впала химерна чорна квітка на стеблі кольору яшми, велика, як людська голова, проте менша в порівнянні з тією, яку Валерія бачила уві сні.
— Чорний лотос! — процідила вона крізь зуби. — Квітка, яка викликає глибокий сон. Ти хотіла, щоб я знепритомніла, і це вдалося б, аби зачепила моєї щоки пелюсткою. Чому ти це зробила? Що все це означає?
Жінка продовжувала похмуро мовчати.
— Говори, або я тобі виверну з суглоба руку!
Ясала звивалася від болю, але заперечно крутила головою.
— Тварюка! — Валерія шпурнула її на підлогу.
Страх і спомин про розлючений погляд Таскели збудили в ній тваринний інстинкт самозахисту. Люди в цьому місті були справжніми виродками. Проте Валерія відчувала за всім цим таємницю значно жахливішу; ніж звичайне збочення. Хвиля жаху й огиди охопила її при думці про це дивне місто. Мешканці його не були нормальними людьми, та й чи належали вони до людського роду? У будь-кого з них у погляді було безумство — в усіх, окрім Таскели. В її жорстоких і загадкових очах таїлося дещо страшніше.
Вона підвела голову й прислухалася. Зали Ксухотля наповнювала тиша справді мертвого міста. Очі жінки, що лежала на підлозі, зловісно виблискували. Панічний жах вигнав із суворої душі Валерії останні рештки жалості.
— Нащо ти хотіла отруїти мене? — прошипіла вона, схопивши служницю за волосся. — Це Таскела тебе послала?
Відповіді не було. Валерія вилаялася і дала їй два ляпаса. Ясала навіть не писнула.
— Чому ти не кричиш? — запитала розгнівана Валерія. — Боїшся, що почують? Хто почує? Таскела? Ольмек? Конан?
Ясала мовчала. Вона зіщулилась і дивилася на свою мучительку вбивчим поглядом василіска52. Валерія обернулась і зірвала жмут шнурів із найближчої завіси.
— Тварюка! — процідила вона крізь зуби. — Ось я зараз стягну з тебе все ганчір’я, прив’яжу до ліжка і шмагатиму доти, поки не зізнаєшся, хто тебе послав і навіщо!
Ясала навіть не намагалася чинити опір. Потім у кімнаті було чути тільки свист туго скручених шовкових шнурів, що врізалися в голе тіло. Ясала не могла рухатися, тіло її звивалося і здригалося в такт ударам. Вона тільки прикусила губу, і з неї потекла цівка крові. І знову — ані звуку.
Все нові й нові червоні смуги з’являлися на смаглявій шкірі Ясали. Валерія шмагала зі всієї сили, а рука її була загартована в битвах. І Ясала не витримала.
Вона тихо застогнала, і Валерія зупинила підняту руку, відкинувши з лоба пасмо золотого волосся.
— Ну що, тепер скажеш? — запитала вона. — Чи я маю згаяти на тебе цілу ніч?
— Зглянься! — прошепотіла жінка. — Я все скажу!
Валерія розрізала на ній мотузки і допомогла звестися, але служниця безсило опустилася на ложе. Все тіло її тремтіло.
— Дай вина! — заблагала вона і показала на золотий келих. — Дай мені напитися. Я зовсім знесиліла від болю. Зараз я тобі все розповім.
Валерія взяла келих. Ясала невпевнено звелася, щоб узяти його, піднесла до губ і зненацька вихлюпнула вміст просто в обличчя аквилонці. Валерія втратила рівновагу й відсахнулася, трусячи головою і протираючи кулаками очі від їдкої рідини. Немов у тумані побачила вона, що Ясала пробігла через кімнату, підняла засув, відчинила двері, оббиті міддю, і зникла в глибині коридору. Коли Валерія добігла до дверей, то побачила тільки порожню залу, в кінці якої зяяв чорний прохід. Звідти тягнуло цвіллю, і Валерія здригнулася — то були двері, які вели у катакомби.
Ясала шукала порятунку серед мертвяків.
Валерія підійшла д дверей і побачила кам’яні сходи, зникаючі в повному мороці. Хід цей, імовірно, вів просто в підземелля і не був пов’язаний з іншими поверхами. Її охопила дрож при думці про тисячі зітлілих у саванах мертвих тіл, що лежали там, унизу. Вона зовсім не збиралася спускатися наосліп кам’яними сходами, а Ясала, певне, там вільно орієнтувалася.
Валеря вже зібрался повернутися до себе, розгнівана і збита з пантелику, коли з темряви донісся відчайдушний крик. Голос був жіночий.
— О, допоможіть! На допомогу! В ім’я Сета! Ой-й-й! — голос затихнув удалині, і Валерії здалося, що вона чує тихий сміх.
Кров застигла в жилах Валерії. Що трапилося з Ясалою там, у непроглядній пітьмі? Поза сумнівом, це був її голос. Яке лихо очікувало на неї? Внизу ховався ксоталанкієць? Але Ольмек запевняв, що катакомби Текультлі відокремлені від інших міцною кам’яною стіною. Та, крім того, і сміх не належав людській істоті.
Валерія так заквапилася назад, що навіть не зачинила двері, що вели у підземелля. Вона дісталася своєї кімнати і засунула засув. Потім взула чоботи, підперезалась і вирішила піти в кімнату кімерійця, щоб умовити його (якщо він ще живий) утікати геть із цього диявольського міста.
Вона вже відчинила двері в коридор, коли почула у залі передсмертні стогони. Далі почувся тупіт утікаючих ніг і брязкіт зброї…
5. ДВАДЦЯТЬ ЧЕРВОНОГОЛОВИХ ЦВЯХІВ
У вартівні на поверсі Орла сиділи двоє воїнів. Їхні недбалі пози зовсім не свідчили про втрату пильності. Штурм бронзової брами міг розпочатися будь-якої миті, та протягом багатьох років жодна зі сторін не зробила такої спроби.
— Чужоземці — сильні союзники, — сказав один із воїнів. — Гадаю, що завтра Ольмек виступить на ворога.
Він говорив, як солдат на справжній великій війні. В маленькому світі Ксухотля будь-яка жменька озброєних людей вважалася армією, а порожні зали між двома фортецями — країною, яку належало завоювати.
Інший воїн задумався.
— Припустімо, за їхньої допомоги нам вдасться покінчити з ксоталанкійцями, — сказав він нарешті. — А що потім, Ксатмеку?
— Як це що? — здивувався Ксатмек. — За кожного з них ми заб’ємо по цвяху. Полонених спалимо, обдеремо живцем або четвертуємо.
— А потім? — наполягав перший. — Потім, коли їх не буде? Дивно навіть якось — не буде з ким битися… Все своє життя я рубався з ксоталанкійцями й ненавидів їх. Чим я житиму, коли ворожнеча закінчиться?
Ксатмек знизав плечима. Його власні думки ніколи не спрямовувалися так далеко.
Раптом обидва почули за брамою якийсь шум.
— Ксатмеку, до брами! Я подивлюся через Око…
Ксатмек із мечем у руках притиснувся до, брами, напружуючи слух, а його товариш поглянув у систему дзеркал і побачив, що перед воротами повно людей! Мечі вони тримали в зубах, а вуха заткнули пальцями. Один із них — на ньому був султан53 із пер — підніс до губ сопілку і, тільки охоронці зчинили тривогу, почав грати.
Голос застиг у горлі стражника, коли високий, незвичайний писк пройшов крізь металеву браму й торкнувся його вух. Ксатмек упав біля воріт, немов паралізований. Інший воїн, що знаходився подалі, відчув загрозу в цьому диявольському свисті. Високі звуки, немов невидимі пальці, встромилися в його мозок, наповнюючи його чимось чужим і божевільним. Страшенним зусиллям волі йому вдалося скинути чари й
