Десь у другій половині 1738р. Орлик послав начерк такого плану до Порти, де, як він пізніше стверджував, його проект не тільки обговорювався на засіданні дивану, а й був схвалений султаном Махмудом І у присутності хана Менглі-Гірея II (останній повернувся на престол 1737p.). Мабуть, Орлика мали викликати до Константинополя на консультації, але невідомо, чи ця поїздка справді відбулася. В кожному разі очевидно, що в перші місяці 1739р. Порта нарешті вирішила скористатися антиросійськими настроями в Україні та Польщі. В лютому 1739р. Потоцький через свого представника А.Гуровського дійшов порозуміння з великим візиром, що мало сприяти турецьким операціям на Правобережній Україні. Невдовзі після того Орлика послано до Каушан, де він мав приєднатися до татар, які готувалися напасти на Правобережжя. З Каушан Орлик зробив іще одну спробу переконати запорожців повернутися під зверхність Туреччини. Не розкриваючи листа, запорожці відіслали його Мініхові. Татарський наступ кінця лютого — початку березня росіяни відбили, і 21 березня 1739р. Мініх повідомляв імператрицю: 'В нинішній мій через Україну проїзд міг я бачити, що щасливе відбиття татар так підбадьорило тутешній народ, що Орликові важко буде здійснити свої плани...'
Але Орликовим планам після його короткочасного повернення на передній край подій російсько- турецької війни судилося зазнати ще однієї різкої зміни. Після офіційного Станіславового зречення в лютому 1736р. французи істотно пом'якшили своє протиросійське спрямування (хоча й надалі надавали певну підтримку Орликові). 7 грудня 1736р. Вільнев одержав вказівку повністю змінити курс. Замість підтримувати турків у їхній війні з Росією французький посол мав намагатися стати посередником між ворожими сторонами. Саме до цього він прагнув протягом 1738-го та першої половини 1739р. Влітку 1739р. йому нарешті вдалося умовити турків, росіян та австрійців сісти за стіл переговорів. Вершиною політичної кар'єри Вільнева стало 18 вересня, коли Туреччина, Росія та Австрія підписали Белградський мир. Французького посла визнано головним архітектором цього договору.
Так сталося, що найбільший успіх Вільнева по суті поклав край політичній кар'єрі людини, якій він так прагнув допомогти. Мир між Росією й Туреччиною зробив Орлика непотрібним жодній із великих держав Східної Європи. Проте навіть після багатьох років розбитих надій і розчарувань колишній гетьман, незважаючи на похилий вік (67 років), не хотів припиняти своїх зусиль. Ще до завершення воєнних дій між Росією і Туреччиною, молодший і старший Орлики намагалися втягти Швецію у війну на боці Порти. 2 грудня 1739р. між Швецією й Туреччиною укладено оборонний союз, однак через вагання шведів він не привів до військового співробітництва. Але навіть після Белградського миру шведи виказували готовність воювати проти росіян. Тому протягом 1740—1741pp. усі сподівання Орлика були пов'язані з близькою шведсько- російською війною.
Тим часом Порта, більше не потребуючи Орлика, наказала йому перебратися до Адріанополя, де він був би позбавлений змоги створювати для неї ускладнення на міжнародній арені. Думка про те, що він буде інтернований в Адріанополі, як раніше у Салоніках, жахала колишнього гетьмана. Він просив дозволу поїхати до Ясс, де, як він сподівався, знайомство з господарем дозволило б йому з'єднатися зі своєю родиною, якої він не бачив понад двадцять років. Порта наполягала на Адріанополі й учинила тиск на обтяженого боргами емігранта, позбавивши його фінансової підтримки. Лише з великими труднощами, завдяки втручанню шведських резидентів у Константинополі, Орлик дістав дозвіл поїхати до Ясс. Але це не могло компенсувати розчарування, яке пережив колишній гетьман, довідавшись про те, що шведсько- російська війна 1741р. закінчилася поразкою шведів. Втративши останні надії, хворий, без сподвижників і майже зовсім без грошей, Орлик провів останні місяці свого життя при дворі Ніколає Маурокордато в Яссах. 7 червня 1742р. французький посол у Константинополі Кастеллан повідомив, що 'М.Orlick est mort...'
ВИСНОВКИ
Якщо розглядати діяльність мазепинців на широкому тлі, стає очевидним, що в багатьох аспектах вона чітко улягає в загальну модель повстань східноєвропейської знаті початку XVIIIст. Як і Ракоці, Кантемир, Паткуль та Лещинський у своїх країнах, Мазепа й Орлик очолювали боротьбу української еліти проти чужоземного абсолютизму — в даному разі того, що його Москва прагнула запровадити в Україні, їхній опір централізаторським реформам Петра І грунтувався на переконанні, що ті реформи порушують Переяславську угоду 1654p., яка, за тлумаченням українців, гарантувала їм самоврядування. Оскільки то було століття, коли наступ на автономію країни на практиці означав обмеження політичних прав і привілеїв її еліти, бажання Мазепи, Орлика й старшини забезпечити свої інтереси тісно перепліталося з турботою про добробут і волю їхньої 'коханої вітчизни, України'. Поєднання прагматичного й альтруїстичного типове для патріотизму знаті в XVII—XVIIIст. Той патріотизм мав набагато конкретнішу, можна навіть сказати, органічнішу підставу, ніж ідеалістичний націоналізм XIX та XXст.
Як і патріотизм, сепаратизм також мав для мазепинців та їхніх сучасників дещо інше значення, ніж у новітні часи. Певна річ, кожен гетьман од Хмельницького до Мазепи, як і кожен модерний український націоналіст, бажав або й робив спробу вирвати Україну з-під влади Москви. Одначе якщо рушій цього сепаратизму — природне бажання народу опиратися чужинському пануванню й зберегти самоврядування — був той самий, мета, розуміння та раціональне обгрунтування в українських гетьманів і в українських націоналістів дуже відрізнялися. Новітній український сепаратизм базувався на високому рівні національної свідомості й ставив за мету створення незалежної національної держави. Мазепинці не мислили такими модерними поняттями, як національна держава. Для них політичні відносини були головно стосунками між сувереном і знаттю, що панувала в певній країні. Хоча національно-етнічні міркування й мали місце, але вони вважалися другорядними. Як і інші тогочасні еліти, українську старшину турбувало передусім те, чи влада її суверена справедлива, тобто чи дотримує він зобов'язань, які дав, приймаючи Україну під своє заступництво. Лише після того, як старшина дійшла висновку, що цар порушує первісні угоди, виникли сепаратистські спонуки. У тому контексті вони означали відмову від даного суверена й пошук більш задовільних відносин з іншим зверхником.
Доконечна потреба прийняти зверхність іншого монарха була для Мазепи й Орлика очевидною, оскільки козацька Україна не могла сама протистояти російському пануванню. Безперечно, наслідуючи прецедент, установлений Гадяцькою угодою 1658p., і Мазепа, й Орлик воліли б, аби Україна прийняла суверенітет польського короля й увійшла в тристоронній союз із Польщею та Литвою. їм здавалося, що децентралізований, шляхетський характер Речі Посполитої міг би найкраще гарантувати права й привілеї старшини та автономію України. Але ці плани зазнали невдачі через поразку Лещинського й опозицію польських магнатів будь-яким угодам, що обмежували б їхні шанси повернутися на втрачені 1648р. українські землі. Найбільш життєздатним, але найменш популярним серед мазепинців був план створити Українське князівство на Правобережжі під зверхністю Туреччини. Але на перешкоді цьому проектові неодноразово ставали протимусульманські упередження Орлика, неготовність Порти форсувати здійснення її планів і впертий опір поляків. Тоді, після безуспішних спроб дійти порозуміння з поляками й турками, Орлик і жменька його спільників, що залишилися при мазепинстві, не мали іншого вибору, ніж еміграція.
Часто стверджувалося, що головною причиною невдачі мазепинців був брак широкої підтримки. Цей погляд потребує: обгрунтування. Мазепине повстання було виступом знаті, а не масовим рухом. Інтереси старшини та мас рідко збігалися протягом тривалого проміжку часу. Однак були й інші причини обмеженої підтримки мазепинців в українському суспільстві в цілому. Українським масам і духовенству, на яких дуже вплинула Петрова релігійна пропаганда, легше було солідаризуватися з православним, як і вони, царем, аніж з Орликовими католицькими, мусульманськими та лютеранськими союзниками. Оскільки старшина була порівняно молодою елітою, недавнє узурпування нею різноманітних соціально-економічних прерогатив викликало більшу ворожість загалу населення, ніж перші ознаки абсолютизму, що його Петро І почав запроваджувати в Україні. Царева майстерність у застосуванні до старшини, після Мазепиного переходу до шведів, політики 'батога й пряника' виявилась особливо ефективний засобом позбавити гетьмана прихильників навіть у його власній верстві. Внаслідок цього Мазепа міг розраховувати на підтримку тільки своїх найближчих спільників (генеральної старшини) та запорізьких козаків, які аж ніяк не любили Мазепу, але були єдиним елементом в українському суспільстві, що відчував безпосередню загрозу російського
