його рота стікала піна. Туранець спритно, немов кіт, скочив убік, а той, що сказився, звалився головою вниз у прірву. Решта солдатів підбігли до краю безодні й зі здивуванням зазирнули вниз. Чоловік не шугонув униз каменем, а поволі плив крізь рожеву млу, як людина, що занурюється у воду. Кінцівки його судомно сіпалися, а яскраво-червоне, спотворене конвульсіями лице виражало швидше біль, аніж сказ. Нарешті він упав на блискуче дно прірви і залишився нерухомий.
— У цій ущелині нас підстерігає смерть, — пробурмотів Керім Шах, відсахнувшись від цієї рожевої мли, яка майже сягала його ніг. — А що тепер, Конане?
— Ходімо далі! — невесело відповів кімерієць. — Ці аколіти — звичайні люди: якщо імла не вбила їх, значить, вона не вб’є й нас.
Він підтягнув пояс і При цьому мимохіть доторкнувся пояса, подарованого Хемсою. Звів брови й сумно посміхнувся. Він зовсім забув про цей пояс, та все ж саме він тричі врятував його, підставляючи інші жертви.
Аколіти досягли протилежної стіни й повзли по ній, як великі зелені мухи. Конан зійшов на платформу і став обережно спускатися. Рожева хмара огорнула його ноги і підіймалася все вище в міру того, як він опускався платформою. Хмара діставала до його колін, до стегна, потім до пояса й плечей. Він відчував її навколо себе, як. густий туман у вологу ніч. Коли вона вже діставала шиї, він повагався, а потім із головою поринув у млу. Тієї ж миті почав задихатися, невблаганна сила не давала йому зітхнути, здавивши ребра в смертельних обіймах. Конан у відчаї підстрибнув, борючись за життя. Виставивши голову на поверхню, почав ротом хапати повітря.
Керім Шах нахилився над ним, щось кажучи, проте Конан не чув його і не звертав на нього уваги. Він подумки перебирав у пам’яті вказівки Хемси. Спробував намацати золоту жилу і зрозумів, що, спускаючись, зійшов із неї. Намацав у платформі кілька заглиблень для рук і ніг. Ставши точно на жилу, почав спускатися знов. Рожева мла ізнов обгорнула його. Голова його теж поринула в імлу, проте, стоячи на золотій жилі, він, як і раніше, міг дихати. Побачив угорі обличчя товаришів, що дивилися на нього, — злегка розмиті в блискучій імлі. Жестом наказав їм слідувати за ним і швидко почав спускатися, не чекаючи, поки вони підуть за ним.
Керім Шах мовчки уклав меча в піхви й пішов слідом за кімерійцем, а іракзаї Поспішили за Керімом Шахом, швидше побоюючись втратити ватажка й провідника в одній особі, ніж якоїсь каверзи, яка могла на них очікувати в цій ущелині. Вони трималися золотої жили, як показав їм кімерієць. Спустилися на дно прірви і пішли сріблястою рівниною, ступаючи на золоту смугу, як люди, що йдуть по канату над прірвою. Ішли, немов невидимим тунелем, наповненим повітрям. З усіх боків їх оточувала смерть.
Стежина, якою зникли аколіти, вела до платформи з другого боку ущелини і зникала за її краєм. Вони рушили тудгі, приготувавшись до зустрічі з невідомою небезпекою, що таїться серед гострого каміння, яким був усипаний край обриву.
На них там очікували одягнені в зелені тоги, озброєні ножами аколіти. Можливо, утікаючи, вони дісталися до якоїсь межі, яку не могли переступити. Може, стигійський пояс, що оперізував живіт Конана, був причиною того, що їхнє закляття виявилося безсилим. А може, знаючи, що за поразку вони будуть покарані на смерть, вирішили використати останній шанс і з ножами в руках вискочили з-за скелі.
Серед потрісканого каміння почалася кривава битва, зброєю у якій було не мистецтво чорнокнижників, а звичайні ножі. Дзвеніла сталь, зі свистом опускалися леза, розтинаючи тіла, м’язисті руки завдавали могутніх ударів, лилася кров, бійці топталися по тілах тих, хто впав.
По правді кажучи, лише один із іракзаїв сплив кров’ю і помер, але аколіти вилягли всі до одного — порізані, порубані на шматки, скинуті в прірву, вони поволі опускалися на сріблясте дно, що виблискувало внизу.
Переможці, стерши кров з облич, озирнулися. Окрім Конана і Керіма Шаха, ще четверо іракзаїв вийшли з битви неушкодженими.
Вони стояли між потрісканих скель, що утворили зубчастий край ущелини. Покручена невисоким схилом стежинка вела до широких сходів, зроблених із зеленого шестифутового каменя, що нагадував нефрит. Сходи вели на широку галерею з такого ж полірованого матеріалу, а за нею — поверх за поверхом — здіймався замок Чорних Чаклунів. Здавалося, що його вирубали з однієї прямовисної скелі ущелини. Архітектура замку була чудовою, хоча й не мала оздоблень. Нечисленні вікна були прикриті віконницями. Ніде не було жодних ознак життя, жодної дружньої чи ворожої істоти.
Вони пішли стежкою без слів, обережно, немов люди, що наближаються до зміїного кубла. Іракзаї посувалися, немов у трансі, неначе йшли на вірну смерть. Навіть Керім Шах мовчав. Тільки Конан, здавалося, не усвідомлював, яким неможливим порушенням традицій були їхні дії, який величезний пролом вони пробили в загальноприйнятих поглядах. Він був не зі сходу, його спородила раса, що билася з демонами і чорнокнижниками так само запекло й успішно, як і з іншими ворогами людей.
Він зійшов блискучими сходами і по широкій зеленій галереї підійшов до оббитих золотом тикових дверей, що виднілися з другого її боку. Уважно оглянув верхні поверхи величезної піраміди замку, що здіймався перед ним, простягнув руку до мідної ручки на дверях, і з кривою усмішкою затримав її на півдорозі. Ручка була у формі змії з вигнутою шиєю і з піднятою головою. Конан запідозрив, що металевий гад може раптом ожити від дотику його руки.
Одним ударом він відрубав ручку, яка впала на камінь, і мідний дзвін зовсім не розсіяв його підозри. Вістрям кинджала він відкинув її і знов повернувся до дверей. Навколо панувала цілковита тиша. Рожева мла огортала далекі гори. Сонце блищало на їхніх вершинах, укритих снігом. Високо вгорі висів яструб, як чорна цятка в небесній синяві. Окрім нього, єдиними живими істотами були люди під дверима, оббитими золотими листами, — маленькі постаті на галереї з зеленого нефриту на схилі величезної гори Імш.
їх, розвіваючи обривки одягу, шмагонув холодний вітер, що прилетів із льодовиків. Кинджал Конана, ударивши в масивні двері, викликав гуркітливу луну. Кімерієць бив раз за разом, пробиваючи металеві листи й тикове дерево. За якусь мить він обережно заглянув крізь пробитий отвір усередину. Побачив простору кімнату з голими стінами зі шліфованого каменю і мозаїчною кам’яною підлогою. Єдиними меблями тут були столики зі шліфованого ебенового дерева й кам’яний подіум. Ніде не було жодного сліду живої душі. У протилежному кутку кімнати він побачив ще одні двері.
— Залиш стражника біля дверей, — сказав він. — Ходімо всередину.
Керім Шах наказав одному з воїнів стояти на варті, той із луком напоготові повернувся на середину галереї. Конан зайшов до замку, за ним — туранець і троє іракзаїв. Вартовий біля дверей сплюнув, пробурмотів щось собі під носа — і здригнувся, почувши тихий глумливий сміх. Піднявши голову, він побачив на другому поверсі одягнену в чорне постать, яка презирливо поглядала на нього, глумливо кивала головою. Іракзай швидко напнув тятиву й пустив стрілу, яка, промайнувши вгорі, упилася в обтягнуті тогою груди. Чаклун, продовжуючи сміятися, вирвав стрілу з тіла й недбало шпурнув її стрільцеві. Воїн відскочив, інстинктивно виставивши руку. Його пальці стулилися на держаку, що перекручувався в повітрі.
Іракзай пронизливо скрикнув. Дерев’яна стріла в його руці звивалася — вона стала гнучкою, немов розтанула від дотику його пальців. Він спробував відкинути “це” від себе, та запізнився. Холодні кільця обвилися коло його зап’ястя, а мерзенна клиноподібна голівка поповзла до м’язистого плеча. Воїн ще раз скрикнув, обличчя його набрякло й почервоніло, а очі, здавалося, ось-ось вискочать із орбіт. У страшенних конвульсіях він сповз на землю й завмер.
Воїни, котрі вже були зайшли до замку, кинулися назад. Конан швидко підійшов до висаджених дверей і став як укопаний, нічого не розуміючи. Товаришам, що дивилися на це, здавалося, що кімерієць б’ється з повітрям. Не бачучи перед собою ніякої перешкоди, він усе ж таки відчув під пальцями слизьку, гладеньку поверхню і зрозумів, що вихід закритий кристалічною плитою. Він бачив крізь неї стражника, що нерухомо лежав на галереї з опереною стрілою в плечі.
Конан підняв кинджал і вдарив, а остовпілі товариші, які дивилися на нього, побачили, як вістря відскакує від невидимої перешкоди з гучним дзвоном, немов криця натикається на тверду речовину. Конан припинив подальші спроби пробитися. Він знав, що навіть легендарний меч Аміра Курума не зміг би розтрощити цю невидиму перешкоду.
Кількома словами він пояснив це Керімові Шаху. Туранець знизав плечима:
— Що ж, повернення відрізане, нам слід шукати інший шлях. Отже, йдімо вперед, чи не так?
Кивнувши головою, Конан обернувся і попрямував до дверей в іншому боці кімнати, відчуваючи, що йде назустріч неминучій смерті. Підняв кинджал, щоб ударити в двері, але вони тихо відчинилися, неначе
