Страшне, неприродне, жахливе життя вели ці люди, відрізані від решти світу, ув’язнені в одну кліїку, немов щури, здатні лише для того, щоби нападати, калічити й убивати.
Під час оповіді Ольмека Валерія постійно відчувала на собі невідступний погляд Таскели. Здавалося, вона не чує бородатого гіганта. Усі ці перемоги й поразки її ніби й не торкалися, і це здавалося Валерії ще страшнішим, ніж неприкрита жорстокість Ольмека.
— І ми не можемо залишити місто, — говорив Ольмек. — Ось уже п’ятдесят років ніхто не покидав його, окрім… — він знову обірвав себе і за якусь мить продовжив:
— Навіть коли б і не було ніяких драконів, ми, народжені й вирослі в місті, не наважимося його залишити. Ніколи ще не ступала наша нога за стіни. Ми незвичні до відкритого простору й сонячного світла. Ні — в Ксухотлі ми народилися, тут і помремо!
— Ну що ж, — сказав Конан. — З вашої ласки, ми краще пограємо в піжмурки з драконами. Ваша війна нас не стосується. Коли ви покажете нам дорогу до західної брами, ми підемо геть.
Таскела стиснула кулаки й почала щось говорити, але Ольмек перервав її:
— Наближається ніч. Якщо ви опинитесь на рівнині вночі, то певне потрапите в лапи драконів.
— Ми вже йшли рівниною вночі і навіть спали там, проте нікого не зустріли, — зауважив Конан.
Таскела похмуро посміхнулася:
— Ви не посмієте покинути Ксухотль!
Конан подивився на неї з інстинктивною неприязню: надто йому не подобалася увага княгині до Валерії.
— Думаю, що посміють, — сказав Ольмек. — Але, Конане й Валеріє, вас же послали самі боги, аби перемогли Текультлі! Війна — ваше ремесло, так чому вам не битися на нашому боці? Багатств у нас накопичено понад міру — коштовне каміння в Ксухотлі таке ж звичне, як бруківка в інших містах. Деякі привезені ще за давнини, а вогненні кристали здобуті в східних горах. Допоможете нам здолати ксоталанкійців — і беріть, скільки понесете!
— А ви допоможете нам знищити драконів? — запитала Валерія. — Тридцять воїнів із луками й отруєними стрілами зуміють винищити всіх гадів у лісі.
— Так! — не замислюючись, погодився Ольмек. — Ми, щоправда, за роки рукопашних боїв розучилися стріляти з лука, але можемо відродити це мистецтво.
— Що ти на це скажеш? — звернулася Валерія до Конана.
— Ми мандруємо без копійки за душею, — посміхнувся кімерієць. — А як на мене — що ксоталанкійців різати, що когось іншого…
— Так ви згодні? — закричав Ольмек, а Техотль від радості заплескав у долоні.
— Гаразд. А тепер чи не будете ви люб’язні показати нам кімнати, придатні для відпочинку, щоб уранці зі свіжими силами взятися до… е-е-е… роботи?
Ольмек згідно кивнув і подав знак рукою. Техотль і одна з жінок повели найманців коридором, який починався ліворуч від яшмового постамента. Валерія озирнулася і побачила, що Ольмек зі свого трону проводжає її довгим і дивним поглядом. Таскела шепотіла щось своїй похмурій служниці, Ясалі, яка наблизила вухо до самісіньких губ княгині.
Коридор був неширокий, але довгий. Зрештою жінка зупинилася, відчинила двері й жестом запросила Валерію до її кімнати.
— Стривайте! — забурчав Конан. — А де спатиму я?
Техотль вказав на кімнату з іншого боку коридору, на одні двері далі. Конан якийсь час вагався, збираючись, мабуть, щось сказати — та Валерія випередила його: злорадно посміхнувшись, вона зачинила двері в нього перед носом. Він пробурмотів щось несхвальне про найдорожчу половину людського роду і пішов за Техотлем.
В оздобленій кімнаті він озирнувся й поглянув угору. Деякі з світильників у стелі були такі великі, що, коли вибити з них скло, туди могла б пролізти людина. Щоправда, тільки худенька.
— Чому ж ксоталанкійці не пройдуть дахом і не розіб’ють ці скельця?
— Розбити їх неможливо, — відповів Техотль. — Крім того, не так легко вибратися на дах. Там суцільні куполи, вежі й круті скати.
І, не чекаючи подальших запитань, пояснив Конану будову “фортеці” Текультлі. Як і у всьому місті, тут було чотири поверхи. Кожний мав свою назву, немов вулиці в звичайному місті: поверхи Орла, Мавпи, Тигра і Змії.
— Хто така Таскела? — запитав Конан. — Дружина Ольмека?
Техотль затремтів і перелякано озирнувся.
— Ні. Це… словом, це Таскела. Вона була дружиною Ксоталанка — тією самою, яку викрав Текультлі. Через неї й почалася ця війна.
— Що ти верзеш? Вона ж молода і вродлива. І ти хочеш сказати, що піввіку тому вона вже була заміжня?
— Саме так! Присягаюся! Вона була дорослою дівчиною, коли плем’я тлацитлан пішло від озера Зуад. Король Стигії зажадав її до свого гарему, тому Ксоталанк із братом і зчинили заколот! Вона чаклунка і знає секрет вічної молодості.
— Що за секрет? — запитав Конан. Техотль знову затремтів.
— Про це мене не питай. Я не смію говорити. Це надзвичайно страшно, навіть для цього міста!
І, тримаючи палець на губах, вислизнув із кімнати.
4. ЗАПАХ ЧОРНОГО ЛОТОСА
Валерія відстебнула пояс із мечем і кинула його на ліжко. Вона помітила двері, закриті на засув, і запитала провідницю, куди вони ведуть.
— Ці, — сказала жінка, вказуючи ліворуч і праворуч, — ведуть до сусідніх кімнат. А он та, — вона показала на двері, оббиті міддю, — до зали, з якої сходи йдуть у катакомби. Але ти не бійся, тут тобі нічого не загрожує.
— Хто говорить про страх? — обурилася Валерія. — Просто я хочу знати, в якому порту кидаю якір. Ні, я зовсім не бажаю, щоб ти спала у мене в ногах. Я не звикла до служниць — в усякому разі, жіночої статі. Ти вільна.
Залишившись сама, Валерія позасувала всі засуви, скинула чоботи і зручно розтягнулася на ложі. Вона знала, що по той бік коридору Конан зробив те ж саме, але жіноча пихатість малювала перед нею іншу картину — розсерджений кімерієць, бурмочучи прокльони, ходить із кутка в куток. Єхидна усмішка торкнулася її вуст, і вона почала засинати.
Навколо панувала ніч. Зелені кристали в залах Ксухотля палали, як очі стародавніх котів. Вітер завивав між похмурими вежами, немов душив грішника. По темних кутках ворушилися таємні безшумні постаті.
Раптом Валерія прокинулася. В імлистому зеленому мороці над нею маячила неясна постать. Валерія з подивом зрозуміла, що сон продовжується наяву. А снилося їй, що вона лежить на ложі, і над нею тремтить і пульсує величезна чорна квітка, така величезна, що закриває увесь світильник. Її незвичайний запах проникав у всі клітини тіла і викликав томливе й блаженне заціпеніння. Вона купалася в запашних хвилях бездумного щастя, коли щось торкнулося лиця. Нерви її були вже настільки задурманені наркотиком, що цей дотик видався їй грубим ударом, що повернув її до дійсності. І тоді вона побачила не гігантську квітку, а темношкіру жінку.
Перш ніж та встигла втекти, Валерія спіймала її за руку. Прибулиця билася, як дика кішка, проте, відчуваючи силу суперниці, раптом здалася. Це була похмура Ясала, служниця Таскели.
— Ти що, сто чортів, збиралася зі мною зробити? Що у тебе в руці?
Жінка не відповіла, але спробувала відкинути якийсь предмет. Валерія вивернула їй руку, і на підлогу
