потягнув свою страшну ношу до колодязя.
— Ми не можемо напитися, — розсміявся він, — то хоч ти попий удосталь!
Він кинув тіло в колодязь, слідом за ним шпурнув голову. За якусь мить із темної глибини донісся глухий сплеск.
— А кров, Конане! Кров залишилася! — прошепотіла дівчина.
— Якщо я зараз не нап’юся, то кров проллється ще, — із погрозою в голосі сказав варвар, який не відзначався довготерпінням узагалі, а тим паче тоді, коли його мучили голод і спрага.
Дівчина зі страху й думати забула про їжу, але Конан пам’ятав.
— Ходімо туди, в палац. Має ж тут бути хоч хтось живий.
— О Конане! — вона міцно обійняла його, намагаючись стримати тремтіння. — Я страшенно боюся! Це місто духів — духів і трупів! Повернімося в пустелю! Краще загинути від спеки, аніж від нечистої сили!
— Повернімося в пустелю, як же, — бурмотів Конан гнівно, — ми повернемося тоді, коли нас скинуть із цих стін. Я знайду воду, хай навіть для цього доведеться повідтинати всі голови в цьому клятому місті!
— А раптом у них ці голови знову відростуть? — її голос тремтів від жаху.
— Тоді я відрубуватиму їх, поки вони зовсім не відваляться, — запевнив він її. — Тримайся за моєю спиною і в жодному разі не біжи без наказу.
— Як скажеш, Конане, — шепнула вона тихо.
Натала, смертельно налякана, йшла за Конаном так близько, що він відчував не тільки її гаряче дихання, а й, на власне незадоволення, її сандалії, що наступали йому на п’яти.
Густіючі сутінки наповнювали таємне місто пурпурними тінями. Вони пройшли під аркою й опинилися у великій залі, підлога й стеля якої були викладені все тим же склоподібним зеленуватим каменем, а стіни — з того ж, певне, матеріалу — покривала драпіровка з шовкової, з фантастичними узорами, тканини. На підлозі, устеленій пухнастими шкурами, валялися безладно розкидані атласні подушки. Крізь двері в протилежній стіні було видно наступну кімнату. Вони проминули кілька зал, схожих одна на одну, як дві краплі води. В палаці нікого не було, та кімерієць підозріло поглядав по боках і щось бурмотів сам собі. Він ніяк не міг позбутися відчуття, що в залах хтось був за мить до того, як вони в них з’явилися. Ось канапа — вона ще тепла. На цій подушці не розгладилася ще вм’ятина — щойно на ній хтось сидів. У повітрі плив солодкий запах пахощів — хтось тут тільки-но пройшов.
Якась аура ірреальності огортала палац, він, здавалося, снився йому в наркотичному сні. Деякі зали поринали в абсолютному мороці, до них вони не заглядали, інші були освітлені м’яким світлом, що виходило з коштовних каменів, котрі виблискували на стінах. Зненацька Натала скрикнула і судорожно вчепилася в плече Конана. Він миттю відкинув її й обернувся, готовий зустріти ворога віч-на-віч.
— Що сталось? — гарикнув він, нікого не побачивши. — Ніколи не хапай мене за плечі, руки повідламую! Ти чому кричала?
— Поглянь! — показала вона тремтячою рукою.
Кімерієць ковтнув слину. На матово поблискуючому столі з чорного дерева сяяв золотом посуд. У тарілках повно їжі, в чашках і келихах — вина.
— Бенкет! — шанобливо видихнув варвар. — Який ми зараз із тобою влаштуємо бенкет!
— Ми ж не чіпатимемо тут нічого? — голод боровся в голосі дівчини зі страхом. — Раптом хтось прийде…
— Лір ан маннанам ман лір! — вилаявся Конан, схопив Наталу й безцеремонно штовхнув її на позолочене крісельце, що стояло край столу. — Тут кишки з голоду зміями скручуються, а вона на двері озирається! Їж!
Сам він плюхнувся в крісло, що стояло з протилежного боку стола, схопив нефритовий келих і осушив його кількома великими ковтками. На його горло, що пересохнуло, цей гострий напій, схожий на червоне вино з якимсь екзотичним, невідомим йому присмаком, подіяв як бальзам. Угамувавши трохи спрагу, він із вовчим апетитом накинувся на їжу: на м’ясо невідомих тварин, на фрукти дивної форми. Глеки, амфори, тарілки — все дивної ювелірної роботи, виделки — з чистого золота. Втім, на виделки Конан звертав уваги менше за все, він рвав м’ясо руками, трощив кістки міцними зубами. Манери його більш цивілізованої супутниці теж навряд чи визнали б вишуканими у вищому колі, коли б побачили, з якою швидкістю зникали в її маленькому роті страви казкового столу. В голові шалено працюючого щелепами Конана раптом майнула думка, що їжа й вино можуть бути отруєними, проте він тут же забув про неї, мудро розсудивши, що краще померти від отрути, аніж з голоду.
Наївшись, Конан зручніше розлігся в кріслі і задоволено ригнув. Що ж, коли в цьому порожньому палаці повно свіжої їжі й напоїв, мають бути й люди. Хто знає, можливо, в кожному з цих темних закутків причаївся ворог. Проте, навіть якщо це й так, кімерієць ставився до цього абсолютно спокійно, він безмежно вірив у свої сили. На нього навалилася дрімота, і він поча уже серйозно подумувати над тим, що непогано було б прилягти і поспати кілька годин.
Натала, задовольнивши голод і спрагу, не позбулася своїх страхів і побоювань і навіть не думала про сон. Вона напружено вдивлялася в темряву під арками, де ховалося щось невідоме, таємне, мовчазне й жахливе. Зала, в якій вони сиділи, здалася їй раптом величезною, стіл — неймовірно довгим, а сама вона опинилася набагато далі від сонного велетня, ніж їй хотілося б. Натала схопилася, оббігла стіл і влаштувалася на колінах свого опікуна, нишпорячи по залі тривожним поглядом. Круті арки відкривали вхід до кількох інших приміщень, деякі з них були залиті м’яким рожевим світлом, інші потопали в мороці. Саме ці останні буквально приковували боязкий погляд дівчини.
— Ходімо ж, Конане, ходімо звідси! — благала вона. — Я почуваюся тут зле!
— Не крукай! Нічого поганого з нами не станеться… — почав було він, але тут щось зашаруділо, і цей звук у густіючій тиші прокотився громом.
Конан, миттю зібравшись, м’яко, немов пантера, схопився на ноги, дівчина пір’їнкою злетіла з його колін, а він, озираючись, уже тримав шаблю напоготові.. Шерех не повторювався, і кімерієць, рухаючись безшумно, попрямував туди, звідки він донісся до їхніх вух. Дівчина зіщулилась і, тремтячи всім тілом, ішла за ним.
Вони зупинилися на порозі сусідньої зали, і варвар застиг, немов лев перед стрибком, а Натала, боязко витягнувши шию, подивилася через його плече. Їхні очі, швидко звиклі до темряви, розгледіли під стіною контури подіуму, схожого на саркофаг, на якому лежав на спині чоловік, як дві краплі води схожий на того, якого Конан укинув у колодязь. Щоправда, одяг його відрізнявся пишнотою — він увесь був усипаний золотом і коштовними каменями і в миготливому світлі, що проникало з сусідньої зали, виблискував, як величезний діамант. Знову почувся зловісний шерех, немов хтось відсунув портьєру… Конан відскочив убік, потягнув за собою дівчину і затиснув їй рота своєю величезною долонею.
З того місця, де вони стояли, не було видно подіуму з чоловіком, що лежав на ньому, лише на стіні вимальовувалася слабка тінь. Саме до цієї тіні поволі підповзала інша тінь, вона була безформною, величезною і настільки чорною, що кімерієць похолов від жаху. Ця тінь не була тінню людини чи тварини — Конан ніколи в житті не бачив нічого подібного. Натала ще ширше розкрила свої величезні, заскляніли від страху очі, в гробовій тиші добре було чути її спазматичне дихання. Важка, немов чорна хмара, тінь огорнула чоловіка, і вони побачили, як на стіні спучився величезний горб, який, утім, відразу ж опав і розсмоктався. Тінь повільно й ліниво поповзла кудись униз, відкриваючи контури ложа. Ложе було порожнім — чоловік зник.
Тіло дівчини конвульсивно сіпнулося — перша ознака істерики.
Конан, аби привести її до тями, знову скористався долонею. Він сам щулився від холодного поту, що стікав по спині. Ніщо в земному світі не могло так налякати його, але ж те, що вони бачили, судячи з усього, належало якомусь потойбіччю.
Та все ж цікавість пересилила страх, і кімерієць, чуткий, немов кішка, ковзнув до зали. Вона була порожня. Порожнім виявився й подіум, оббитий шовковою тканиною. В його узголів’ї, поблискуючи, немов рубін, швидко вбиралася крапля яскраво-червоної крові. Натала побачила її і вискнула від жаху. Конан не звернув на це уваги, бо й він відчував, що його горло все сильніше здавлює крижана петля страху. Отже, тут справді лежав чоловік, а потім з’явилося щось жахливе — і той зник. Що ж це було, які похмурі сили ховаються по незліченних закутках цього триклятого палацу?
Варвар узяв дівчину за руку, збираючись піти зі зловісної зали, — і завмер, не дихаючи. Здалеку, з боку тієї зали, в якій вони бенкетували, чувся тихий шурхіт кроків. Сумніватися не доводилося, до них хтось
