приєднався до повстанців і відіграв помітну роль у бурхливих подіях наступних років.
Як представник української шляхти в таборі Хмельницького, Степан-Адам був присутній на переговорах у Переяславі. Коли інший представник цієї шляхти, Іван Виговський, став гетьманом, старшого Мазепу послано з важливою дипломатичною місією до польського короля Яна-Казимира. Був він причетний і до спроби Виговського створити українське князівство. Проте коли цей план зазнав невдачі й 1666р. Україну поділено між Росією та Польщею, Степан-Адам вирішив залишитися на польському Правобережжі. Отже, Мазепи уособлювали симбіоз польської католицької Шляхти й українського православного козацького середовища.
Хоча щодо дати народження Івана Мазепи єдиної думки немає, він, найімовірніше, народився 20 березня 1639р, в селі Мазепинцях. Здобув досить ґрунтовну освіту. Після навчання в Києво-Могилянській Академії вступив до єзуїтської колегії у Варшаві. Його батько казав, що послав свого сина до Варшави, щоб той міг 'навчатися поводженню з людьми біля королівської особи, а не де-небудь у корчмах'. План напрочуд удався. Завдяки зв'язкам Степана-Адама з такими польськими магнатами, як Вишневецькі й Лещинські, та природним здібностям його сина, молодий Мазепа став королівським камергером. Невдовзі після того його, коштом короля, послано закінчувати студії до Європи, і протягом 1656—1659рр. він перебував у Німеччині, Італії та Франції. Після повернення Мазепа знову ввійшов до королівського оточення й кілька разів їздив із дипломатичною місією в Україну. 1659р. він передав важливу інформацію Виговському, 1660-го був посланцем до Юрія Хмельницького, 1663-го вів переговори з правобережним гетьманом Іваном Тетерею, якого підтримувала Польща. Саме протягом цих років Мазепа встановив тісні зв'язки з польськими магнатами, усвідомив пріоритетність прав і привілеїв еліти супроти суверена, набув витонченості, блиску та політичного досвіду, якими славився в пізніші роки. Але 1663р. Мазепина кар'єра при польському дворі, що відкривала блискучі перспективи, несподівано урвалася. Пізніше багато видатних прозаїків, поетів, малярів і композиторів — серед них Вольтер, Байрон, Пушкін, Словацький, Гюго, Ліст, Чайковський — воліли бачити причину цього в нещасливій романтичній пригоді молодого придворного. Ймовірніше, однак, що двірські інтриги, погане здоров'я батька й, можливо, козацькі зв'язки Мазепи змусили його повернутися до родинного маєтку в Білій Церкві. Так чи інакше, польський період його життя закінчився.
Десь у 1668—1669рр. Мазепа одружився з Ганною Фредрикевич, удовою польського дворянина й дочкою Семена Половця, відомого соратника Хмельницького. Жінчині родичі звели його з гетьманом Петром Дорошенком, що в той час намагався створити українське козацьке князівство під протекторатом Порти. Ставши на службу до Дорошенка, Мазепа спершу був командиром особистої охорони гетьмана й згодом виріс до рангу осавула. В цей період він кілька разів їздив із дорученнями до кримських татар і добре вивчив тонкощі поводження з мусульманським світом. 1674р., під час місії до татар, його схопили запорожці й видали Дорошенковому суперникові, лівобережному гетьманові Іванові Самойловичу, якого підтримували росіяни.
Хоча він опинився на Лівобережжі не зі своєї волі, Мазепа не пошкодує про цю зміну в своєму житті. Якраз тоді українці тисячами втікали з охопленого війною Правобережжя на відносно безпечні лівобережні землі. Члени козацьких родин Лизогубів, Скоропадських, Кандиб, Гамалій, Ханенків і Кочубеїв розчарувались у Дорошенковій політиці й шукали свого щастя на службі в Самойловича. Швидко зорієнтувавшися, Мазепа зумів справити на Самойловича таке добре враження, що той зробив його 'гетьманським дворянином' і доручив керувати вихованням гетьманичів. Але добре враження Мазепа справив не тільки на гетьмана. Російські власті зажадали, щоб Мазепа прибув до Москви на розмову. Під час перших відвідин Москви Мазепа також здобув прихильність провідних російських діячів і повернувся до Самойловича з царевими 'пожалуваннями'. Тепер перед ним відкривався шлях до блискучої кар'єри в Гетьманщині.
Як повірник Самойловича, Мазепа допомагав йому у спробах відібрати в поляків Правобережжя й поширити свою владу на Слобожанщину — землі вздовж південно-західних кордонів Росії, населені переважно втікачами з Правобережної України, але під управлінням Москви. І хоча ці зусилля виявилися безуспішними, Мазепа зумів ними вдало скористатися. В ході переговорів із росіянами він установив зв'язки з фаворитом цариці Софії В.В.Голіціним, найвпливовішою людиною в Москві. Ці стосунки Мазепа розвивав дбайливо і плідно.
Тісні зв'язки з Голіциним набули вирішального значення 1687р., коли той повів величезний, дорогий і згубний похід на Кримське ханство. Відступаючи, царицин фаворит усіляко намагався знайти „козла відпущення' за свою невдачу і, мабуть, за мовчазної згоди Мазепи, вибрав на цю роль Самойловича. Безперечно, гетьман був уразливий. Він розгнівав Голіцина, критикуючи ведення походу. Його зарозумілість і безприкладне самозбагачення відштовхнули від нього старшину, а явне бажання зробити гетьманську булаву спадковою було зовсім не до вподоби як старшині, так і російським урядовцям. Інтерес Голіцина вкупі з обуренням генеральної старшини призвели до скинення Самойловича, і саме Іван Мазепа відіграв у змові основну роль.
23 липня 1687р. в таборі на річці Коломаку Самойловича заарештовано на підставі звинувачувального документа, що його подала старшина (Мазепа цього документа не підписав), обвинувачено в зрадницьких контактах із кримським ханом і заслано спершу до Росії, а згодом до Сибіру. З арештом гетьмана в козацькому таборі почалася несподівана колотнеча. Невдоволені веденням походу й здирствами старшини вдома, прості козаки здійняли заколот і вбили деяких своїх командирів. Це поставило генеральну старшину в небезпечне становище: маючи проти себе повсталий люд, вони звернулися по підтримку до Голіцина, але російський командувач погоджувався надати її тільки на певних умовах. Однією з цих умов було обрання Мазепи на гетьмана. Так 25 липня на поспіхом скликаній і малолюдній раді Мазепа був обраний гетьманом.
Одначе Голіцин цим не задовольнився й зажадав перегляду традиційних домовленостей, що грунтувалися на Переяславській угоді. Як і слід було сподіватися, так звані 'Коломацькі статті', що їх мусили прийняти Мазепа та генеральна старшина, ще більше обмежували автономію України. Неодноразові прохання українців зберегти первісне право на зносини з сусідніми монархами категорично відкинуто. Російські залоги в Україні мали бути збільшені, а гетьман і генеральна старшина зобов'язувалися 'дбати про об'єднання малоросійського народу з великоросійським через шлюб та іншими способами... і привести їх у тісну, нерозривну згоду... так щоб ніхто не смів сказати, що Малоросія була під владою гетьмана... [але щоб] усі в унісон сказали, що гетьман і старшина, і малоросійський та великоросійський народи перебувають під самодержавною владою Його Царської Величності'. Так на умовах, що суперечили автономії українських земель, Мазепа став гетьманом України.
Ступінь відшліфованості політичних інстинктів нового гетьмана засвідчив не лише спосіб, яким він здобув собі посаду, але й виявлена ним надалі здатність утримувати її. Після другого невдалого походу Голіцина на Крим 1689р. Мазепа з пишним почтом із 307 чоловік прибув до Москви, щоб засвідчити свою повагу цариці Софії та її впливовому фаворитові. Але, перебуваючи в столиці, Мазепа став свідком того, як Петро І відібрав у цариці та Голіцина владу. Гетьман мав би, як це завжди бувало в таких випадках, піти слідом за своїм патроном. Та й справді, старшина, що супроводжувала Мазепу, вже почала міркувати про можливого наступника. Можна собі уявити гетьманову напруженість, коли 10 серпня його викликано на першу аудієнцію до Петра І. Проте, на великий Мазепин подив і втіху, цар почав із того, що похвалив службу козаків під час кримських походів. Скориставшись із такого вступу, гетьман у відповідь наголосив на труднощах свого уряду, на помилках Голіцина й на власній відданості новому цареві. Вдоволений Мазепиними словами та манерою поведінки, Петро щедро обдарував гетьмана та його службовців і милостиво дозволив їм повернутися на батьківщину. Це був початок тісних політичних і особистих стосунків — аж до 1708р.
Пізніше, в 1690-ті роки, коли цар почав наступ на татар і турків на чорноморському узбережжі й дуже потребував допомоги українських козаків, Мазепа виявив неабияку послужливість. Рік за роком він особисто водив козацькі полки на Дике Поле. За наказом Петра він опікувався важким будівництвом низки протитатарських фортець уздовж Дніпра. Під час походу на Азов у 1695—1697рр. українські козаки, особливо запорожці, виявилися просто безцінними. Саме запорожці, визнані майстри війни проти татар і турків, розпочали останній відчайдушний наступ, що приніс остаточну перемогу під Азовом. Крім того, Мазепа постійно давав своєму володареві проникливі поради щодо зносин із поляками, й турками. Цар надзвичайно щедро винагороджував його за службу. Мазепа одержав величезні наділи земель в Україні й навіть у Росії. 1702р. він став другою після князя О.Д.Меншикова особою, удостоєною щойно запровадженого ордена св.Андрія. Що важливіше, цар уперто ігнорував звинувачення, що надходили від численних Мазепиних
