у долі Орлика як політичного діяча), пом'якшення російської влади над Гетьманщиною робило амністію дедалі привабливішою для запорожців, які щораз більше розчаровувались у зверхності кримського хана.
Незгоди між запорожцями та їхніми сусідами—татарами посилилися наприкінці 20-х років. Як завжди, головними причинами цих незгод були соціально-економічні суперечності. Протягом усього періоду їхнього перебування в ханстві козакам важко було заробити собі на прожиття. Як уже-згадувалося, цар відплатив їм за 'зраду' забороною будь-яких торговельних зв'язків між Січчю й Гетьманщиною. Це був важкий економічний удар, оскільки запорожці тим самим позбавлялися ринку збуту для їхнього експорту (головно солі та продуктів рибальства й мисливства). Крім того, зводилася майже нанівець користь, яку вони мали з вигідного розміщення своїх земель на торговому шляху між Гетьманщиною і кримськими й турецькими торговельними центрами.
Доки існувала можливість війни з Петром І, і хан, і Порта визнавали, що треба відшкодувати запорожцям їхні втрати, В 1711—1713pp. Порта забезпечувала Орлика харчами та грішми для його людей. Зі свого боку, татари віддали в розпорядження Січі прибуток від кількох великих переправ на Дніпрі та Бузі. Крім того, запорожцям було надано право збирати сіль у кримських озерах, не платячи звичайних мит, а договори з ханом і Портою передбачали, що вони можуть торгувати в Криму й Туреччині на таких самих податкових умовах, що й купці-мусульмани. Але вже за кілька років по тому як було зроблено ці поступки, запорожці відчули негативні наслідки свого союзу з татарами.
Після припинення бойових дій із росіянами хани почали вимагати, щоб запорожці брали участь у походах проти їхніх ворогів у далеких Кубані та Черкесі. На відміну від російських царів, хани не платили за таку службу, сподіваючися, що їхні люди винагородять себе грабунком (якого в таких важких походах було зазвичай не рясно). Щоразу видатки запорожців перевищували прибутки. Крім того, їх звинувачено — це зробили, мабуть, татарські конкуренти в торгівлі сіллю — в тому, що вони дозволяють замаскованим під запорожців своїм співвітчизникам із Гетьманщини користуватися кримськими соляними розробками, до яких мали доступ. Унаслідок таких звинувачень право на ті розробки в запорожців забрано.
Але найбільше прикрощів завдавали Січі її сусіди—ногайці.
Запорожці часто скаржилися, що кочовики крадуть їхніх коней і худобу. Та найгірше — вони перешкоджали рибальству й мисливству, часто викрадаючи зайнятих ним запорожців і продаючи їх черкесам як рабів. Коли кошовий скаржився на ногайців кримським судам, судді щоразу підтримували своїх одновірців.
Не дивно, що багато запорожців удалося до розбою, часто нападаючи в пошуках здобичі на території, що перебували під владою Польщі та Росії. Це накликало на козаків гнів не лише поляків і росіян, а й турецьких і татарських прикордонних урядовців, які, не бажаючи дратувати сусідів, суворо карали учасників таких нападів.
Татарську позицію з цього питання найгрунтовніше виклав кримський великий візир Хасі Алі-ага, який заявив, що він не певен, чи не завдала татарам 'спілка' з запорожцями більше шкоди, ніж користі. Безперечно, ханам важко було тримати запорожців під контролем, про що свідчить рішення козаків 1728р. (після першої невдалої спроби) покинути виділене чаном місце в Олешках і повернутися на стару Базавлуцьку Січ. Великою мірою запорожців спонукало до цього бажання бути якнайдалі від ханової влади. Наступного разу стосунки дуже загострилися 1731p., коли під час якоїсь сутички кілька запорожців убили ногайського мурзу. За свідченнями очевидців, Каплан-Гірей у супроводі близько сорока мурзів і декількох тисяч ногайців практично обложив Січ, аби змусити козаків видати винних і заплатити відшкодування. Такі сутички траплялися й протягом наступних років.
1 лютого 1733р. сталася подія, якої давно очікували — помер польський король Август II. Усі заінтересовані сторони негайно почали здійснювати свої добре підготовлені плани. Станіслав за допомогою Григора Орлика готувався покинути Францію й прибути до Польщі на обрання, росіяни готували свої війська до інтервенції в Польщу, а татари й турки нарешті вирішили приєднатися до антиросійського табору. Вільнев У Константинополі гарячково працював над здійсненням плану відтяжного наступу татар і запорожців проти росіян. 25 листопада 1733р. він писав своєму урядові: 'Я вживаю всіх можливих заходів, аби татари напали на Московщину і щоб Орлик міг нарешті покинути Туреччину й наблизитися до свого війська'. Хан енергійно підтримував зусилля французького посла. Врешті-решт 12 березня 1734р. Вільнев зміг написати своєму урядові: 'Нинішній великий візир, Алі-паша, вирішив дозволити Орликові покинути Салоніки й вирушити До Криму'. За яких три тижні, вирвавшись нарешті з місця дванадцятирічного інтернування, Орлик, як повідомлялося, відбув до столиці буджацького султана Каушан. де мав зустрітися з ханом у справі приготування до походу на допомогу Станіславові.
Дорогою на Січ гетьман почув приголомшливу новину, що запорожці вже готуються перейти під протекцію російської імператриці. Це був для нього жахливий удар. А проте його навряд чи можна було уникнути. Ті самі чинники, які зрештою зумовили звільнення гетьмана з Салонік — польська криза, російська інтервенція, ханові приготування до виступу на допомогу Лещинському, дали змогу запорожцям піти від татар. А росіяни вже давно чекали такої нагоди, щоби прийняти запорожців. На початку 1734р. Неплюєву доручено з'ясувати, як зреагує на такий крок Порта й приготувати аргументи, що мали виправдати прийняття Росією запорожців. І Неплюєв, і його уряд розуміли, що справа ця надзвичайно делікатна, адже вона могла втягти росіян у війну з Туреччиною ще до того, як буде врегульоване польське питання. Проте коли росіяни довідалися про намір Порти звільнити Орлика, вони визнали прийняття запорожців виправданим. 8 травня 1734р. Військо Запорізьке, ще перебуваючи на турецькій території, дістало офіційне прощення й заступництво імператриці Анни Іоаннівни.
Значення цієї події як поворотного пункту в житті й діяльності Орлика годі перебільшити. Саму підставу двох десятиліть політичного прозелітизму зненацька вибито гетьманові з-під ніг. Тепер стало майже неможливим, навіть теоретично, претендувати на важливу роль в Україні й серед козаків. В очах своїх французьких і польських прихильників Орлик перетворився на напівприватну особу. Хоча крок, що його зробили запорожці, відразу не позбавив гетьмана всієї корисності (реальної, чи потенційної) для його союзників і співвітчизників, він засвідчив той факт, що Орликова політична роль драматично зменшилася.
Орлик не бажав змиритися з новою ситуацією й докладав усіх зусиль, щоб змінити її на свою користь. Ще до того, як запорожці остаточно вирішили зректися татарської протекції, він намагався переконати їх, що вони роблять помилку. Як стверджував Орлик, його лист прибув на Січ того самого дня, що й посланці імператриці з багатими подарунками. Зібрано раду, яка мала вирішити, чиї аргументи переконливіші, і багаті дарунки переважили доводи розуму й обов'язку. Орликові прохання були, як завжди, довгі й багатослівні. Головні аргументи гетьмана можна поділити на три категорії: політичні, ідеологічні та прагматичні.
В політичних не було нічого нового. Як і в листах до запорожців, писаних 1720—1721pp., гетьман змальовував велику протиросійську коаліцію, що охоплює більшість європейських країн і Османську імперію. 'Московщина' перебуває в політичній і військовій ізоляції і незабаром буде розгромлена. Він картає запорожців, що в той час, коли турецькі і татарські війська знову готові виступити проти росіян і з'явилася реальна нагода визволити вітчизну, вони дали задурити себе брехливими російськими обіцянками й переходять на бік тих, які напевно програють у майбутньому конфлікті.
Що стосується ідеології, то гетьман у вигнанні виступив речником класичної мазепинської позиції. Він перелічив, як Москва від часів Хмельницького систематично обмежувала права України, поєднуючи обман і силу. Найбільшого розмаху ця сваволя досягла за Петра І, коли здійснено відкритий і жорстокий наступ на українську автономію, що виявився у спробі зліквідувати Гетьманщину й замінити її Малоросійською колегією, яка лише прикривала обсадження керівних посад в Україні росіянами. З очевидних причин Орлик не говорить про зміни, запроваджені 1727р. Гетьман дивується, як запорожці можуть бути такі дурні, щоб довіряти росіянам, 'як тепер цілий народ український, братія ваша, родичі й одноземці ваші, жалісно і слізно на себе нарікають', що не послухали 'зичливих і правдивих славної пам'яті небіжчика гетьмана Мазепи пересторог'. 'Зважте тоді,— закінчує Орлик,— вашімосць добрі молодці, Військо Запорізьке, до яких ідете чи пішли приятелів!'.
Нарешті, гетьман порушив технічну, але дуже важливу проблему. Якщо запорожці покинуть ханство й перейдуть до росіян, то де їм дозволено буде поселитися? Їхні традиційні землі між Самарою й Ореллю залишаться, як гарантовано російсько-турецькими договорами 1711, 1712 та 1713pp., під турецькою й татарською юрисдикцією. Певно ж, вони не такі наївні, аби сподіватися, буцімто росіяни зважаться на війну з Туреччиною, щоб відвоювати для запорожців ті дикі поля. Немає для них місця й у Гетьманщині чи
