— Не посмієш!
Його знущальний сміх стьобнув її, як батіг.
— Король не посміє розтоптати черв’яка на своїй дорозі? Дурнувата, ти не розумієш, що твоя королівська гордість значить для мене не більше, ніж билинка на вітрі. Я, хто цілує царицю пекла! Ти бачила, як я розправляюся з тими, хто мені чинить опір!
Знічена й зіщулена від страху дівчина стояла навколішках на оксамитовому покривалі. Світло почало згасати, у кімнаті стемніло. Обличчя володаря стало страхітливим. У його голосі з’явилися владні нотки.
— Ніколи тобі не скорюся! — сказала вона тремтячим від страху, але рішучим голосом.
— Скоришся, — відповів чаклун із жорсткою самовпевненістю. — Страх і біль привчать тебе до покірності. Я стьобатиму тебе жахами до межі твоєї витривалості, поки ти не станеш у моїх руках, немов віск, м’якою і податливою на кожне побажання. Ти пізнаєш страждання, яких не довелося перенести жодній смертній, поки кожний мій наказ не стане для тебе волею богів. Спочатку, аби приборкати твою гордість, повернешся в своє забуте далеке минуле, у свої попередні втілення. Ale, yil la khosa!
Від цих слів похмура кімната немов заворушилася перед очима переляканої Жазміни. Волосся у неї на голові стало сторч, а язик примерз до піднебіння. Звідкись долетів глибокий, зловісний удар гонгу. Дракони на гобеленах, вивергнувши блакитне полум’я, зникли. Володар, що сидів на підвищенні, перетворився на безформну тінь. Сіра напівтемрява змінилася густою, м’якою, майже відчутною на дотик пітьмою, що пульсувала дивним світлом. Жазміна не могла вже роздивитися володаря. Вона нічого не бачила. Тільки неясно відчувала, що стіни й стеля віддаляються від неї, зникають.
Потім десь у темряві з’явилося полум’я, яке то займалося, то згасало, наче світляк. Воно збільшилося до розмірів м’яча, посвітлішало, стало сліпучо-білим. Потім зненацька розлетілося дощем іскорок, які, проте, не розсіювали імли. У кімнаті все ж таки залишився слабкий відблиск, який давав змогу помітити чорний гнучкий пень посеред кам’яної підлоги. На очах приголомшеної Жазміни пень випустив паростки, набув реальних контурів, на паростках з’явилися гілки, широке листя й величезні чорні, отруйливі квіти, що схилялися над зіщуленою на подіумі дівчиною. У повітрі стояв ледве чутний запах. Це страшний чорний лотос миттю виріс із кам’яної плити, гінко, немовби він зростав у таємних джунглях Кхитаю.
Широке листя гойдалося зі зловісним шелестінням. Квіти схилялися над Жазміною, як розумні створіння, танцюючи зміїними рухами на блідих стеблах. Ледве помітні на тлі густої, непроникної пітьми, квіти здіймалися над нею, як гігантські метелики, якимсь незрозумілим способом даючи відчути свою присутність. Їх одурманюючий запах туманив голову, і Жазміна пробувала сповзти з подіуму, але одразу ж, перелякана, кинулась назад, коли підлога нахилилася під неймовірним кутом. Деві з жахом скрикнула і судорожно стиснула руки, та страшенна сила розтиснула її пальці. У неї було відчуття, що вона втратила здоровий глузд, а весь світ розсипався вщент. У чорній, ревучій, крижаній пустелі вона була лише тремтячим атомом розуму, несеним вітром, який погрожував задути слабке полум’я її життя, як дихання бурі гасить палаючу свічку.
Потім вона відчула раптовий імпульс і рух, коли атом, у який вона перетворилася, змішався і злився з міріадами інших атомів, народжуючи життя в прадавньому болоті первісного життя. Перем’ята витворами Природи, вона знову обернулася на мислячу одиницю, що поволі рухалася нескінченною спіраллю власного існування.
Охоплена жахом, побачила і дізналася про свої попередні втілення, і знову втілювалася в усі тіла, в які протягом усіх цих століть поміщалося її “я”. Знов ранила свої ноги на довгій, виснажливій дорозі власних втілень, заведена в забуте минуле. Знову, тремтячи, щулилася вона в первісних джунглях перед праначалом Часу, переслідувана кровожерними істотами. Одягнена в шкури, брела вона по коліна у воді болотом рисового поля і билася за цінні зерна з птахами, що наздоганяли її. Билася з парою мулів, розпушуючи загостреним кілочком суху землю, і нескінченно нахилялася над ткацьким верстатом у сільських хатах.
Вона бачила палаючі міста і з криком утікала від убивць. Бігла оголена й скривавлена по гарячому піску, її тягли на аркані ловці рабів, вона спізнала пекучі дотики грубих рук до її тіла. Бона кричала під ударами батога, стогнала, пробита колом, збожеволівши від жаху, виривалася від ката, що невблаганно нахиляв її голову до скривавленої плахи.
Вона спізнала муки пологів і гіркоту зрадженого кохання. Перенесла всі муки, образи й нещастя, які чоловік заподіював жінці впродовж життя, перенесла презирство й злість, якими жінка може обдарувати жінку. І весь час вона усвідомлювала, ким є, хоч ця свідомість палила, як удари батога. Перебуваючи всіма цими істотами, якими вона була в минулому, вона разом із тим знала, що вона — Жазміна. Ані на мить вона не втрачала цього знання. Вона була одночасно зігнутою під ударами батога рабинею — і гордою володаркою Вендії. І страждала вона не тільки як рабиня, а й як Деві Жазміна, чий гордий характер відчував удари батога, як дотики розпеченого заліза.
Одне життя зрослося з іншим у вируючому хаосі, а кожне наступне несло свій тягар нещасть, сорому й страждань, і так було, поки вона не почула, немов здалеку, свій пронизливий крик, наче один довгий крик болю, що луною мчить крізь століття.
Тоді вона прокинулася на покритій оксамитом постелі в темній кімнаті.
У страшенній напівімлі вона знову побачила подіум і сидячу на ній фігуру в чорному одязі. Злегка схилену голову сидячого прикривав каптур, а його вузькі плечі ледве вимальовувалися в пануючій тут сутіні. Жазміна не розрізняла деталей, та вид каптура замість оксамитової шапочки викликав у неї неясну тривогу. Вона напружила зір і відчула дивний страх, що перехоплював подих: у неї було таке відчуття, що це не володар так спокійно сидить віддалік…
Зненацька постать заворушилася й підвелася, поглядаючи на неї зверху. Нахилилась і обійняла її довгими руками, прихованими широкими рукавами чорної тоги. Жазміна з мовчазною люттю чинила опір, здивована й перелякана худорбою рук, що обіймали її. Голова в каптурі нахилилася до обличчя дівчини. Жазміна пронизливо скрикнула, охоплена жахом і огидою. Її пружне тіло обіймали кістляві руки, а під каптуром вона побачила трупний розклад — жахливий череп, обтягнутий зітлілою, як стародавній пергамент, шкірою.
Жазміна скрикнула ще раз, потім, коли клацаючі, вишкірені щелепи наблизилися до її вуст, знепритомніла.
9. ЗАМОК ЧОРНОКНИЖНИКІВ
Над білими вершинами Гімелії зійшло сонце. Група вершників, дивлячись угору, зупинилася біля підніжжя довгого схилу. Високо над їхніми головами на схилі гори височіла кам’яна вежа. Далі, вище від неї, тяглися стіни ще могутнішої фортеці, розташованої на межі вічних снігів, що вкривають вершини Імша. У цій картині було щось нереальне, яскраво-червоні схили слалися до фантастичного замку, що звідси мав вигляд дитячої іграшки, а блискуча білизна вершини за ним, здавалося, пронизувала холодну блакить неба.
— Залишімо коней тут, — сказав Конан. — Цей зрадницький підйом краще подолати пішки. Тим паче, що коні втомилися.
Він зіскочив з чорного жеребця, який стояв, широко розставивши ноги й опустивши голову. Усю ніч вони мчали вперед, підкріплюючись залишками їжі в своїх в’юках і зупиняючись тільки аби трохи перепочили коні.
— У цій вежі живуть аколіти Чорних Чаклунів, — сказав Конан. — Або, як їх ще називають, ланцюгові пси своїх хазяїв. Вони не сидітимуть склавши руки, коли побачать, нас на схилі.
Керім Шах поглянув угору на дорогу, по якій вони приїхали: вона знаходилася досить високо на схилі Імша. Туранець марно прагнув побачити в цьому лабіринті який-небудь рух, який свідчив би про близьку погоню. Афгули, швидше за все, загубили слід свого вождя ще вночі.
— Що ж, ходімо!
Вони прив’язали втомлених коней до тамарисків і без зайвих слів рушили вгору. Звідусіль вони були видні як на долоні. Голий схил був покритий маленькими валунами, і за ними аж ніяк не могла сховатися
