Жазміна легко нахилила голову, і на її вродливому обличчі з’явився дивний вираз.
— Слухай! — раптом вигукнула вона. — Слухай!
Вітер доніс до них слабкі відгомони фанфар. Вони поглянули в полонину з лівого боку і помітили там довгі колони вершників. Вони їхали дном полонини, виблискуючи на сонці крицею списів і полірованими шоломами.
— Це вендійська кіннота!
— Їх тисячі! — сказав Конан. — Давно вже кшатрійські загони не забиралися так далеко в гори.
— Вони шукають мене! — викрикнула Жазміна.. — Дай мені свого коня! Я поїду до моїх воїнів. З лівого боку спуск не такий крутий, можна з’їхати вниз. Ти йди до своїх і скажи їм, хай протримаються ще якусь мить. Я спрямую кінноту в полонину й ударю по туранцях! Візьмемо їх у кліщі. Швидше, Конане! Невже ти хочеш, аби твої люди загинули через твої бажання?
Його очі горіли дикою пристрастю, але він зіскочив з коня й віддав поводи.
— Ти виграла, — сказав він. — Мчи, як тисяча бісів!
Жазміна звернула на схил ліворуч, а він швидко побіг ребром, поки не досяг довгої ущелини, в якій кипіла битва. Вправно, як мавпа, спустився вниз, використовуючи заглибини й виступи в скелі, щоб зрештою потрапити в гущу битви. Навколо лунали крики й брязкіт сталі, виск та іржання коней, шум падаючих тіл.
Щойно після стрибка його ноги торкнулися землі, кімерієць завив, як вовк, схопився за оздоблену золотом вуздечку, ухилився від удару шаблі і встромив свого кинджала в серце вершника. Наступної миті він уже був у сідлі, викрикуючи люті накази приголомшеним афгулам. Вони кілька секунд дивилися на нього з розкритими ротами, потім, бачачи спустошення, яке він творить серед ворогів, знову взялися до зброї, без заперечень приймаючи його повернення. У цьому пекельному хаосі не було часу на зайві запитання.
Усе нові й нові ряди вершників у гостроверхих шоломах і позолочених кольчугах вступали в ущелину, вузька розколина була повністю забита скопищем людей і коней; воюючі збивалися груди в груди, орудуючи короткими ножами, завдаючи смертельного удару, коли вдавалося розмахнутися в такій штовханині. Солдати, збиті з коней, вже не підіймалися, затоптані сотнею копит. У такій битві все вирішувала груба сила, а вождь афгулів мав її за десятьох. У подібних випадках люди охоче підкоряються укоріненим звичкам, і горяни, звиклі бачити Конана своїм вождем, підбадьорилися.
Проте чисельна перевага все ж таки мала значення. Щільні задні ряди туранської кінноти тіснили передніх у глибінь вузької ущелини під блискучі леза шабель афгулів. Горяни поволі задкували, залишаючи за собою гори трупів. Вражаючи й убиваючи, як шалений, Конан задавав собі запитання, від якого холола кров: а чи дотримає слова Жазміна? Вона ж могла приєднатися до своїх воїнів і повернути на південь, кинувши кімерійця і його афгулів на вірну смерть.
Зрештою, коли здавалося, що минули століття цих нестерпних битв, у дзвоні сталі й криках конаючих прорізався новий звук. Зі співом труб, від якого затряслися гори, з наростаючим стукотом копит п’ять тисяч вендійських вершників ударили по кінноті Ездигерда.
Один цей удар розкидав туранські полки на дрібні купки, розбив їх, зім’яв і розігнав по всій полонині. Раптом хвиля атакуючих подалася з ущелини, ту ранці повернулися, аби поодинці чи групами кинутися у вир битви. Проте, коли пронизаний кшатрійським списом емір сповз на землю, вершники в гостроверхих шоломах утратили бойовий дух і, шалено поганяючи коней, спробували прорватися крізь кільце нападників. У міру того як їхні загони розбігалися, переможці-вендійці кидалися за ними в погоню, і вся полонина й невисокі схили біля її виходу були забиті відступаючими та їхніми переслідувачами. Ті з афгулів, хто ще міг триматися в сідлах, вирвалися з ущелини й приєдналися до гонитви, без заперечень приймаючи несподіваний союз, — так само, як вони прийняли повернення вигнаного вождя.
Сонце вже ховалося за вершини Гімелії, коли Конан у роздертому одязі, у забризканій кров’ю кольчузі і з забрудненим кров’ю кинджалом у руці пройшов крізь побоїще й підійшов до Деві Жазміни, яка очікувала його на краю прірви в оточенні свого почту.
— Деві! — крикнув він. — Ти дотримала слова, хоча, признаюся, була мить, коли я думав… Стережися!
Величезний яструб, як блискавка, упав з ясного неба, ударом крила збиваючи вершників із сідел. Викривлений, як шабля, дзьоб цілив у м’яку шию Жазміни, але Конан був швидшим: короткий розбіг, тигрячий стрибок, скажений удар скривавленого кинджала — і яструб із жахливим людським стогоном закачався в повітрі, а потім звалився в прірву, щоб за тисячу футів розбитися об каміння. Падаючи й розрізаючи крилами повітря, він набув вигляду людини в розмаяній чорній тозі.
Конан блискучими очима дивився на Жазміну. З багатьох ран на його м’язистих руках і ногах сочилася кров.
— Знову ти — Деві, — сказав він, не звернувши уваги на цвіт лицарства, що стовпився навкруги неї, і лише вискалив зуби, побачивши облямований золотом, тонкий, як павутина, серпанок, який вона накинула на сукню горської дівчини. — Я мушу подякувати тобі за те, що ти врятувала більше трьох сотень моїх бандитів, які зрештою переконалися, що я не зраджував їх. Завдяки тобі я знову можу думати про завоювання.
— Я й досі залишаюся в боргу, — сказала вона, дивлячись на нього виблискуючими очима. — Я заплачу тобі десять тисяч штук золота…
Він обірвав її різким, нетерплячим жестом і, витерши кинджал, засунув його в піхви.
— Я сам візьму викуп, — сказав він, — і сам визначу спосіб і час оплати. Я одержу його в твоєму палаці в Айодії, а приїду туди з п’ятдесятьма тисячами воїнів, аби бути упевненим, що одержу все сповна.
Вона засміялася, натягнувши поводи.
— А я зустріну тебе на березі Юмди із сотнею тисяч!
Очі Конана висловлювали захоплення, коли він відступив убік і владним жестом підняв руку, показуючи Жазміні, що шлях вільний.
ПОВЗУЧА ТІНЬ
Розпечене повітря хвилями підіймалося над пустелею. Конан-кімерієць провів по потрісканих губах ребром величезної долоні й озирнувся на всі боки. З одягу на ньому була лише шовкова пов’язка на стегнах, а талію охоплював широкий пояс із золотими наліпками, на якому висіли шабля й кинджал, — він стояв, байдуже зносячи болючі уколи сонячного проміння, яке нещадно пекло. Могутні біцепси на руках і м’язи на ногах біліли слідами свіжих ран.
Обхопивши руками коліна й низько схиливши біляву голову, поряд із ним на піску сиділа юна дівчина, її біла шкіра різко контрастувала з кольором засмаглих ніг величезного варвара. Коротенька, перехоплена в талії туніка без рукавів і з глибоким вирізом на грудях прикривала її прекрасне тіло.
Конан труснув головою, немов хотів позбавитися сліпучого блиску. Він приклав до вуха шкіряний бурдюк, який тримав у руці, труснув його і, почувши слабкий сплеск, тільки міцніше стиснув щелепи.
Дівчина здригнулася і тужливо простогнала:
— Пити! Пити! О Конане! Нам тепер немає порятунку!
