоб їй перешкодити. Він не виконував багатьох приписів Вельямінова, зокрема відмовився надавати статистичні дані. Аби позбавити підстав офіційні пояснення, що причиною заснування колегії стали, мовляв, скарги українських мас на козацьку адміністративну владу, Полуботок наказав українцям подавати скарги українській адміністрації, а не імперським установам. Але це був лише тимчасовий захід. Наказний гетьман намагався також усунути причини цих скарг. До козацьких судів приставлено радників, які мали сприяти поліпшенню їхньої роботи й запобігати хабарництву. А старшині наказано у своїх вимогах до селян знати міру. Нарешті, в грудні 1722р. Полуботок відкрито виступив проти Вельямінова. В петиції до Сенату він звинуватив бригадира у втручанні в гетьманові справи й перевищенні своїх повноважень.
Дивно, але Сенат підтримав наказного гетьмана. Він постановив, що завдання Вельямінова — співпрацювати з козацькою адміністрацією, а не командувати нею. За відсутності Петра І Сенат вирішив, що в даному випадку йдеться про розумне розмежування повноважень. На думку його членів, Вельямінов явно вийшов поза свої прерогативи. Проте Полуботків тріумф був недовгим. Як уже згадувалося, в березні 1723p., невдовзі після повернення Петра І з Персії, Вельямінов поквапився до Москви, щоб викласти йому свої аргументи й поскаржитися на гетьмана, який перешкоджав діяльності колегії. Цар повністю підтримав Вельямінова. Безперечно, він був зацікавлений не в узгодженні функцій колегії та гетьмана, а в тому, щоб імперські установи заступили козацьку адміністрацію.
Але впертий Полуботок не поступався. Особливо наполегливо він домагався обрання нового гетьмана. Та коли він звернувся в цій справі до царя, той просто відмовився їв обговорювати. В той час Петро І виношував плани скасування гетьманського уряду, тому Полуботкові наполягання він уважав абсолютно недоречними. До того ж цар завжди не довіряв Полуботкові (1708р. він відхилив його кандидатуру на гетьманство), оскільки боявся його надто великого впливу в Україні. Крім того, ходили чутки, що Полуботок був у спілці з Орликом і запорожцями, й деякі ознаки вказували на те, що це і справді могло так бути. На початку 1724р. з України прийшов донос, де йшлося про те, що наказний гетьман таємно листується з Орликом. Київському губернаторові наказано негайно розслідувати цю справу. Не знайшовши жодних доказів, він зробив припущення, що українці залякані Полуботковою владою і не відкривають того, що знають. В іншому доносі Полуботка та його прибічників звинувачено в листуванні з запорожцями. Впевнений у правдивості й важливості цих повідомлень, Петро І дав Румянцеву таємну вказівку: 'Постарайтеся послати когось у Запорожжя, а краще б із таких, які дуже озлоблені старшинами, щоби дістати того листа, якого писала до них старшина, і грошей можете на те вжити до 5000 із взятих старшинських, і гадаю, за таку суму це одержати можна'.
Слідом за цими доносами з Константинополя від Неплюєва надійшла ще тривожніша новина: 'Із Криму приїхав французький консул, який говорив мені по секрету, що цього року в різний час приїжджали з України від деяких козацьких командирів... люди до татарського головного мурзи Кантимір-бея зі скаргами, що в них усі колишні привілеї забрано, про що вони били чолом у Петербурзі, але нічого не добилися; тому вони, українські жителі, бажають піддатися під турецьку протекцію, але без допомоги турецької зробити того не можуть, тому що на Україні в них російського війська багато. Мурза радив ханові Саадет-Гірею втрутитися в ці козацькі справи, але хан не погодився, по-перше, тому, що Порта суворо наказала йому зберігати дружбу з Росією, а по-друге, особливо тому, що він чоловік миролюбивий'.
Важко встановити, наскільки ці доноси та повідомлення були правдиві. У своєму щоденнику Орлик жодним словом не згадує про якісь зв'язки з Полуботком, але є ознаки того, що гетьман уникав записувати там особливо таємну інформацію. Так чи інакше, цілком очевидно, що ситуація в Україні була напруженою і що Петра І це непокоїло. Тому коли 1724р. Полуботок намовив старшину ще рає попросити про обрання нового гетьмана, цар розлютився. Наказного гетьмана і декількох його прихильників викликано до Петербурга пояснити їхні прохання. Там їх заарештовано, допитано й ув'язнено в Петропавловській фортеці. Полуботок не витримав тюремних злигоднів і 29 грудня 172 р. помер. Тільки смерть Петра І в 1725р. врятувала його товаришів від такої ж долі.
Відлуння подій в Україні досягло Орлика в Салоніках. Одначе його розуміння того, що відбувалося, не могло бути повним. Усвідомлюючи, що старшина й багато простих козаків невдоволені заходами росіян, Орлик водночас не знав, наскільки далекосяжними й ефективними були ті заходи. Він припускав, що невдоволення в Україні неминуче призведе до якогось виступу проти царя. Принаймні так було в Україні завжди. Але гетьман у вигнанні не знав, як багато змінилося від часів Мазепи й наскільки стиснулися цареві лещата.
У ВИРІ ДИПЛОМАТИЧНИХ ІНТРИГ
Салоніки були для інтернованого не найгіршим місцем. Це був великий і гамірний порт, один із найважливіших торговельних центрів Османської імперії, Там жили греки, турки й жиди, і, що найбільше важило для Орлика, який любив добре товариство й розмову, була чимала європейська колонія — переважно французькі й англійські купці та консули тих країн. Крім того, в місті була католицька церква, що належала французам-єзуїтам. Торговий і космополітичний характер міста був для гетьмана благом із кількох причин. Він не тільки міг позбутися на якийсь час товариства мусульман, але й мав доступ до найновішої інформації про політичні події в Туреччині та в Європі. Оскільки Салоніки лежали на шляху, яким багато
