мети.
Як завжди, Орлик починає з барвистих висловлювань вдячності королеві не тільки за його турботу про гетьманову особисту долю, а й за бажання допомогти 'козацькій нації' знову здобути давні вольності. Далі йде головна думка послання: 'Не може бути сумніву щодо [можливості] революції в Україні, її іскри вже тліють, і треба тільки роздмухати їх'. Аби підкріпити це твердження, гетьман перелічує українські скарги на Москву та померлого царя. Щойно був укладений мир зі шведами (1721p.), Петро І — усупереч угоді між його батьком та Богданом Хмельницьким — почав планомірне ліквідовувати козацькі права та привілеї, сподіваючись урешті знищити й саму Гетьманщину. Кожного, хто чинив опір, 'відправляли на той світ, або до Сибіру чи іншого віддаленого місця'. До цього числа належали генеральна старшина, полковники, сотенна старшина та чимало інших відомих людей. Замість них правити Україною поставлено колегію з дванадцяти (sic!) москалів. Тих, хто протестував проти нових порядків, карали батогами, через те люди бояться говорити одне з одним відверто. Побиття та інші види тортур настільки поширені, що Україна стала 'бойнею'. Будь-які зібрання заборонено, а якщо вони десь відбуваються, учасників заарештовують і везуть до Глухова на допит. Козаків посилають на війну до Персії чи на будівництво каналу від Волги до Ладоги, де вони гинуть тисячами.
Внаслідок цього багато козаків утікають із Гетьманщини на Правобережжя, а ще більше — на Січ, де їх тепер аж дуже густо. За оцінкою Орлика, там зібралося понад 60 тис. добре озброєних і досвідчених вояків, 'бо в Україні кожен селянин — вояк'. Нарешті, гетьман наводить аналогію, яка Станіславові могла здатися невдалою: нині Україна чекає на Орлика, як колись вона чекала на Хмельницького.
За твердженням гетьмана, інформацію про тогочасне становище в Україні він здобував через зв'язки з запорожцями та розмови з українськими ченцями, що відвідували Салоніки. Він нарікав, що Київським митрополитом тепер є росіянин і що російський тиск змусив багатьох українських ченців утікати на Правобережжя, в Молдавію, Волощину й на Афон. Ці ченці також начебто говорили Орликові, що 'духовенство та загал населення чекають на мене, наче на месію, й картають себе за те, що не захотіли стати до спілки й піти за покійним Мазепою, який так виразно провіщав їхню майбутню долю... З усього цього можна зробити висновок, що революція в Україні — справа певна, і що немає потреби обговорювати це питання далі'.
Однак Орлик відкинув Станіславову пропозицію, щоб повстання планувалося в згоді з татарами, тому що 'ці негідники, уярмлюючи невинних людей, більше відстрашуватимуть населення, ніж заохочуватимуть і приваблюватимуть його [до повстання!', Крім того, гетьман висловив побоювання, що допомога турків лише дасть їм привід претендувати на зверхність над Україною, яка тоді, всупереч Орликовим палким сподіванням, перейде від 'Сцілли до Харібди', тобто з-під влади Москви під владу Порти. Якщо допомога турків має бути десь використана, то краще спрямувати її на війну в Персії, а не в Україну.
На завершення гетьман поставив три умови, виконання яких мала гарантувати Ганноверська ліга, перш ніж він стане на її бік. Передусім, союзники повинні визволити його з Салонік, аби він був ближче до 'свого війська'. Далі: Ганноверська ліга чи принаймні французький король мають бути готові прийняти Україну під своє заступництво й змусити Москву підписати заяву, що вона відмовляється від претензій правити Україною. І ще — Орлик просив у союзників фінансової допомоги.
Як можна витлумачити мету і зміст цього листа? У своєму щоденнику Орлик дає власні оцінки. Він зазначає, що по довгих роздумах вирішив підтримати Станіславові сподівання на українську революцію. Але водночас він намагатиметься уникнути зобов'язань перед Ганноверською лігою. Звідси нереалістична друга умова, яка (і Орлик це добре знав) не могла бути виконана. Вочевидь, чого гетьман щиро боявся, то це знову стати на бік татар і турків. Ніколи більше не хотів він допомагати 'цим невірним', бо це погубило б йому душу, завдало шкоди невинним людям і призвело до пролиття християнської крові. Орлик ясно вказує, чого він хотів би досягти — повернутися смиренно до Російської імперії чи Речі Посполитої. Знову згадуючи про свого листа, він зазначає: 'Нехай ніхто не обурюється тим, що я написав, оскільки політика вимагала, щоб я писав так, аби з Божою поміччю знайти вихід із цієї країни'.
Проте незабаром такі заяви стали непотрібними. 6 травня 1727р. померла Катерина І і слідом за тим упав у немилість герцог голштинський Карл Фрідріх, а відтак гетьманові шанси дістати прощення зменшилися. Повернення до влади Меншикова, якого Орлик уважав своїм і України заклятим ворогом, по суті взагалі перекреслило сподівання на амністію. Орлик більше не мав вибору: він мусив облишити флірт із Лещинським і пов'язати себе зі справою короля у вигнанні та з його могутніми французькими патронами.
МІСІЯ ГРИГОРА ОРЛИКА ДО ПОРТИ
Хоча увагу французів привернув до Орлика Лещинський, Версаль мав інші причини цікавитися гетьманом, аніж обрання його кандидата на польський престол. За умов протистояння з австро-російським альянсом французькі стратеги сподівалися створити санітарний кордон, що складався б зі Швеції, Польщі й Туреччини. Польща мала бути наріжним каменем цієї коаліції. Але оскільки Польща під владою Лещинського не могла б, ясна річ, сама протистояти російському тискові, підтримка з боку татар і турків могла б стати у великій пригоді. В цих геополітичних міркуваннях простір між власне Польщею та Османською імперією, тобто Україна, мав ключове значення. Лише за умови, що Орлика й запорожців можна використати як єднальну ланку між Польщею й турками, варто, вважали французи, надавати підтримку гетьманові- емігрантові.
Здійснювати ці плани доручено новому французькому послові в Константинополі маркізові де Вільнев. Він прибув до турецької столиці восени 1728р. й залишався там протягом більш як трьох десятиліть, упродовж яких здобув заслужену репутацію одного з найвизначніших дипломатів Франції. Спочатку головним завданням Вільнева було умовити пасивний турецький уряд стати на рішучішу протиросійську позицію. У зв'язку з цим французький посол спробував установити тісніші контакти з Орликом. Але гетьманова ізоляція в Салоніках перешкоджала будь-якій значній співпраці. Розв'язання проблеми прийшло з несподіваного боку.
Наприкінці жовтня 1729р. в Польщі київський воєвода Юзеф Потоцький і його брат Теодор, примас Польщі, встановили зв'язок зі старшим сином гетьмана Григором, який за рекомендацією Флеммінга служив у війську Августа II. Очевидно, Потоцькі, активні Станіславові прихильники, з власної ініціативи вирішили залучити до своєї справи колишнього українського союзника, а Григора обрали як засіб досягти цієї мети.
За посередництва іншого Орликового знайомого з бендерських часів, тодішнього шведського посла у Варшаві Г.Цюліха, влаштовано зустріч, на якій були присутні Григор, Потоцькі, Цюліх і французький посол у Варшаві маркіз А.Монті. Цюліх написав для Монті історичний огляд діяльності Мазепи та Орлика, який закінчувався твердженням, що запорожці залишилися вірними Орликові й 'тільки чекають нагоди повстати проти Росії і повернути собі давні свободи'. Після цієї зустрічі Григора, озброєного рекомендаціями Потоцького, Цюліха й Монті, таємно відправлено до Франції, де він мав представити справу свого батька перед вищою владою.
Так зусиллями Станіславових прибічників в Орликові політичні плани й орієнтації введено чинник, значення якого годі переоцінити. Григорові судилося стати активним представником батькових інтересів і 'справи козацьких вольностей' при королівських дворах од Стокгольма до Бахчисарая. Саме він, більш-менш відповідно до батькових бажань, представлятиме аргументи на користь 'революції в Україні' урядам султана та хана.
Григора прийняли у Франції добре. 10 грудня 1729р. Станіслав вітав його у своїй резиденції в Шамборі, де молодий Орлик одержав дальші настанови й рекомендації до міністра закордонних справ Франції Шовелена й дочки Лещинського, французької королеви. Після кількох зустрічей із Шовеленом французький уряд погодився фінансувати Григорову поїздку до Салонік для нарад із батьком, а далі до Константинополя, де він мав разом із Вільневом домагатися звільнення Орлика й дозволу поїхати до запорожців.
На початку квітня Григор сів на корабель у Марселі, а 15 травня його батько з радістю занотував: 'У понеділок, того самого дня, якого 1721р. Бог засмутив мене смертю мого надзвичайно коханого й
