— Постривай, — зупинив я. — Подивимося ще в дзеркала.
Але більше там нічого не відбувалося. Так нічого й не діждавшись, ми з Алісою все-таки залізли у всюдихід і об’їхали на ньому околиці галявини. Ми знайшли тільки сліди посадки корабля за пагорбами. Трава там була випалена гальмівними двигунами, і вузенька стежка вела крізь кущі до галявини.
Ми вернулися під обід і застали Зеленого в кают-компанії. Він задумливо стояв перед дзеркальними квітами і поскубував себе за руду бороду. В другій руці у нього була вібробритва.
— Що з тобою, Зелений? — спитав я.
— Думаю, — відповів механік.
У дзеркалах відбивався тихий сонячний день.
— Я думаю, — вів далі Зелений, — скільки живуть оці квіти.
— Напевно, кілька днів, — кинув я.
— А раптом їм зовсім не кілька днів, а багато років? Раптом вони рік за роком запам’ятовують усе, що відбувається довкола? Поглянь, які товсті дзеркала — сантиметрів по шість кожне. І дуже щільні. А за два дні, поки стоять у нас, вони не потоншали. Можна, Алісо, я зроблю операцію над однією квіткою?
— Давайте, — згодилась Аліса, яка відразу збагнула, в чому річ.
Зелений переніс одну із квіток на стіл у лабораторію, закріпив її затискачами і почав тонку операцію.
— Я зніму одразу сантиметр, — сказав він.
— Постривай, — зупинив я механіка. — Почни з тоненького шару: можливо, нічого й не вийде.
Зелений послухав мене і ввімкнув вібробритву. Індикатор, білий від цікавості, вийшов із кутка й підійшов ближче, тихо переступаючи ногами-паличками. Кущики заворушилися у своїй клітці — думали, що даватимуть компот. Павук-ткач-троглодит перестав плести шарф.
Тонкий шар, прозорий, наче целофанова плівка, відокремився від дзеркала. Зелений обережно зняв його і поклав на стіл.
Кілька секунд дзеркало залишалося зовсім темним, але в той момент, коли я вже вирішив, що нічого не вийшло, дзеркало враз посвітлішало. Воно відбивало цього разу вітряний, похмурий день.
— Усе гаразд! — сказала Аліса. — Їдьмо глибше в минуле!
— Але як ми зможемо лічити дні? — подумав я вголос. — Адже ми не знаємо, якої товщини шар одного дня.
Та Зелений мене не слухав. Він підчепив ножем край дзеркала і підняв відразу півсантиметра дзеркальної поверхні. Шар відігнувся. Індикатор, від нетерпіння міняючи кольори, як світлофор на пожвавленому перехресті, не втримався, сунув довгий тонкий ніс під руку Зеленому.
— Ну от! — скипів Зелений. — Я не можу працювати, якщо мені всі заважають!
— Він ненароком, — оступилася за індикатора Аліса. — Йому ж цікаво.
— Усім цікаво, — сказав Зелений. — Але я ні за що не ручаюся.
— Знімайте далі, — попросив я.
Зелений обережно зняв шар.
— Як скло в ілюмінаторі, тільки гнеться, — мовив він.
Ми всі схилилися над темним дзеркалом, яке трішечки потоншало. Помалу воно проясніло. Та ж самісінька галявина. От тільки трава побуріла, кущі осипалися, а листочки, що лишилися, пожовкли. Ні метеликів, ні бджіл — тоскно й похмуро. Із захмареного неба сипле ріденький сніг, але не лишається на землі, а поволі тане на травинках.
— Осінь, — здогадалась Аліса.
— Осінь, — згодився Зелений. Він підніс до дзеркала лупу і ска зав: — Простим оком не видно, проте дуже цікаво дивитися, як сні жинки з’являються на кущах і злітають у небо.
Ми всі по черзі подивилися на сніжинки-навпаки. Навіть індикатор поглянув і взявся салатним кольором від здивування.
— Скільки часу від осені минуло? — спитав мене Зелений.
— Зараз літо, — відповів я. — Рік тут трохи більший як чотирнадцять земних місяців. Отже, приблизно наш рік.
— Так, — мовив Зелений і дістав із невеличкої шафи мікрометр. — Тепер, — сказав він, — ми зможемо точно визначити, скільки дзеркалу років і…
— …і скільки нам треба зняти з нього, щоб побачити галявину, якою вона була чотири роки тому, — закінчила за нього фразу Аліса.
— Спершу, — почав Зелений, — зріжемо із дзеркала трохи менше, як чотири роки.
— Чи не забагато? — спитав я. — Адже варто зрізати більше, і ми проґавимо той момент, коли тут був Другий капітан.
— Проґавимо — не страшно, — відповів Зелений, позначаючи товщину шару, — ми ще маємо цілий букет.
Поки він говорив, я краєм ока побачив, що алмазна черепашка хутенько тупцяє до виходу з лабораторії. Проклята непосида знову вилізла із сейфа. Я хотів наздогнати її, але потім передумав — шкода було пропустити ту мить, коли Зелений зніме із дзеркала чотири роки.
— Як у вас справи? — спитав по рації Полосков, який досі ще чаклував із металорозвідником.
— Усе гаразд, — відповів я.
— Тоді я сам полечу на розвіднику. Не хочу його самого відпускати. Щось ненадійно він працює.
— Коли шукатимеш “Синю чайку”, — попередив я, — не забудь, що на планеті може виявитися ще один корабель.
— Не забуду.
— Залиш лінію зв’язку ввімкненою. Раптом що, відразу зв’яжися з нами.
— Пам’ятаю.
— Можливо, до твого повернення у нас буде сюрприз.
— Чудово! Тільки я люблю гарні сюрпризи. Поганих сюрпризів терпіти не можу.
Полосков полетів. Чути було, як задзижчав розвідник, підіймаючись у повітря.
— Готово, професоре, — сказав Зелений. — Ризикнемо?
Утретє Зелений зняв шар із дзеркала. Цього разу такий товстий, що ледве втримав його в руці. Пелюстки квітки осипалися, і на столі лежала лише кругла, ввігнута, наче тарілка, середина квітки.
Вона довго не хотіла світлішати. Вже дуже давно на неї не потрапляло світло. А коли нарешті з’явилося зображення, ми збагнули, що галявина зовсім не така на вигляд, якою ми її бачили тепер. Круг посередині, що поріс зараз травою, був голий, сірий, наче бетонна накривка гігантського люка. Можна було навіть розгледіти круглу щілину, що відділяла накривку від довколишньої землі.
— Бачиш! — аж сяяла Аліса. — Це правильна галявина!
— Тепер обережно, — попередив я. — Найголовніше — не врізати зайвого.
— Розумію, — мовив Зелений, — не маленький.
Але точно зрізати не вдалося. Плямистий, світлий, майже прозорий від нетерпіння й жагучої цікавості індикатор у найвідповідальніший момент ненароком підштовхнув Зеленого в лікоть. Вібробритва ковзнула по площині і врізалася глибоко всередину. Дзеркало розкололось і впало зі столу на підлогу.
Індикатор від сорому зменшився удвічі, почорнів. Він хотів, щоб його вбили. Він метався по лабораторії, погладжуючи паличками ніжок розлюченого Зеленого, нарешті кинувся на підлогу і став зовсім чорним.
— Не засмучуйся, — вмовляла нещасного індикатора Аліса. — З кожним може статися. Ми знаємо, що ти ні в чому не винуватий.
Вона обернулася до Зеленого, який досі ще проклинав індикатора на всі заставки, і сказала:
— Зелений, не треба, будь ласка! Адже індикатори такі чутливі, що він може від переживання вмерти.
— І справді, — підтримав я її, — у нас іще цілий букет. Ти ж сам казав.
— Гаразд, — погодився Зелений. Він чоловік відхідливий і, загалом, не злий. — Шкода, скільки часу згаяли. Може, за хвилину ми вже мали розгадати таємницю Другого капітана.
