— Ми підемо з тобою, аби померти на Імші.
— Отже, уперед, в ім’я Крома! — мовив Конан, неспокійно озираючись навколо і придивляючись до темно-синіх тіней густіючих сутінків. — Ці афгульські вовки були на відстані двох годин їзди за мною, проте ми зараз згаяли чимало часу.
Керім Шах рушив коня, заховав меча в піхви й обережно розвернувся. За мить усі подалися вгору так швидко, як тільки було можливо. Нарешті вони виїхали на хребет за милю від того місця, де Хемса затримав Конана і Жазміну. Стежина, якою вони приїхали, навіть для горян була досить небезпечною, і тому Конан з Жазміною обрали тоді іншу дорогу. Керім Шах поїхав нею, бо думав, що й кімерієць зробить те саме. Навіть Конан зітхнув із полегшенням, коли коні минули останній поворот. Вони рухалися, немов череда примар, що міряють зачароване королівство тіней. Тільки тихий скрип шкіряної збруї і брязкання сталі давали знати про їхню присутність, а через якийсь час похмурі гірські схили знову спустіли — голі і мовчазні у світлі зірок.
8. СТРАШЕННО НАЛЯКАНА ЖАЗМІНА
Жазміна лише скрикнула, відчувши, що яскраво-червоний вир утягує її, з вражаючою силою відриваючи від кімерійця. Тієї миті в неї перехопило подих. Страшенна повітряна хвиля засліпила її, відібрала мову та слух. Дівчина ледве втямила, що опинилася десь високо і летить з неймовірною швидкістю. У неї було відчуття, ніби вона з’їхала з глузду, а потім у неї обертом пішла голова, і вона знепритомніла.
Коли Деві опам’яталася, ще був живий спомин про перенесене. Вона голосно скрикнула і швидко підвела руки, немов захищаючись від падіння. Її пальці стиснули м’яку тканину, і дівчина, відчувши глибоке полегшення, озирнулася навколо.
Вона лежала на подіумі, застеленому чорним оксамитом, у величезній похмурій кімнаті зі стінами, обвішаними темними гобеленами, на яких із вражаючою достовірністю були зображені дракони, що звивалися… Високе склепіння кімнати потонуло в густій напівтемряві, а затінені кутки створювали зловісне відчуття й викликали жах. На перший погляд здавалося, що тут немає вікон і дверей або ж вони приховані за цими жахливими гобеленами. Жазміна не могла зрозуміти, звідки проникало слабке світло, що створювало можливість побачити всі деталі. Величезна кімната була осередком таємниць, тіней і похмурих закутків, із яких, здавалося, виповзав неясний задушливий страх.
Нарешті Жазміна побачила щось таке, що належить до живого світу. За кілька футів від неї, на другому, трохи меншого розміру підвищенні, сидів зі схрещеними ногами чоловік, задумливо поглядаючи на неї. Його огортала довга тога з чорного оксамиту, шитого золотом. Руки його були приховані рукавами одягу, на голові — оксамитова шапка. Його обличчя було спокійним, покірливим і досить привабливим, очі — блискучими і разом з тим ніби трохи затьмареними. Він із закам’янілим виразом обличчя придивлявся до Жазміни й зовсім не відреагував на те, що вона опам’яталася.
Жазміна відчула, що у неї від страху по тілу пробігли мурашки, сперлася на лікті і подивилася на незнайомця.
— Хто ти? — запитала вона.
Її голос звучав невпевнено і безпорадно.
— Я — володар Імша, — відповів чоловік глибоким, звучним голосом, що нагадував спокійні удари храмових дзвонів.
— А навіщо я тут? — запитала вона.
— Хіба ти не шукала мене?
— Якщо ти — один з Чорних Чаклунів, то хай буде так, — зухвало відповіла вона, переконана, що він і так читає її думки.
Чоловік тихо засміявся, а в Жазміни знову по тілу пробігли дрижаки.
— Ти хотіла спрямувати дітей гір проти Чаклунів Імша! — розсміявся він. — Я бачу це в твоїх думках, князівно. Твій слабкий людський розум переповнюють смішні мрії про помсту!
— Ви убили мого брата! — у голосі Деві зростаючий гнів боровся зі страхом. Вона стиснула кулаки й скам’яніла від злості. — Навіщо ви це зробили? Він вам не робив нічого поганого. Жерці говорять, що Чаклуни Імша понад людські справи. Навіщо ви убили короля Вендії?
— Як може простий смертний зрозуміти мотиви чаклунів? — холодно відповів володар. — Мої аколіти в храмах Турану, здобувши владу над жерцями Таріма, наполягали, аби я діяв на користь короля Ездигерда. З певних причин я погодився на це. Як я маю пояснювати причини, що спонукали мене погодитися, щоб ти зрозуміла їх своїм слабким розумом? Все одно не зрозумієш.
— Я розумію одне: мій брат мертвий! — вигукнула Жазміна з болем і ненавистю. Вона звелася на коліна і пронизувала його поглядом широко розкритих очей, як пантера, що наготувалася до стрибка.
— Так побажав Ездигерд, — холодно погодився її співбесідник. — Моя тимчасова примха підтримала його домагання.
— Ездигерд твій васал? — Жазміна намагалася приховати почуття, що охопили її.
Вона щойно наштовхнулася коліном на щось тверде й симетричне, приховане фалдами оксамиту. Непомітно змінила позу і ковзнула рукою під укривало.
— Хіба пес, що жере недоїдки під стіною храму, може бути васалом Бога? — відповів владика.
Здавалося, він не бачить непомітних рухів дівчини. Під фалдами укривала її рукатим часом відшукала щось, що здалося їй рукояткою стилета. Жазміна нахилила голову, аби приховати лихий блиск в очах.
— Та досить із мене Ездигерда, — сказав володар. — Я знайшов собі кращу розвагу… Ха!
Жазміна стрибнула, як кішка, з диким криком, намагаючись завдати вбивчого удару. Раптом вона спіткнулась і впала на підлогу, притиснулася до неї, дивлячись на чоловіка, який мало не став її жертвою. Той сидів на подіумі, навіть не ворушився, з його лиця не сходила загадкова посмішка. Жазміна підняла тремтячу руку і поглянула на неї широко розкритими очима. В її руці був не стилет, а квітка золотого лотоса з пом’ятими пелюстками і зламаним стеблом.
Вона відкинула лотос, немов це була отруйна змія, і на колінах відповзла від чаклуна. Повернулася на свій подіум, небезпідставно вважаючи, що це більше підходить королеві, аніж повзання по підлозі біля ніг чорнокнижника. Поглянула на нього з острахом, чекаючи його реакції.
Але володар не ворухнувся.
— Вся матерія однакова для того, хто має ключі від брам Космосу, — загадково прорік він. — Для досвідчених у Мистецтві немає речей незмінних. За його волею в неземних садах зацвітає сталь — або квітка виблискує вістрям меча в місячному сяйві.
— Ти диявол! — схлипнула вона.
— Ні! — засміявся він. — Я народився на цій планеті дуже давно. Колись я був звичайною людиною і впродовж довгого служіння Мистецтву не втратив усіх ознак людського. А людина, заглиблена в Чорне Мистецтво, сильніша від диявола. Я людина, проте володарюю над демонами. Ти бачила Добродіїв із Чорного Кола, і, якби я сказав тобі, з яких віддалених королівств я їх закликав і від якої долі охороняє їх мій зачарований кристал і золоті змії, ти б від жаху з’їхала з глузду. І лише я один — їхній володар. Мій дурний Хемса мріяв про велич — бідолашний дурень, котрий розбиває ворота і переноситься разом зі своєю коханкою повітрям з вершини на вершину! Проте коли б я його не вбив, то якогось дня він зміг би стати таким самим могутнім, як і я.
Він знову рзсміявся.
— А ти, дурне створіння, умишляла зле, бажаючи відрядити свого волохатого вождя горян на підкорення Імша! Це добрий жарт, коли б мені це раніше спало на думку, я сам спробував би, щоб ти потрапила йому до рук. І я читаю в твоїх думках, що навіть тоді, коли він схопив тебе, ти не відмовилася від думки зробити його своїм знаряддям, маючи намір використовувати всякі свої жіночі штучки. Та коли не брати до уваги твою дурість, все ж таки ти — жінка, на яку приємно подивитися. Я маю намір затримати тебе як свою невільницю.
Почувши ці слова, спадкоємиця тисяч гордих імператорів, встидаючись, крикнула зі злістю:
