Текультлі. Брама відчинилася несподівано легко.
Воїни Текультлі зі страхом дивилися на зелену залу. Ось уже п’ятдесят років ніхто з їхнього племені не потрапляв сюди інакше, як полоненим, приреченим на жахливу смерть. Не було гіршої долі для жителя західної фортеці, аніж потрапити в Ксоталанк. Жах полону переслідував їх від самого дитинства. Для Яната й Топала ця брама була Брамою Пекла.
Конан відштовхнув супутників і вступив у Ксоталанк.
З побоюванням вони рушили за ним, щомиті озираючись. Але тишу порушувало лише їхнє власне дихання.
За брамою була така ж вартівня, і хід із неї вів до такої ж тронної зали, як і в Ольмека. Конан зайшов туди, глянув на килими, дивани й штори і почав уважно прислухатися. Ні звуку. Кімната була порожня. Він уже не вірив, що в Ксухотлі залишився хоч один живий ксоталанкіець.
— Ходімо, — сказав він і зайшов до тронної зали.
Проте далеко не пішов, відчувши, що за ним іде тільки Янат. Конан обернувся і побачив, що переляканий Топал завмер і витягнув руки, немов захищаючись від невідомої небезпеки.
— Що сталося?
Тут він і сам побачив, що сталося, і мурашки пробігли по його могутній спині.
Жахлива голова зводилася над диваном, зміїна голова, велика, як у крокодила. Над нижньою щелепою нависали величезні зуби, але було в цій голові щось безпорадне. Конан подивився за диван. Там лежала змія — здоровеннішої йому в своїх мандрах не траплялося… Від неї відгонило тліном і холодом земних глибин. На горлі тварюки зяяла величезна рана.
— Це Повзун! — прошепотів Янат.
— Та сама тварюка, яку я рубонув на сходах, — сказав Конан. — Він гнав нас до Брами Орла, і у нього ще вистачило сил повернутися сюди, аби здохнути. Як ксоталанкійці з ним спілкувалися?
— Вони викликали його з чорних тунелів під катакомбами. Їм були відомі таємниці, закриті для нас.
— Гаразд, цей здох, а якби у них були інші, вони неодмінно притягли б їх із собою в Текультлі. Вперед!
Вони йшли за ним слідом..
— Якщо нікого не знайдемо на цьому поверсі, зійдемо вниз, — міркував Конан. — І перериємо Ксоталанк від підвалу до горища. Чорт, а це що таке?
Вони зайшли до тронної зали. Там був такий самий яшмовий постамент ї трон зі слонової кістки. Не було тільки чорної колони… Тут визнавали інший символ ворожнечі.
На стіні за постаментом підносилися ряди кам’яних полиць, із цих полиць на прибульців дивилися осклілими очима сотні людських голів, що добре збереглися.
Топал бурмотів лайки, Янат же стояв нерухомо, і в очах його знову з’явився вираз безумства. Конан скривився — він знав, що розум людей племені тлацитлан постійно висить на волоску.
Зненацька Янат ткнув у бік страшних трофеїв тремтячий палець.
— Це голова мого брата! — закричав він. — А ось молодший брат мого батька! А за ним старший син моєї сестри!
І він заплакав. Очі його були сухі, але з грудей виривалися хрипкі ридання. Потім плач перейшов у тонкий пискливий сміх і, нарешті, в нестерпний вереск. Янат збожеволів.
Конан поклав руку йому на плече, і цей дотик немов би випустив безумство на волю. Янат завив і крутнувся на місці, намагаючись дістати Конана мечем. Кімерієць відбив удар, а Топал спробував схопити Яната за руку. Божевільний вислизнув із його рук і загнав меча в тіло товариша. Топал зі стогоном опустився на підлогу. Янат закрутився в божевільному танці, потім кинувся до полиць і почав рубати їх, скрегочучи зубами.
Конан підскочив до нього ззаду, бажаючи обеззброїти, але божевільний обернувся й, завиваючи, кинувся на нього. Побачивши, що з божевільним не упоратися, Конан поступився йому дорогою і ззаду завдав удару, перерубавши ключицю й груди. Нещасний упав мертвим біля своєї вмираючої жертви.
Конан схилився над Топалом і побачив, що той дихає востаннє. Не варто й намагатися зупинити кров, що цибеніла зі страшної рани.
— Погані твої справи, Топале, — буркнув Конан. — Чи не треба щось передати твоїм, га?
— Нагнися нижче, — прохрипів Топал, і Конан послухався, але… за секунду схопив його за руку: кинджал був спрямований просто йому в груди.
— Присягаюся Кромом! — сказав Конан. — І ти з’їхав з глузду?
— Так наказав Ольмек, — прошепотів поранений. — Чому — не знаю. Коли ми клали поранених у ліжка, він шепнув мені, щоб я убив тебе під час повернення в Текультлі…
І помер із ім’ям свого клану на вустах.
Конан дивився на нього, спантеличений. Чи вони всі тут з глузду з’їхали? Він знизав плечима й вийшов за бронзову браму, залишивши воїнів Текультлі під охороною сотень голів їхніх родичів.
По дорозі назад йому не потрібен був провідник. Інстинкт вів його безпомилково. Але рухався він обережно, уважно оглядаючи кожен темний куток. Варвар побоювався не духів убитих ксоталанкійців, а своїх недавніх союзників.
Він минув Велику залу й перейшов до кімнат на іншому боці, коли почув, що попереду хтось повзе, тяжко дихаючи й стогнучи. Потім він побачив чоловіка — той, справді, повз по пурпурних плитах, залишаючи за собою кривавий слід. Це був Техотль, і очі його вже застилала мла.
— Конане! — окликнув поранений. — Конане! Ольмек викрав дівчину із золотим волоссям!
— От чому він наказав Топалу заколоти мене, — зміркував Конан, стаючи на коліна біля вмираючого. — Цей Ольмек не такий вже божевільний, як здається на перший погляд!
Блукаючі пальці Техотля упилися в руку Конана. Він прожив життя в холодному, непривітному, страшному світі, і вдячне почуття до прибульців розбурхало в ньому іскру справжньої людяності, якої так не вистачало його родичам, що жили лише ненавистю й жорстокістю.
— Я хотів перешкодити цьому… — пухирці червоної піни лопалися на губах Техотля. — Але він ударив мене… Думав, що вбив… Але я поповз… О Сет, я довго повз у власній крові! Бережися, Конане! Ольмек може заманити тебе в пастку! Убий його! Це звір! Бери Валерію і втікай! Лісу не бійся. Ольмек і Таскела брехали, лякаючи драконами. Вони давно винищили один одного, залишився тільки найсильніший. А якщо ти його убив, то більше боятися нічого. Ольмек вважав його за бога, приносив йому людські жертви. Старих і дітей зв’язував і скидав зі стін. Поспішай! Ольмек потягнув Валерію…
Техотль помер, перш ніж голова його торкнулася підлоги.
Забувши про обережність, Конан швидко попрямував у Текультлі. На ходу він перераховував колишніх союзників. Двадцять один, рахуючи й Ольмека, залишився після бою в тронній залі. З того часу померли троє… Що ж, Конан був готовий зараз поодинці перебити весь клан.
Але інстинкт був сильнішим і велів узяти себе в руки. Він пригадав застереження Техотля щодо пастки. Цілком можливо, що князь поклопотався про це на випадок, якщо Топал не виконає наказу. А коли так, то чи варто повертатися тією ж дорогою?..
Конан подивився у вікно, за яким мерехтіли зірки. Вони ще не почали бліднути. Скільки подій за одну ніч!
Він звернув із дороги і гвинтовими сходами спустився поверхом нижче. Він не знав, де знаходяться потрібні йому двері, але був певен, що знайде. Зате він уявлення не мав, як упоратись із засувами, — напевно брама буде закрита, за давньою півстолітньою звичкою.
Стискаючи меча, він безшумно рухався темними й освітленими залами. Текультлі були вже близько, коли варвара стривожив якийсь звук. Він без зусиль упізнав його — так намагається кричати людина, котрій затикають рота. Джерело звуку було ліворуч. У цій мертвій тиші будь-який писк розносився далеко.
Він пішов на повторювані крики і побачив крізь прочинені двері вражаюче видовище. На підлозі кімнати була встановлена залізна конструкція, що нагадувала колесо для катування. На колесі було розіпнуто чоловіка велетенської будови, голова його лежала на підставці, утиканій сталевими шпильками. Їхні вістря були забарвлені кров’ю з проколеної шкіри. На голові було щось подібне до вуздечки — втім, її шкіряні ремені не захищали від шпильок. Ця вуздечка була тонким ланцюгом сполучена з пристроєм, що підтримував величезну залізну кулю, що звисала над волохатими грудьми полоненого. Поки нещасний лежав нерухомо,
