з ним ще зустрінемося. Хотілося б, щоб від його володінь нас відділяла якомога більша відстань.
Він зрадів, знайшовши стриножених коней біля тамарисків — там, де їх залишили. Швидко відв’язав їх, осідлав чорного жеребця і посадив перед собою дівчину. Решта коней, набравшись сил на випасі, дружно рушили за ними.
— А що тепер? — запитала вона. — В Афгулістан?
— Як би не так! — сумно посміхнувся він. — Не знаю хто, можливо, губернатор, убив сімох моїх вождів. Мої бовдури, афгули, гадають, що я маю з цим щось спільне. Доки я не зможу переконати їх, що вони помиляються, вони переслідуватимуть мене, як пораненого шакала.
— А що зі мною? Якщо вожді мертві, я тобі як заручниця більше не потрібна. Ти уб’єш мене, щоб помститися за них?
Він блиснув очима і розсміявся, почувши таке безглузде припущення.
— Їдьмо до кордону, — сказала вона. — Там афгули тобі погрожувати не будуть…
— Атож, прямо на вендійську шибеницю.
— Але я королева Вендії, — нагадала вона йому. В її голосі на мить з’явилися владні інтонації. — Ти врятував мені життя. Одержиш за це винагороду.
Це прозвучало не так, як вона хотіла, і лише викликало в Конана обурення.
— Прибережи свої винагороди для своїх придворних покручів, князівно. Якщо ти хазяйка рівнин, то я — хазяїн гір і не зроблю ні кроку до вендійського кордону!
— Ти був би там у безпеці… — сказала вона з недовір’ям.
— А ти знов стала б Деві, — перервав він її. — Ні, дякую, віддаю перевагу тобі такій, яку бачу тепер — жінкою з плоті й крові, що їде зі мною в сідлі.
— Але ж ти не можеш мене затримати! — вигукнула вона. — Не можеш…
— Почекай і переконаєшся! — сказав він гірко.
— Але1 я заплатила б тобі величезний викуп.
— До біса твій викуп! — сказав він грубо, міцно обіймаючи її. — У всьому королівстві Вендії не могло б знайтися нічого, що я хотів би замість тебе. Я викрав тебе, ризикуючи життям, і, якщо твоя челядь хоче тебе повернути, хай приїздять у Забар і відберуть силою.
— Але ж у тебе немає людей! — вигукнула вона. — Тебе переслідують. Як ти захистиш себе, не говорячи вже про мене?
— Є ще у мене друзі в горах, — відповів він. — Вождь куракчаїв заховає тебе в надійному місці, поки я не домовлюся з афгулами. Якщо вони не захочуть мене вислухати, то — в ім’я Крома! — поїду з тобою на північ, до степових розбійників. Перш ніж потрапити на схід, я був їхнім вождем. Я тебе зроблю королевою Вільного Степу!
— Не хочу, — опиралася вона. — Ти не можеш мене примусити…
— Якщо це тобі так неприємно, — сказав він, — чому ти зі мною тоді цілувалася?
— Навіть королева може бути всього лише жінкою, — відповіла вона, почервонівши. — І тому, що я — королева, я мушу перш за все жити інтересами мого королівства. Не вези мене в чужі краї. Повертайся зі мною у Вендію.
— А ти зробиш мене своїм королем? — запитав він, іронічно посміхаючись.
— Але звичаї… — зам’ялася вона, а Конан зі сміхом перервав її:
— Так, звичаї цивілізованих людей не дають тобі змоги зробити те, що ти хотіла б. Вийдеш заміж за якогось старого, зморшкуватого короля з рівнини, а в мене свій шлях…
— Але ти можеш поїхати в моє королівство, — безпорадно повторила вона.
— Навіщо? — запитав він зі злістю. — Протирати штани на золотому троні й слухати лестощі дурнувато усміхнених підлабузників в оксамитовому вбранні? І що тобі це дасть? Слухай: я народився в горах Кімерії, де живуть варвари. Був найманим солдатом, корсаром, розбійником, робив сотні інших речей — таких самих. Хто ще з королів об’їздив стільки країн, провів стільки битв і здобував такі трофеї, як я? Я приїхав до Гулістану, щоб зібрати орду і спустошити південні королівства, у тому числі й твоє. Те, що я став вождем афгулів, було лише початком. Коли мені вдасться з ними помиритися, протягом року за мною піде ще якась дюжина інших племен. Якщо ні — повернуся в степ і грабуватиму прикордоння Турану. А ти поїдеш зі мною. До біса твоє королівство, обходилося ж воно якось, коли тебе ще не було на світі!
Сидячи з ним у сідлі й дивлячись йому в обличчя, Жазміна відчувала в ньому те саме, що прокинулось і в її душі. Проте тисячі поколінь предків були для неї таким гнітючим тягарем!
— Не можу! Не можу! — безсило повторювала вона.
— У тебе немає вибору, — запевняв він її. — Поїдеш… Хай йому чорт?!
Імш залишився далеко за спиною, тепер вони їхали високим ребром, що розділяв дві полонини. Вони знаходилися саме на вершині скельного гребеня, звідки добре була видна полонина праворуч. Так ішла відчайдушна битва. Сильний вітер дув від них, тому шум битви був погано чутний, але й так знизу доносився дзвін шабель і стукіт копит.
Було видно сонячні зблиски на вістрях списів і гостроверхих шоломах. Три тисячі закутих у сталь вершників гнали перед собою орду пошарпаних воїнів у тюрбанах на головах, які втікали, як зграя вовків, відбиваючись від нападників.
— Туранці! — вигукнув Конан. — Це загони з Секундерама. Що вони тут роблять, хай їм чорт?
— А кого вони переслідують? — запитала Жазміна. — І чому так люто б’ються? При такій перевазі ворога в них немає жодних шансів.
— Це п’ятсот моїх шалених афгулів, — буркнув Конан, хмурячи брови. — Вони в пастці і знають про це.
Справді, афгули потрапили в глухий кут. Полонина поступово звужувалася, переходячи в глибокий яр, що закінчувався невеликою улоговиною, оточеною крутими, непереборними стінами.
Наїзників у тюрбанах заганяли в ту ущелину. Не маючи іншого виходу, вони задкували туди крок за кроком під дощем стріл і градом ударів. Туранці тіснили їх рішуче, проте не надто сильно. Вони знали лють доведених до відчаю горян і чудово розуміли, що загнали їх у безвихідну пастку. Дізнавшись, що це воїни з племені афгулів, вони хотіли їх оточити і примусити підкоритися. Аби здійснити свій намір, вони потребували заручників.
їхній емір був діловою людиною. Коли він досяг долини Гурашах і з’ясував, що ні супротивника, ні емісара немає на місці зустрічі, він пішов далі, довіряючи своєму знанню гір. Усю дорогу його військо билося з вороже налаштованими жителями гір, і в багатьох селах тепер горяни зализували рани. Емір знав, що, напевно, ані він, ані жоден із його списоносців не повернуться живими у Секундерам, бо з усіх боків їх оточують вороги, але він був налаштований виконати наказ — за всяку ціну забрати в афгулів Деві й доставити її Ездигерду як невільницю, або. ж, якщо це виявиться неможливим, з честю загинути, відрубавши їй голову. Звичайно ж, про все це пара людей, що дивилася на них із хребта, не мала жодного уявлення. Конан занепокоєно крутився.
— Чому вони, дияволи, дали себе загнати в пастку? — запитував він. — Знаю я, що ці пси робили в цих краях: полювали на мене. Вони заглядали в кожну полонину і, перш ніж встигли схаменутися, потрапили до пастки. Нещасні бовдури! Вони і в ущелині оборонятимуться, але довго не протримаються. Коли туранці відтиснуть їх в улоговину, то зроблять із ними, що захочуть.
Шум, що доносився знизу, посилився. Афгули, які люто боронились у вузькій ущелині, на якусь мить затримали закутих у броню вершників, які не могли кинути на них усі свої сили.
Конан спохмурнів, безпорадно закрутився в сідлі, граючи кинджалом, і, нарешті, сказав відверто:
— Деві, я мушу піти туди. Знайди якусь схованку, де перечекаєш, поки я повернуся. Ти говорила про своє королівство… ну, не вдаватиму, що вважаю цих волохатих бісів своїми дітьми, але, крім усього іншого, які вони не є, вони мої люди. Вождь ніколи не кидає своїх людей, навіть якщо вони залишають його першими. Їм здавалося, що вони мали рацію, коли звинувачували мене… Хай йому чорт, я не стоятиму осторонь, спостерігаючи, як їх вирізають! Я все ще вождь афгулів, і доведу це! Спущуся вниз в ущелину.
— А що зі мною? — запротестувала вона. — Ти завіз мене з моєї країни, а тепер хочеш покинути в горах саму?
Конан болісно роздумував, що аж жили набрякли в нього на скронях.
— Це правда, — сказав він сумно. — Кром знає, що я зараз мушу робити.
