Згадуючи про престижний, але пустий титул Римського князя, що його він одержав 1708р., Мазепа казав: '...Хочуть мене задовольнити князюванням римської держави, а гетьманство забрати'. Відчуття небезпеки та обурення похитнули навіть незрівнянну лояльність українського гетьмана.
Образа, що врешті переконала Мазепу почати серйозні переговори з ворогом, була пов'язана з питанням про захист. Коли Карл XII вторгся в Росію, поширилися чутки, що його союзник Лещинський має намір напасти на Україну. Розуміючи, що його військо надто ослаблене балтійськими походами, щоб захистити країну, гетьман звернувся за допомогою до свого суверена. Як пише Орлик, між гетьманом і царем відбулася така розмова:
Для Мазепи це стало останньою краплею. Перед загрозою вторгнення поляків — лиха, яке не тільки розорило б країну, а й зруйнувало б установлений понад п'ятдесят років тому козацький лад,— вірний васал на прохання про допомогу почув од свого суверена категоричну відмову. Звичайно, Петро І мав передусім дбати про власні землі. Але це якраз і було головне: між інтересами царя й інтересами гетьмана проведено межу. Для гетьмана це означало, що Переяславська угода — підстава його вірності цареві — більше не була обопільно вигідною, а значить, уже не могла його зобов'язувати.
В Мазепиній аргументації постійно повторювалися й наголошувалися певні фрази й ідеї: права та привілеї, зверхність, Що вільно вибирається й може бути скасована, і завжди питання про захист. Кожному, хто знайомий із середньовічними політичними теоріями, ці поняття видаються знайомими. Вони є складниками договірного принципу, найбільш звичного для європейського феодалізму регулятора політичних відносин між монархами та регіональними елітами. Досить пригадати основні елементи цього принципу, такого поширеного й такого важливого для європейської знаті XVIIст., аби побачити, як він збігається з Мазепиними аргументами.
Договірна домовленість була актом взаємного зобов'язання. Васал обіцяв своєму володареві покору, службу й вірність j в обмін на захист і пошанування привілеїв васала й традицій його країни. Якщо васал мав підстави вважати, що його володар порушує свої зобов'язання, він мав право (знамените jus resistendi) виступити проти нього на захист своїх інтересів. Отже, теоретично володар, як і васал, міг бути винен у невірності. По всій Європі наріжним каменем договірного принципу був законний і моральний авторитет — звичай. Німецьке Schwabenspiege, одне з первісних джерел звичаєвого права в Середньо-Східній Європі, дає точний виклад цього принципу: '
КОНТАКТИ МАЗЕПИ З ЛЕЩИНСЬКИМ І КАРЛОМ XII
З плином війни можливість повернення поляків в Україну дедалі більше хвилювала козацький провід. Хоча поляків і роздирали внутрішні чвари, війна поставила їх у дуже сприятливе становище щодо українських земель, які вони втратили, але аж ніяк не забули. В разі тріумфу Петра І й короля Августа II цар майже напевне повернув би своїм польським союзникам бодай частину України. А якби перемогли Карл XII і Лещинський, поляки могли сподіватися повернути собі всю Україну. В кожному разі Військо Запорізьке програвало. До того ж шведи щораз глибше вторгалися в цареві володіння, й гетьмана також дуже турбувало те, що Україна може стати полем бою і зазнає страшного спустошення. Передбачаючи такий загрозливий розвиток подій, Мазепа почав роззиратися довкола в пошуках виходу з можливої скрути.
Саме бажання приготуватися до будь-яких випадковостей схилило гетьмана до порозуміння як із прошведськи, так і з проросійськи зорієнтованими поляками. З Августом II і особливо з його найсильнішим польським прихильником, коронним гетьманом Адамом Сенявським, Мазепа намагався встановити якнайсердечніші стосунки (водночас підбурюючи царя проти його польських союзників і перешкоджаючи їхньому поверненню на Правобережжя, втрачене поляками під час козацького повстання 1701р). Набагато ризикованішою була спроба знешкодити потенційну небезпеку перемоги Карла XII та Лещинського, оскільки це означало мати справу з найбільш грізним ворогом. Старий хитрий гетьман мусив застосувати весь свій дипломатичний досвід і хист, аби пройти неушкодженим поміж цими, як він часто казав, 'Сціллою та Харібдою'.
Очевидно, схожими були й думки Лещинського, оскільки саме він виявив ініціативу в установленні таємних зв'язків із гетьманом. Який то був би здобуток для маріонеткового короля, коли б йому вдалося перетягти Мазепу на шведський бік! Восени 1705р., коли гетьман стояв зі своїм військом у Замості, Лещинський послав до нього польського священика францішека Вольського з таємними пропозиціями. Гетьман допитав його наодинці, а тоді заарештував і передав російському командувачеві. На доказ своєї незмінної лояльності Мазепа послав ті пропозиції цареві. Тоді він іще не зазнавав такого відчаю, щоб клювати на першу-ліпшу наживку.
За рік по тому Лещинський зробив нову спробу, цього разу з більшим успіхом. Скориставшись умілим посередництвом княгині Анни Дольської, однієї з типових для тієї доби високородних інтриганок, польському королеві вдалося залучити гетьмана до обговорення конкретних пропозицій . Ця раптова зміна була великою мірою зумовлена успішним просуванням шведських військ, яке змушувало гетьмана розглядати можливість перемоги шведів дедалі поважніше. Сам Мазепа згодом пояснював близькому товаришеві, що він зважився на цей перший крок задля того, щоб Карл XII і Лещинський, 'бачачи мою до себе прихильність, по-ворожому з нами не чинили і вогнем і мечем бідної України не спустошували' . Хоча в той час Мазепа ще діяв сам, не розкриваючи своїх планів, він обережно випробовував старшину щодо можливості порозуміння з 'супротивною стороною'. Майже всі головні урядовці цю ідею підтримали. Підбадьорений, але все ще тримаючи в таємниці від провідних діячів старшини свої контакти з Лещинським, Мазепа почав обговорювати з поляками умови, на яких він міг би перейти на їхній бік.
Оскільки переговори велися у великій таємниці й тому жодних документальних свідчень їхнього перебігу не залишилося, історикам довелося розшукувати розрізнені тогочасні матеріали, щоб з'ясувати позицію Мазепи в тому торзі. Від самого початку питання щодо планів, які виношував Мазепа, було сповнене суперечностей. Деякі сучасники твердили, що метою гетьмана було створення окремого українського князівства. Звертаючись до своїх офіцерів перед Полтавською битвою, Петро І заявив, що Карл XII і Лещинський прагнуть 'відторгнути від Росії малоросійські народи та зробити князівство окремо під владою... Мазепи'. Схожі твердження зустрічаються і в офіційному російському щоденнику подій 1708— 1709рр. А один із Мазепиних полковників, Гнат Галаган, який лишився вірним цареві, згадував, що гетьман перейшов до ворога, 'щоб відійти нам від Росії і бути під] Мазепиним управлінням, від усіх монархів вільним'.і Петро І, а згодом і російські історики, щоб довести сута егоїстичні мотиви Мазепиного розриву з царем, наголошували, буцімто гетьман планував створити окреме князівство. Деякі українські історики також схилялися до думки, що метою Мазепи було створення окремого українського князівства, але їхнє тлумачення цього сепаратизму було зовсім іншим. Вони вбачали в цьому гетьманів патріотизм і бажання створити незалежну українську державу.
Більш поширене інше тлумачення, згідно з яким Мазепа мав здобути князівський титул, а Україна стала б третьою й рівноправною частиною польсько-литовської Речі Посполитої. Є чимало переконливих аргументів на користь цього тлумачення: таке розв'язання проблеми врегулювало б польсько-українські стосунки на користь обох сторін і не зачепило б соціально-економічних інтересів старшини; крім того, існував добре знаний прецедент Гадяцької угоди 1658 р.
Щойно про гетьманові зносини з Лещинським стало відомо, більшість сучасників також сприйняли їх як пошуки спілки України з Річчю Посполитою. Суперечачи власним твердженням, Петро І також звинувачував Мазепу в бажанні повернути українців у 'польське рабство'. Данило Апостол, один із провідних полковників і активних учасників змови, який згодом покаявся перед царем, розповідав, що гетьман 'показав нам привілей короля Станіслава... Привілей той гарантував Україні вольності, як у Короні
