Звернувши з дороги, Конан настроївся бігти всі дев’ять миль. Але не здолав і чотирьох, як почув, що попереду люди. З голосів він зрозумів, що це не пікти, і прокричав вітання.
— Хто йде? — запитав хрипкий голос. — Стій, де стоїш, поки ми не подивимося на тебе, а ні, то отримаєш стрілу.
— У слона не поцілиш, — озвався Конан. — Заспокойся, бовдуре, це я, Конан.
Пікти перейшли річку.
— Так ми й думали, — сказав ватажок групи, коли вони наблизилися — високі, з луками напоготові, стрункі люди з суворими лицями. — Один із наших поранив антилопу і гнав її майже до Чорної Річки, та почув, що внизу завили, і негайно повернувся до табору. Ми залишили сіль і вози, розпрягли волів і кинулися щодуху додому. Якщо пікти облягають форт, то банди грабіжників підуть дорогою до наших домівок,
— Ваші сім’ї в безпеці, — сказав Конан. — Мій друг повів їх у Велітріум. Якщо повернемося на дорогу, то можемо нарватися на всю орду. Отже, підемо на південний схід просто через ліс. Я прикриватиму.
За дві хвилини колоністи вирушили в дорогу. Конан ішов зовсім тихо, тримаючись на відстані голосу від інших. Але ж і шум вони зчинили в лісі! Будь-який пікт або кімерієць міг пройти тут так, що ніхто б і не почув.
Переходячи невелику галявину, Конан відчув, що за ним стежать. Він зупинився в кущах, чуючи голоси колоністів, що віддалялися. Потім хтось покликав його з того боку, звідки вони вийшли:
— Конане! Конане! Зачекай, Конане!
— Бальт! — вигукнув здивований кімерієць і сказав неголосно: — Я тут!
— Зачекай мене, Конане! — голос звучав голосніше. Конан спохмурнів і вийшов на поляну.
— Якого біса ти тут робиш? Присягаюся Кромом!
Він осікся, і дрож пробіг по його спині. На тому боці галявини на нього чекав зовсім не Бальт. Дивне сяйво струмувало між дерев. Воно рушило до нього — мерехтливий зелений вогонь, що впевнено рухався до мети.
Сяйво зупинилося за два кроки від Конана. Він намагався розпізнати затьмарені світлом контури. Зелений вогонь мав матеріальну основу, він лише огортав якусь ворожу живу істоту, але яку? Тут, на подив воїна, зі світного стовпа зазвучав голос:
— Чого ж ти стоїш, як баран на бійні, Конане?
Голос був людський, але якось дивно вібрував.
— Баран? — у гніві закричав Конан. — Невже ти гадаєш, що я злякався поганого болотяного демона? Мене покликав друг!
— Я кричав його голосом, — відповів демон. — Ті, за кими ти йдеш, належать моєму брату — я не можу залишити його ножа без їхньої крові. Але ти мій. О бовдуре, ти прийшов сюди з далеких сірих пагорбів Кімерії, щоб загинути в нетрях Конайохари!
— У тебе вже була можливість дістати мене! — гарикнув Конан. — Чому ж ти тоді мене не вбив?
— Тому що брат мій тоді ще не пофарбував чорною фарбою черепа і не кинув його у вічно палаючий на чорному жертовнику Гуллаха вогонь, ще не шепнув твоє ім’я духам пітьми, які відвідують гори Похмурого Краю. Але пролетів над Мертвими Горами нетопир і намалював твою подобу на шкурі білого тигра, яка висить перед великим будинком, де сплять Четверо Братів Ночі. Величезні змії в’ються біля їхніх ніг, а зірки, немов світляки, заплуталися в їхньому волоссі.
— Чого ж боги пітьми прирекли мене на смерть?
Щось — чи рука, чи нога, чи кіготь — метнулося з полум’я і швидко накреслило на землі знак. Знак спалахнув і згас, але Конан упізнав його.
— Ти наважився намалювати символ, який належить тільки жерцям Іргала Зага. Грім прокотився над Мертвими Горами, і святилище Гуллаха рухнуло від вихору із Затоки Духів. Цей вихор, посланець Чотирьох Братів Ночі, примчався й шепнув мені на вухо твоє ім’я. Людям твоїм кінець. Сам ти вже мертвий. Твоя голова повисне на стіні в святилищі мого брата. Твоє тіло зжеруть чорнокрилі й гостродзьобі Діти Іхиля.
— Так що це, сто чортів, у тебе за брат? — запитав Конан.
Меч уже був у нього в руці, тепер він потихеньку діставав сокиру.
— Зогар Заг, дитя Іргала Зага, який усе ще відвідує власний прадавній гай. Жінка з Гвавели переночувала в цьому гаї й народила Зогара Зага. Я теж народився від Іргала Зага, вогненної істоти з далеких земель. Зогар викликав мене з Країни Туманів. За допомогою заклинань, магії та власної крові він надав мені плоті цього світу. Ми з ним єдине ціле, об’єднані невидимими тенетами. Його думки — мої думки. Мене ранить удар, нанесений йому; він спливає кров’ю, коли ранять мене. Але я вже й так багато сказав. Тепер хай душа твоя розмовляє з духами Похмурого Краю. Вони тобі й повідають про давніх богів, які не згинули, а тільки дрімають у безодні й часом прокидаються.
— Хотів би я бачити, який ти маєш вигляд, — пробурчав Конан і приготував сокиру. — Ти залишаєш пташиний слід, гориш вогнем і говориш людським голосом…
— Ти побачиш, — донеслося з полум’я. — Ти про все дізнаєшся й понесеш ці знання із собою в Похмурий Край.
Полум’я спалахнуло й обпало, почало згасати. Почала вимальовуватися туманна постать. Спочатку Конан подумав, що це сам Зогар і є, загорнутий у зелений вогонь, але він був вищий на зріст — вищий від Конана, а в обличчі було щось диявольське, хоча він мав такі самі вузькі очі й гострі вуха, як і чаклун, От тільки очі були червоні, як вуглини.
Торс істоти, довгий і тонкий, був покритий зміїною лускою. Руки були людськими, але ноги закінчувалися трипалими лапами, як у гігантського птаха. По всьому тілу пробігали мерехтливі сині вогники.
І раптом ця тварюка повисла просто над ним, хоч і не робила жодного руху. Довга рука, озброєна серпоподібними кігтями, зметнулась і націлилася до його шиї. Конан дико закричав, відганяючи ману, і відскочив убік, одночасно метнувши сокиру. Демон ухилився від удару з неймовірною спритністю і знову огорнувся вогнем.
Коли демон убивав інших, його союзником був страх. Але Конан не боявся. Він знав, що кожна істота, одягнена в земну плоть, може бути вражена зброєю, якою б страшною вона, ця істота, не була.
Удар пазуристої лапи зірвав з нього шолом. Трішки б нижче — і голова злетіла б із плечей. Жорстока радість охопила варвара, коли його меч устромився в підчерев’я чудовиська. Конан ухилився від наступного удару і звільнив меч. Кігті проорали його груди, розриваючи зв’язки кольчуги, немов нитки. Але наступна атака кімерійця була подібна до стрибка голодного вовка. Він опинився між лап чудовиська і ще раз із силою встромив меча йому в черево. Він чув, як довгі кігті розривають кольчугу на спині, добираючись до тіла, відчував, як холодний вогонь огортає його самого. Раптом Конан вирвався з ослаблих лап, і його меч учинив смертоносний помах.
Демон захитався й упав на бік. Голова його трималася на тонкій смужці шкури. Іскри, що пробігали його тілом, з голубих стали червоними й покрили все тіло демона. Конан почув запах смаженого м’яса, струсив з очей кров і піт, обернувся й побіг лісом. По його поранених руках і ногах стікала кров. Потім він побачив десь на півночі заграву — можливо, то горів будинок. За спиною почулося знайоме виття. Він побіг швидше.
8. КІНЕЦЬ КОНАЙОХАРИ
Сутички на берегах Громової Річки; жорстока битва під стінами Велітріума; немало потрудилися сокира й смолоскип, і не одна хатина перетворилася на попіл, перш ніж відступила розмальована орда.
Затишшя після цієї бурі було особливим: люди, збираючись, говорили впівголоса, а воїни в закривавлених бинтах мовчки пили в тавернах своє пиво.
В одній із таких таверн сидів Конан-кімерієць і сьорбав із величезного кухля. До нього підійшов худорлявий слідопит з перев’язаною головою й рукою в лубку. Він один залишився живим із гарнізону форту
