Аліса кинула книжку на диван і підбігла до мене.
Люди підійшли ближче, і можна було розгледіти, що вони одягнені в камзоли, на головах у них капелюхи з широкими крисами, а поверх камзолів — короткі широкі плащі. Чоловіків було четверо. За ними спроквола, мовби знехотя, йшла жінка з розкішною зачіскою і в широкій сукні до землі. Чоловіки жваво розмовляли, жінка мовчала.
— Алісо, це не галюцинація? — спитав я, не вірячи своїм очам.
— Ні, — відповіла Аліса. — Не злякай їх. Я їх знаю.
— Селезньов! — загримів раптом над вухом динамік. — Селезньов, ти не спиш?
Я пізнав голос Полоскова.
— Ти де? — спитав я.
— На містку. Подивись в ілюмінатор. Ти що-небудь розумієш?
— Дивлюся, — відповів я, — і нічого не розумію. Звідкіля тут бути людям?
— А я розумію, — обізвалась Аліса. — Я цих людей знаю.
Я обернувся до неї. Може, Аліса марить?
— Невже ти не пізнаєш, тату? — здивувалась Аліса. — Ну добре, ти, можливо, забув цю жінку, але другого чоловіка праворуч ти мусиш знати!
— Та ні ж бо! — відповів я. — Кажи, не муч!
— Другий праворуч — це Портос, — мовила Аліса. — Бачиш, він нахилився до д’Артаньяна, слухає його. Напевно, вони вирішили все-таки стратити леді Вінтер.
— Яку ще леді Вінтер! — закричав я. — Я збожеволію! Звідкіля тут Портос?
— Не знаю, — відповіла Аліса. — Та це вони. Це ж мушкетери короля. Якби це були гвардійці кардинала, ми б з тобою їх одразу відрізнили.
— Полосков, ти чуєш? — запитав я.
— Чую, — відповів Полосков спокійно. — По-моєму, Аліса каже чистісіньку правду. Гвардійців кардинала ми б з тобою одразу відрізнили від мушкетерів короля.
Тим часом четверо мушкетерів наблизилися до корабля. Я притиснувся носом до ілюмінатора, аби подивитися, що вони робитимуть далі. Мушкетери зупинились, і один із них, по-моєму, Араміс, красунчик із тонкими вусиками, граційно махнув рукою, просячи леді Вінтер іти вперед.
— Дуже цікаво, — сказала Аліса і стала навшпиньки, щоб зручніше дивитись униз. — Стратять вони її чи ні? Ти як думаєш, тату?
— Я вже нічого не думаю, — відповів я. — Полосков, може, трап спустити?
Аж тут мушкетери пішли далі, увійшли в стіну корабля і зникли.
— Вони крізь стіни ходять, — почув я розгублений голос Полоскова.
Капітана важко здивувати. Він бачив удесятеро більше, аніж щастить побачити за життя звичайній людині. Його не злякаєш ні Малим дракончиком, ні пузирями з Ієли, ні космічними піратами. Але мушкетерів короля, які проходять крізь стіни “Пегаса”, йому ще бачити не доводилося.
— Може, це теж мандрівники в часі, як на Шешинеру? — спи тав я.
Аліса перейшла на другий бік кают-компанії і заглянула в протилежний ілюмінатор.
— Ось вони! — вигукнула Аліса. — Я так і думала. Вони пройшли крізь корабель і навіть не помітили.
Я перебіг через кают-компанію. І справді, мушкетери, ніби нічого й не сталося, віддалялися від корабля, і їхні шпаги виблискували під світлом двох місяців. Вони проминули скелю й сховалися в ущелині…
— Ходімо на місток, — сказав я Алісі. — Звідтіля краще видно.
— Ходімо, — згодилась Аліса і взяла з дивана книжку, яку читала цілий вечір.
Книжка називалася “Три мушкетери”.
Я почав про щось здогадуватися.
— Дай сюди книжку, — попросив я Алісу.
На ходу я розгорнув її. Розгорнув якраз на картинці, де був намальований один із мушкетерів — д’Артаньян у плащі і при шпазі.
Коли ми збігли на місток, Полосков, що стояв біля великого ілюмінатора, підняв руку й поманив нас до себе.
За ілюмінатором, посеред рівнини, стояла тонка берізка, і на вітрі її листя тріпотіло, немов живе. Довкола берізки росла трава, а під корінням дерева виднілася шапинка великого підберезника.
— Це щось знайоме, — мовив Полосков задумливо. — Десь я це бачив.
— Знаю де, — обізвалась Аліса. — Це улюблена листівка Зеленого. Вона висить у нього над ліжком у каюті, і він завжди дивиться на неї і читає вголос вірші: “Іде-гуде Зелений шум…” — Міражі, — сказав Полосков.
— Авжеж, — погодився я. — Звичайно, це міражі. І говорун не помилився, коли голосом Другого капітана попередив нас про міражі. Але хто і чому їх робить? Кому ми маємо дякувати за рідкісну розвагу?
Береза розтанула в темряві, а з далекого схилу гори в напрямку до “Пегаса” рушила дивна процесія. В ній були люди, фіксіанці, істоти з невідомих нам планет і зірок, роботи, звірі. Юрба міражів оточила корабель, ніби не помічаючи його. Вони проходили крізь нього, розчинялися, роздвоювались, проходили один крізь одного.
— Тату, — сказала Аліса, — ходімо подивимося на них зблизька.
— І звідси видно, — заперечив я. — Ми ж не знаємо їхніх властивостей. А раптом вони не такі вже й безтілесні, як здаються.
Ми довго дивилися на процесію привидів, а коли на рівнині нікого не стало, Аліса знову заходилася канючити:
— Ну, тату, ну спустімося, ще не пізно. Он, поглянь, тільки один міраж залишився — д’Артаньян.
І справді, на спорожнілу долину вийшов один-однісінький мушкетер і почав у задумі походжати неподалік від корабля.
— Ідіть, — зважився тоді Полосков. — Тільки далеко від “Пегаса” не відходьте. А я дивитимусь, щоб із вами чого-небудь не сталося.
Полосков, як завжди, вгадав моє бажання. Звісно, мені дуже кортіло поглянути на привидів зблизька. Я тільки непокоївся, аби чогось не трапилось з Алісою. Але піти без неї — це посваритися надовго. Вона вважала міражі своїми — адже вона першою вгадала трьох мушкетерів.
Ми спустилися по трапу на рівнину. Вона була геть безлюдна. Д’Артаньян кудись пропав.
— Зачекаємо, — сказала Аліса. — Напевно, вони знову прийдуть.
Я підійшов до того місця, де недавно росла берізка. На землі лежа ли лише кругленькі камінці — ні травинки, ні листочка.
— Дивись, тату, хто йде, — вигукнула Аліса. — Ти тільки по думай!
Я підвів голову й здригнувся. Назустріч ішов я сам, тримаючи за руку Аліску. Причому ми обоє були без скафандрів, у капцях, і, здавалося, нам зовсім не потрібне було повітря.
Аліса побігла назустріч самій собі.
— Стій! — крикнув я їй. — Ти куди?
Та Аліса вже добігла до свого двійника і з розбігу пролетіла крізь міраж, спіткнулася об камінь, упала на коліна. Міраж відразу зник.
Поки я поспішав на допомогу Алісі, виник новий міраж. Він швидко рухався до Аліси, наче хотів її схопити. Цього разу міраж вдавав доктора Верховцева. Капелюх його був насунутий на очі і гострі вузькі плечі підняті аж до вух.
Я встиг стати між міражем і Алісою, затуляючи її, бо я зовсім не був певен, що Верховцев — тільки міраж.
Але доктор не помітив Аліси. Він пройшов майже поруч, усміхаючись, ніби побачив когось. Я подивився йому вслід. Назустріч Верховцеву йшов товстун у чорному шкіряному костюмі. Вони простягли один одному руки і, нахиливши голови, засперечалися про щось.
