Слобожанщині. Тому — тут Орлик повторює один із своїх давніх і найулюбленіших аргументів — росіяни переселять запорожців на пустельні землі за Волгою, далеко від їхньої батьківщини.
Була певна іронія в тому, що гетьман, після довгих років знемагання в турецькій неволі, де він постійно оплакував своє перебування в 'тому безбожному Вавілоні', нині закликав запорожців залишатися під владою 'невірних'. Як твердив Орлик, причиною його гніву й розчарування було те, що своїм Учинком запорожці зруйнували всі його політичні плани, Роздратувавши татар і осоромивши його не тільки перед Портою, але й перед французьким, польським і шведським монархами, які були 'від мене багатьма листами... запевнені й Добре повідомлені про мужність, відвагу та про постійний і непорушний... Війська Запорозького одностайний і поприсяжний до визволення вітчизни замір і задуми'.
Запорожці відповіли також не без іронії. Вони ввічливе й шанобливо заявили, що в разі турецько- російської війни не бажають опинитися в ситуації, коли муситимуть воювати на боці мусульман проти своїх християнських братів. Знаючи Орликові релігійні почуття, вони наголошували: '...Якщо б ми пішли за ним, Ханом, і за вами, Гетьманом, на допомогу проти війська Ї[ї] І[мператорської] В[еличності], то як Орда не звикла містечок добувати, тільки людей наших християнських набрала б, як у минулі роки (1711 і 1713) під Білою Церквою і під слободами, і, вступивши в Крим, із собою в неволю вічну погнала, то певне вже б тоді особливу не-милість од Бога за плач християнський і за пролиття крові невинної і прокляття вічне одержали'. До того ж запорожці висловили поважний сумнів, чи хан, навіть якщо він завоює Україну, віддасть її цього разу Орликові. Тому вони радили-своєму колишньому гетьманові припинити свої намагання й просити прощення, як зробили вони. Схожого листа запорожці послали Каплан-Гіреєві, подякувавши йому за гoстинність.
Хоч якою неприємною і болісною була Орликові ця відповідь, він не відступився й далі обстоював свою думку про запорозькі землі. Листи обох сторін ставали щораз різкішими. Коли запорожці написали в одному з листів, що землі між Ореллю й Самарою їхні тому, що вони здобули їх мечем, колишній гетьман заперечив, що ті землі були здобуті лише з допомогою турків за Дорошенка. Певно, це роздратувало запорожців аж настільки, що вони у відповідь висунули проти Орлика особисті звинувачення. Вони написали російським урядовцям, що колишній гетьман так неухильно підтримує турків, бо Порта пообіцяла йому та його нащадкам право власності на землі, які він допоможе привести під сюзеренітет Туреччини. Таким чином, пов'язані з 'революцією в Україні' Орликові розумування, Станіславові надії й ханові сподівання закінчилися гострими взаємними звинуваченнями між колишнім гетьманом і запорожцями.
ОСТАННІ СПРОБИ
За свідченням Григора Орлика, втрата Запорізького Війська ввергнула його батька в 'жахливий відчай'. До цього додавалася ще й та обставина, що колишній гетьман не тільки цілковито залежав од примх турків і татар, а й не мав жодного опертя, щоб домагатися якоїсь влади чи впливати на хід подій, що могли мати вирішальне значення для його особистої долі та долі України. Ситуація ставала нестерпною, й наприкінці 1734 — на початку 1735pp. він спробував зорганізувати військову силу, За фінансової підтримки турків і французів Орликові вдалося зібрати близько тисячі своїх давніх прибічників, запорізьких розкольників і мандрованих козаків. Неабияк підбадьорило його прибуття славетного козацького ватажка Сави Чалого з кількома сотнями вершників. Давні колеги Орлика Федір Нахимовський, Федір Мирович та Іван Герцик дісталися до нього в Каушани, утворивши кістяк його штабу. Хан, здавалося, був задоволений Орликовими спробами й знову написав про нього французькому королеві.
Але Орликових коштів виявилося замало, щоб утримувати значну військову силу. В самій Польщі Станіслав, зі справою якого Орлик (хоча й ставився до неї без особливого захоплення) був так тісно пов'язаний, зазнавав поразки й мав ось-ось утекти з країни від наступу російських військ. З огляду на це хан, що мав намір прийти на допомогу Лещинському, відклав вторгнення в Польщу. Внаслідок цих обставин, якраз перед початком воєнних дій між Туреччиною і Росією (російський кабінет міністрів оголосив війну Порті 14 червня 1735p.), колишній гетьман мусив розпустити своє військо й разом зі штабом відступити до Бендер, щоб зачекати дальшого розвитку подій.
Хоча Орлик не міг вести проти росіян військових дій, він виявився корисним туркам і татарам як дорадник, інформатор і підбурювач проти росіян. Справді, останні роки участі Орлика у військових і політичних конфліктах на турецько-російському кордоні позначені цим новим видом діяльності. Вже в серпні 1734p., щойно гетьман перебрався ближче до українських земель, російська імператриця скаржилася, що 'Орлик не тільки таємно поширює й далі свої інтриги й злісні намови проти нашої імперії, але цього року він був присланий до кримського хана й там, поблизу наших кордонів, він творить серед наших малоросійських підданих хвилювання і підбурювання до ворожих дій проти нас, а особливо сутички й незгоду між нами та Портою'. В іншому повідомленні зазначалося, що діяльність колишнього гетьмана вкрай небезпечна, бо він 'у Порти, а особливо у кримського хана, У великій пошані'.
Орлик також прислужився туркам широкою мережею своїх важливих контактів, передусім у Польщі. Саме за його посередництва 1736p., в розпалі вторгнення росіян на турецьку територію, влаштовано таємну зустріч між київським воєводою Юзефом Потоцьким і турецьким посланцем Ібрагімом-пашею з метою переговорів про дозвіл Речі Посполитої щодо вступу на Правобережжя турецьких і татарських військ, які мали завдати росіянам удару у відповідь і захопити Київ. Цей план, одначе, не було здійснено через вторгнення російських військ під командуванням графа Б.К.Мініха до Криму.
Турки хотіли використати Орлика не тільки на східному фронті, а й на заході, проти австрійців. На кінець 1737р. планувався наступ турецьких військ проти союзників росіян — Габсбургів. Аби використати протигабсбурзькі настрої серед угорців, Порта вирішила вдатися до послуг Йожефа Ракоці (1700—1738). сина недавно померлого Ференца Ракоці (1676—1735), як раніше, до переходу запорожців під російську владу, вона розраховувала в Україні на Орлика. Оскільки колишній гетьман тепер уже не міг провести відтяжну акцію проти росіян, турки, очевидно, розраховували, що Ракоці-молодший може скористатися з його досвіду та порад, виковуючи подібне завдання проти австрійців. У лютому 1738 р. великий візир наказав Орликові їхати з Бендер до Відіна, де він мав стати офіційним дорадником Ракоці-молодшого.
Але Орлика це призначення роздратувало. Він уважав принизливим для себе служити 'угорському вождеві', в якому він убачав рівного собі, але аж ніяк не вищого. Крім того, його пригнічувало, шо Порта вирішила зосередитися на угорській проблемі й нехтує Україною. Коли наприкінці лютого 1738р. великий візир Єген Мехмет-паша (1737—1739) також прибув до Відіна, Орлик в особистій розмові з ним висловив своє невдоволення: 'Мені завдає неабияких страждань призначення мене дорадником до князя Ракоці, яке не є ані обгрунтованим, ані сумісним із моїм рангом. Порта завжди вважала мене провідником нації (chef d'une nation), і як такий я мав законні претензії щодо Росії. Не в, моїх інтересах, які спільні з інтересами Порти, щоб мене тримали далеко від України, де моя присутність за нинішніх обставин конче потрібна'.
Очевидно, великий візир виявив пильний інтерес до того, що розповідав йому колишній гетьман. Він докладно розпитував його про стан справ в Україні, чисельність населення в різних містах і селах, особливо ж про політичні нахили 'козацької нації'. Це відновлення інтересу Туреччини до українських справ було, найімовірніше, результатом тиску з боку Франції, викликаного, в свою чергу, постійною агітацією Григора Орлика при французькому дворі. Всього за. кілька місяців до зустрічі його батька з великим візирем, 10 жовтня 1737p., Григор надіслав Флері великий меморандум, у якому закликав французький уряд звернути увагу турків на важливе значення України у воєнних зусиллях Порти проти росіян. Він навіть виклав конкретний план: турки мають якнайскорше окупувати Правобережжя з містами Біла Церква, Умань і Бар, бо 'хто має в руках ці пункти, той має цілу Україну'.
У розмові з Орликом Єген Мехмет-паша запевнив колишнього гетьмана, що Порта все ще вважає його провідником 'козацької нації' й що будь-яка українська територія, яку займуть турецькі війська, перейде під його правління. Великий візир дозволив Орликові повернутися з Відіна до Ясс, ближче до польсько- українського кордону. Але найприємніша новина надійшла перед самим від'їздом великого візира з Відіна. В адресованій Орликові ноті він повідомляв, що російські військовополонені розповіли про заворушення й невдоволення росіянами в Україні та на Січі. Єген Мехмет-паша просив гетьмана підготувати план, згідно з яким запорожці могли б повернутися під протекцію Турреччини, а Україна знову здобула б свої давні права.
