укорочене до плечей, перехоплювала атласна стрічка.
На тлі похмурого пралісу вона видавалася чимось зовсім стороннім. Набагато легше було б уявити її біля корабельної щогли, спостерігаючою за польотом чайок серед перистих хмар. Недаремно очі її були кольору морської хвилі — про подвиги Валерії з Червоного Братства виконували пісні й балади майже в кожній матроській компанії.
Вона спробувала роздивитися небо крізь крони дерев, та зрозуміла, що це даремно.
Залишивши коня припнутим, Валерія рушила в східному напрямі, час від часу озираючись на озеро, щоб не заблукати. Тиша лісу пригнічувала її. Птахи не співали у верхів’ях, звірі не шаруділи в кущах. Вона довго йшла в цій всеосяжній безмовності.
Спрагу втамувала біля озера, але відчувала страшенний голод і вирішила пошукати ті самі плоди, які правили їй за їжу відтоді, як закінчилися запаси у в’юках.
Валерія побачила перед собою брили чорного каміння, що підіймалися вгору, — щось на зразок зруйнованої скелі. Її вершина губилася серед гілок. Можливо, вирішила вона, ця скеля височіє над лісом і з неї можна буде оглядітися — якщо, звичайно, на світі взагалі є що-небудь, окрім цих нескінченних хащів.
Вузький виступ утворював природну стежину, що прямувала вгору крутим схилом. Піднявшись ліктів на п’ятдесят, жінка опинилася на рівні оточуючих скелю верхівок дерев. У просвітах між гілками синіло небо, потім ринуло сонячне проміння — і ліс опинився біля її ніг.
Широкий майданчик, на якому вона стояла, був увінчаний кам’яним шпилем. Нога наткнулася на щось, приховане під килимом опалого листя. Розкидавши його, вона побачила людський скелет. Досвідченим оком піратка зауважила, що на кістках немає ніяких пошкоджень. Людина ця померла природною смертю. Але чому для цього знадобилося забиратися так високо?
Вона видерлася на вершину шпиля й озирнулася. Крізь зелену товщу не можна було роздивитися землі, навіть озерця, біля якого вона залишила коня. Валерія обернулася на північ, звідки лежав її шлях. І там гойдався зелений океан, що тягнувся до вузької синьої смуги. Це гірське пасмо вона перетнула кілька днів тому, щоб заглибитись у лісову безкраїсть.
Така ж картина спостерігалася на сході й заході, хіба що не було гір. Зате на півдні… У неї перехопило подих. Приблизно за милю звідси ліс рідшав і змінювався рівниною, на якій росли кактуси. А в глибині цієї рівнини підіймалися стіни й вежі міста.
Хай йому чорт, цього просто не могло бути! Не дивно було б побачити інші споруди — наприклад, хатинки чорношкірих, що нагадують вулики, або видовбані в скелях селища загадкової коричневої раси, яка, згідно з легендами, населяла ці землі. Проте, знайти в такій далині від цивілізації укріплене місто…
Незабаром пальці її втомилися чіплятися за шпиль, і вона спустилася на майданчик зовсім розгублена. У неї був довгий шлях із табору найманців біля прикордонного міста Сукмет, що загубилося серед трав’янистих саван, — табору, де відчайдушні волоцюги, зайшлі зі всіх земель, стерегли кордони Стигії від наскоків з боку Дарфару.
Навмання вона подалася в далеч, зовсім їй не знайому. Ось і не могла тепер вирішити, що краще — чи завітати до цього міста на рівнині, чи, від гріха подалі, обминути його і продовжити свій самотній шлях.
Шум листя внизу перервав її роздуми. Вона різко, по-котячому, обернулась і схопилася за меч, але раптом застигла, побачивши чоловіка, що стояв перед нею.
Чоловік мав вигляд велетня, і могутні м’язи перекочувалися під його бронзовою від засмаги шкірою. Він був одягнений у такий самий костюм, що й вона, тільки замість шовкового пояса носив широкий шкіряний пояс, обтяжений величезним мечем і тесаком.
— Конане-кімерійцю! — вигукнула молода жінка. — Якого біса ти плентаєшся моїми слідами?
Велетень посміхнувся, і його суворі блакитні очі набрали виразу, зрозумілого кожній жінці.
— Ніби ти не знаєш! — засміявся він. — Хіба я не закохався в тебе з першого погляду?
— Мій кінь не зміг би висловитися ясніше, — сказала вона з презирством. — Але я не чекала зустріти тебе в такій далечині від винних бочок і кухлів Сукмета. Ти що, поїхав за мною з табору Заралла, чи тебе просто вигнали за дрібні крадіжки?
— Ти ж знаєш, що немає в загоні Заралла таких відчайдушних сміливців, аби вигнати мене. Зрозуміло, я їхав за тобою. І скажу тобі, дівчинко, — щастить тобі. Штрикнула цього стигійського офіцера, втратила захист Заралла й утекла від помсти стигійців у цю глушину…
— Так, — сумно сказала вона. — А що мені було робити? Ти знаєш, чому я так учинила.
— Авжеж, — погодився він. — Я б теж на твоєму місці випустив йому тельбухи. Але коли жінка бажає жити в таборі серед озброєних чоловіків, їй слід чекати чогось подібного.
Валерія тупнула ногою.
— Але чому я не можу жити так, як вони?
— Тому! — він знову окинув її поглядом. — Але ти правильно вчинила, що втекла. Стигійці зняли б із тебе шкіру. Брат цього офіцера поскакав слідом за тобою і, напевно, наздогнав би — кінь у нього кращий. Ще кілька миль, і він перерізав би тобі горлянку.
— То й?.. — запитала вона очікувально.
— Що — то й? — не зрозумів він.
— То й що з цим стигійцем?
— А ти як гадаєш? Ясна річ, я вбив його й залишив на поживу стерв’ятникам. Довелося трошки затриматися, і я загубив твій слід, а то б давно наздогнав.
— І, певне, думаєш повернути мене в табір?
— Не верзи дурниць, — сказав він. — Ходи сюди, дівчинко, не костричся. Адже я не той зарізаний стигієць.
— Ти нікчемний волоцюга! Жебрак! — крикнула вона.
— А сама ти? У тебе навіть на нові латочки немає грошей. Твоє презирство мене не обдурить. Адже знаєш, що я командував і великими кораблями, і численними дружинами. А що жебрак — так будь-який корсар більшу частину життя проводить в убогості. Зате золота, яке я розшпурляв по портових містах, вистачило б навантажити цілий гал еон, і ти теж це знаєш.
— Де ж ці прекрасні кораблі й відважні хлопці, що йшли за тобою?
— В основному на дні морському, — сказав він. — Останній мій корабель потопили зингарці біля узбережжя землі Куш — ось і довелося приєднатися до Вольниці Заралла. Але після походу до рубежів Дарфару я зрозумів, що помилився. Платня невелика, вино кисле, чорношкірих жінок я не люблю. Їх повно в околицях Сукмета — в носі кільце, зуби підпиляні — ох! А ти що забула в Заралла? Сукмет перебуває далеко від солоної води.
— Червоний Орто хотів зробити мене своєю коханкою, — похмуро сказала вона. — Ось уночі, коли ми стояли на якорі біля берегів Куш, я й стрибнула за борт і допливла до землі. Там купець-шеміт сказав мені, що Заралло повів свою Вольницю на південь охороняти кордон. Нічого кращого не траплялося, ось я й дісталася до Сукмета з попутним караваном.
— Взагалі, вся твоя втеча на південь — суцільне безумство, — зауважив Конан. — Утім, не зовсім — патрулям Заралла й на думку не спало шукати тебе десь тут. Тільки брат убитого хлопця напав на твій слід.
— А що ти збираєшся робити? — запитала вона.
— Поверну на захід. Там після багатьох днів подорожі почнуться савани, де чорношкірі випасають свої стада. Там у мене є приятелі. Ми дійдемо до узбережжя й нагледимо який-небудь корабель. Досить із мене цих джунглів!
— Тоді прощавай, — сказала вона. — У мене інші плани.
— Дурепа! — він уперше по-справжньому розсердився. — Одна ти недалеко підеш у цьому лісі.
— Захочу, то й піду.
— А що буде потім?
— Не твоє діло, — пирхнула вона.
— Моє, моє, — тихо сказав він. — Чи ти гадаєш, я так далеко забрався, аби повернути ні з чим? Будь розумницею, дівчинко, адже я не заподію тобі шкоди…
Він зробив крок уперед, вона відскочила назад, витягнувши меча.
