міжусобної битви потвор. Проте на рівнину вони не виходили. Мешканці міста зачинили браму й зі стін обсипали нас стрілами. І ця рівнина стала в’язницею племені тлацитланів, тому що повернення через джунглі було б безумством. І першої ж ночі до табору таємно проник раб із міста, людина тутешньої крові. У юності він разом зі своїм загоном заблукав у лісі, і всіх, окрім нього, зжерли дракони. До міста його впустили, але зробили рабом. Звали його Толькемек.
Очі Ольмека при цьому запалали, а багато хто в залі заходився плюватись і бурмотіти прокльони.
— Він пообіцяв нашим воїнам відчинити браму, а навзамін зажадав подарувати йому всіх, кого візьмуть у місті живцем…
…На світанку він відчинив браму. Воїни кинулись усередину, і зали Ксухотля залилися кров’ю. В місті жили лише кілька сот людей, жалюгідні залишки великого народу. Толькемек казав, що вони прийшли сюди давним-давно зі Старої Косали, коли предки тих, що нині заселяють Косалу, вдерлися з півдня і прогнали тамтешніх жителів. Вони довго йшли на захід, поки не знайшли цю оточену лісами рівнину, заселену плем’ям чорних.
Негрів вони обернули в рабство й почали споруджувати місто. У східних горах вони здобували і яшму, і мармур, і ляпіс-лазур, і срібло, і золото, і мідь. Винищили стада слонів заради іклів. Коли будівництво було закінчене, усіх рабів перебили. Їхні чарівники зміцнили безпеку міста за допомогою своєї жахливої магії: вони воскресили драконів, що колись заселяли ці місця і чиї кістки можна знайти в джунглях. Вони наживили на ці кістки плоть і вдихнули в них життя. І чудовиська знову пішли по землі, як за часів, коли світ був ще зовсім юним. Проте закляття магів тримало їх у лісі, не пускаючи на рівнину.
Багато сторіч жив народ Ксухотля у своєму місті, обробляючи поля за стінами, доки мудреці не навчилися вирощувати овочі, які зовсім не вимагають ґрунту і черпають усе необхідне просто з повітря. Так пересохли зрошувальні канали, і так почалося розкладання суспільства. Вони вже були вимираючою расою, коли наші предки прорубалися крізь джунглі на рівнину. Великі чарівники до того часу вже вимерли, а їхні заклинання були забуті. Вони не змогли протиставити нам ані магію, ані меч.
І наші предки перебили їх, залишивши близько сотні для Толькемека, колишнього раба. Багато днів і ночей розносилися містом їхні крики й стогони…
Якийсь час плем’я тлацитлан жило в мирі й спокої під керівництвом двох братів — Текультлі і Ксоталанка — разом із Толькемеком. Він на той час одружився із дівчиною з наших. Ми були вдячні йому за відчинену браму. Крім того, він знав місця, де були заховані скарби. Тому й ділив владу з братами.
Так минали роки. Ми тільки їли, пили, кохалися й виховували дітей. Обробляти поля не було потреби, оскільки Толькемек навчив нас мистецтву вирощувати плоди й овочі без землі. Окрім того, падіння міста й загибель його колишніх жителів знищили силу закляття, яке утримувало драконів у лісі. Ночами ці тварюки тинялися біля самих воріт і жахливо завивали.
Уся рівнина була залита кров’ю після їхніх сутичок, і ось тоді…
Князь прикусив язика на півслові, та відразу ж і продовжив розповідь. Але Конан і Валерія зрозуміли — він пропустив щось, чого вони не мають знати.
— П’ять років тривав мир. А потім… — погляд Ольмека на якусь мить торкнувся жінки, що сиділа поряд із ним. — А потім Ксоталанк узяв за дружину жінку, про яку мріяли і Текультлі, і старий Толькемек. І ось шалений Текультлі викрав її, а Толькемек допомагав йому, бажаючи досадити Ксоталанку. Той зажадав, аби йому повернули дружину, але рада племені вирішила, що вибір залишається за жінкою. Вона вирішила залишитися з Текультлі. Розгніваний Ксоталанк спробував забрати її силою, і охоронці обох братів зчепились у Великій Залі…
…Пролилася кров з обох боків. Суперечка перейшла у ворожнечу, ворожнеча — у відкриту війну. У дні цієї смути плем’я розділилося на три частини. Ще раніше, в мирні дні, місто було поділене володарями між собою… Текультлі займав західну частину, Ксоталанк займав східну, Толькемек — район південної брами. Так виникло три військові табори.
Злоба, ненависть і ревнощі породили пролиття крові, насильство й убивство. Витягнутий меч уже не міг повернутись у піхви. Текультлі ворогував із Ксоталанком, а Толькемек допомагав то одному, то другому, зраджуючи їх, коли йому це було вигідно. Зрештою Текультлі та його народ відступили аж до західної брами, де ми живемо й нині. Ксухотль має форму овалу. Текультлі — територія, що прибрала ім’я свого князя, — займає західну частину цього овалу. Ми замурували всі проходи, що сполучають цей квартал із рештою міст, залишивши на кожному поверсі тільки одні двері. Потім народ Текультлі спустився в підземелля і стіною відокремив їхню західну частину. І почав жити, як в обложеній фортеці, роблячи вилазки проти ворога.
І люди Ксоталанка в східній частині міста вчинили так само, і люди Толькемека в південній. Центр міста залишився нічийним і незаселеним. І стали ці порожні зали і кімнати полем битви й місцем вічного страху,
Толькемек повів війну з обома кланами. Він був значно страшнішим, аніж Ксоталанк, — справжній демон у людській подобі. Він знав багато таємниць міста і ніколи не відкривав їх прибульцям. Подорожуючи по схованках і підземеллях, він викрав у мертвих їхні страшні таємниці, таємниці давніх повелителів і магів, про які забув навіть перебитий нашими предками вироджуваний Народ. Але вся його магія виявилася безсилою тієї пам’ятної ночі, коли ми взяли його укріплення і перебили всіх його прихильників, а самого прирекли на довгі, довгі тортури…
Голос Ольмека перейшов у ніжний шепіт, і в очах засяяла така радість, ніби він бачив цю сцену перед собою і вона надавала йому нечувану насолоду.
— Ми підтримували в ньому життя так, що він лише мріяв про смерть як про найкоханішу дружину. А потім узяли його ще живого з камери тортур і кинули в підземелля — аби щури обгризли його кістки. Та він умудрився втекти зі своєї тюрми в підземні коридори. Без сумніву, він загинув там, оскільки єдиний вихід звідти веде в Текультлі, а звідти відтоді ніхто не виходив. Навіть кісток його не знайшли, і тому найтемніші й марновірні в нашому народі твердять, що дух його все ще блукає підземеллями, завиваючи серед скелетів. Люди Толькемека були вирізані дванадцять років тому, але триває і все лютішою стає війна між Текультлі і Ксоталанком, і закінчиться вона лише тоді, коли загинуть останній чоловік і остання жінка. Півстоліття тому Текультлі викрав дружину Ксоталанка. Півстоліття триває ворожнеча. Я з’явився на світ у розпал війни, як і всі інші в цій залі, окрім Таскели. І, гадаю, помремо раніше, ніж вона закінчиться. Ми народ, що гине, як і ті нещасні жителі Ксухотля. Коли почалася війна, нас було сотні з кожного боку. А тепер увесь народ Текультлі перед тобою — окрім тих, що стережуть браму. Сорок чоловік — от і весь клан. Скільки ксоталанкійців, нам невідомо. Навряд чи набагато більше. За останні п’ятнадцять років у нас не народилося жодної дитини, у наших ворогів також. Ми гинемо, але, перш ніж зникнути остаточно, заріжемо стільки ксоталанкійців, скільки дозволять боги.
І довго ще Ольмек розповідав із шалено виблискуючими очима про цю жахливу війну, що велася в тихих кімнатах і похмурих залах при світлі зелених кристалів на плитах, палаючих пекельним вогнем, які час від часу все більше червонішали. Ціле покоління потонуло в цих калюжах крові. Давно був мертвий Ксоталанк, зарубаний у жорстокій битві на сходах зі слонової кістки. І Текультлі не було в живих — розлючені ксоталанкійці спіймали його і зняли з нього шкіру.
Без жодного хвилювання оповідав Ольмек про страшенні битви в чорних коридорах, про засідки на гвинтових сходах, про жахливу різанину. Все яскравіше розгорявся в його темних бездонних очах червоний вогонь, коли він розповідав про людей, з яких живцем знімали шкіру, про розрубаних і розірваних на частини, про полонених, що страшенно виють у камерах тортур. І це було так огидно, що навіть бувалому варварові-кімерійцю стало огидно. Не дивно, що Техотль трусився від страху, що вороги його зловлять! Але все-таки зважився на вилазку — значить, ненависть у них сильніша за страх.
А Ольмек продовжував розповідь про справи страшні й таємні, про чари й заклинання, викрадені в чорній безодні катакомб, про незвичайних істот, викликаних ворогами з пітьми для жахливого союзу. Тут у ксоталанкійців була перевага — саме під їхніми володіннями покоїлися останки наймогутніших чарівників стародавнього Ксухотля і разом з ними — їхні безсмертні секрети.
Валерія слухала все це, і її охоплював жах. Ворожнеча стала тією рушійною силою, котра невпинно штовхала народ Ксухотля до остаточної загибелі. Ворожнеча була сенсом усього їхнього життя. У ворожнечі приходили вони на світ, а покидаючи його, вірили, що вона триватиме й після їхньої смерті. Вони залишали свою фортецю і пробиралися в Зали Мовчання тільки для того, щоб убивати й бути вбитими. Іноді вони поверталися з походу, ведучи збожеволілих полонених чи приносячи криваві трофеї переможців. Іноді не поверталися зовсім, і тоді ворожі руки перекидали їхні розітнуті тіла через бронзову браму.
