Аліса підвелася і взяла мене за руку.
— На цій планеті не збережеш таємниці, — мовила вона. — Зате ми тепер знаємо, що товстун із Верховцевим знайомі і недаремно вони обидва просили в нас говоруна.
Міражі розмовляли безгучно, а з другого боку до нас наближався ще один міраж. Він удавав трьох капітанів. Але не кам’яних, як ми бачили їх на планеті імені Трьох Капітанів, а справжнісіньких, у синіх мундирах космічного флоту. Капітани зупинилися, взялись за руки, немов прощалися. І одразу ж розчинилися, зникли. Замість них на рівнині виник один капітан. Другий. Високий, тонкий, із горбатим носом. Капітан стояв нахмурившись, ніби міркував про щось. На плечі в нього сидів говорун. Капітан окинув поглядом долину і мерщій рушив до ще одного міражу, що виник на обрії. Міраж був космічним кораблем блакитного кольору, і на борту в нього була викладена коштовним камінням велика темно-синя чайка. І ці міражі розтанули… Зник і Верховцев із товстуном.
Аліса сказала:
— Я ніколи ще не бачила такого красивого корабля.
А в навушниках у мене прозвучав голос Полоскова:
— Послухай, професоре, ти коли-небудь бачив такий красивий корабель? Це, напевно, “Синя чайка” Другого капітана.
— Авжеж, — підтримала Аліса. — Може, він ховається десь тут? Треба буде його знайти.
На обрії, там, де стояла “Синя чайка”, спалахнуло яскраве світло. І ми побачили, як корабель підіймається над планетою.
— Полетів твій міраж, — мовив Зелений. — Я так і думав.
— Схоже на те, що “Синя чайка” полетіла звідси, — погодився з ним Полосков.
Я нахилився над тим місцем, де Аліса впала, поспішаючи до наших двійників. Я нахилився, бо мене здивувала одна річ: два кругленьких камінці раптом поволі покотилися, наче їх хтось підштовхнув. Але ж нікого поряд не було. Навіть вітер ущух. Я простяг руку, щоб підібрати камінець, та він покотився швидше і відкотився далеченько. І враз із нього почав рости міраж. Спочатку туманний, прозорий, але потім він перетворився в леді Вінтер. Леді Вінтер побігла до гір, підібравши розкішну спідницю.
— Не втечеш, — сказав я вголос. — Так я й думав. Адже чудес не буває!
Я стрибнув уперед, ніби хотів схопити міледі. Тої миті, коли я впав на те місце, де вона була, міраж зник. Під руками в мене лежав круглий камінець.
— Що з тобою? — здивувалась Аліса. — Чому ти ганяєшся за міледі?
— Я її спіймав, — відповів я.
Зелений усміхнувся:
— А дзуськи. Вашої міледі нема й сліду.
— Вона у мене в руці, — мовив я. — Зараз повернуся на корабель і все вам поясню.
У кают-компанії я поклав на стіл круглий камінець і ще п’ять таких самих, що їх я підібрав дорогою до корабля. Камінці лежали смирно, в ряд. Звичайнісінькі собі камінці, завбільшки як картоплина та й формою схожі на картоплю.
— Дозвольте відрекомендувати, — почав я, — жителів цієї планети.
— Живі істоти? — здивувався Зелений. — Ніколи б не подумав!
— І з надто цікавою здатністю. Вони можуть створювати зорові ілюзії — копії людей, предметів, причому не тільки тих, що бачили, наприклад, трьох капітанів або доктора Верховцева, а й уловлювати образи, які живуть в уяві людей. Ось, скажімо, Аліса читала “Трьох мушкетерів”, дивилася на картинки в книжці, уявляла собі, якими ці мушкетери повинні бути, і ми їх побачили. Адже вони, Алісо, точнісінько такі, як ти їх собі уявляла?
— Точнісінько-преточнісінько такі, — відповіла Аліса.
— Навіщо цим камінцям потрібні міражі, як вони їх роблять, поки що невідомо.
— Може, їм просто нудно? — запитала Аліса. — Лежать вони собі на голій землі і нудьгують. А будь- який відвідувач, будь-який гість для них — просто чудова розвага.
— Все може бути, — згодився я. — То шукатимемо тут чи полетимо до третьої планети?
— Мені здається, що третя планета цікавіша, — мовив Полосков. — Я подивився на знімки — там є рослинність, повітря, вода.
Тут один із камінців перетворився на Другого капітана. Капітан сумно поглянув на нас. А говорун обізвався його голосом:
— Шукатимеш на планеті-три. Шукатимеш на планеті-три.
— От бачте, — сказала Аліса.
І ми відразу ж стартували до третьої планети в системі Медузи.
Розділ 15
ПТАШЕНЯ ПТАХА КРОКА
Чотири сонця швидко крутилися над цією планетою, і ніч на ній наставала лише іноді, і ніяк не можна було без складних обчислень угадати, в який момент раптом стемніє, промайнуть короткі сутінки і планету ненадовго огорне темрява. Минало півгодини, часом менше, і нове сонце швидко вставало над колючими кущами і вмить закочувалося на небо. Планета заросла лісами й чагарниками. Біля полюсів ліси були низькі, притиснуті до землі, а в тропіках сягали неймовірної висоти.
Планета виявилася раєм для біолога. І кого тут тільки не було! Океани кишіли рибами, медузами, черв’яками, морськими зміями, у лісах було повно всякої звірини і метеликів із метровими крилами, а вище, над гострими скелями й пологими пагорбами, літало різне птаство.
— Ми тут залишимося надовго, — сказав я, коли ми спустилися на вершину пагорба, порослого кущами. — Самої цієї планети вистачить на п’ятдесят зоопарків.
— От і чудово, — зрадів Полосков. — Заодно дамо лад кораблю.
— Згода, — мовила Аліса. — Але спочатку знайдемо Другого капітана. Я впевнена, що він десь тут.
— Тільки одна на пошуки не виходь, — попередив я Алісу. — Тут дуже небезпечні звірі.
— Але ж я — цар природи, — похвалилася Аліса.
— Звірі про це не знають, — заперечив я. — Вони неосвічені.
— Але як ми знайдемо Другого капітана? — спитала Аліса.
— Поки що ми почнемо з того, — відповів Полосков, — що запустимо над планетою металорозвідника.
— Навіщо?
— Він кружлятиме на низькій орбіті і, як тільки виявить сліди металів, що застосовуються на космічних кораблях, дасть нам знати.
— І довго він кружлятиме?
— Йому потрібно тижнів зо два, щоб обстежити всю планету.
— Ой, як довго!
— А поки що ти мені допомагатимеш, — сказав я. — Відповідатимеш за годівлю звірів.
— І поливатиму кущики, — додала Аліса. — А то вони порозбігаються.
Цієї миті молоденький кущик зайшов до кают-компанії і боязко зупинився на порозі. Він погойдував вітами, наспівував, намагався дати нам зрозуміти, що хоче компоту.
— От, — буркнув механік Зелений, — до чого ти їх розбестила! Скоро кусатися почнуть. Дай йому компоту, лихо з ним.
Наступного дня ми встали рано, ще вдосвіта. Полосков споряджав металорозвідник, а я вантажив у всюдихід сіті та знімальну камеру.
Ми так захопилися своїми справами, що проґавили момент, коли з’явився птах Крок. Я побачив лише, як на мене впала чиясь тінь, і почув, як залопотіли крила — мені здалося, що то залопотіли вітрила.
— Лягай! — крикнув Полосков.
Я впав на траву.
