Індикатор, почувши це, скулився ще дужче.
На чолі з Зеленим ми вернулися в кают-компанію. Індикатор плентався позаду, досі ще майже чорний, а капосні кущики витягали віти, щоб він спіткнувся і впав.
Ми навіть не встигли зайти до кают-компанії. Зелений зупинився на порозі і зойкнув тільки:
— Ой!
Я заглянув йому через плече.
Обидві вази були звалені на підлогу, а квіти пошматовані, розтоптані, знищені якоюсь, злісною силою. Жодного цілого дзеркала не лишилося. Пелюстки були розкидані по всій кімнаті.
До того ж знову зник говорун.
Розділ 18
ШПИГУН
Квіти було знищено. Говорун пропав. Ми опинилися над розбитим коритом. Як допомогти капітанові? Я простяг руку до мікрофона і викликав Полоскова.
— Геннадію, — почав я, — у нас тут ускладнення. Скажи, де ти знаходишся?
— Лечу над північним полюсом планети. Поки що нічого не виявив. А у вас що сталося?
— Зараз нема коли розповідати. Одне слово, нам пощастило з допомогою дзеркальних квітів дізнатися, що було тут чотири роки тому. Певніше, майже пощастило дізнатися. Та в цей момент хтось розбив усі дзеркала. Нам потрібні дзеркальні квіти. Скільки тобі летіти до галявини?
— Хвилин двадцять, — відповів Полосков. — Але потім ще стільки ж мені треба буде спускатися.
— Тоді не клопочися, — мовив я. — Лети далі.
— І не подумаю, — відповів Полосков. — Я повертаю до “Пегаса”. Якщо хтось міг розбити квіти, то або на кораблі, або біля нього є вороги. Нічого не робіть без мене.
— Добре, — згодився я.
Коли я почепив мікрофон на місце, Аліса запропонувала:
— Біжімо мерщій на галявину.
— Чого? — спитав я.
— Невже незрозуміло? Зірвемо нові квіти. Напевно, їхня таємниця така важлива…
— Але…
— Давайте я поїду на всюдиході, — обізвався Зелений. — Нічого зі мною не станеться. Я зніму чотирьохрічний шар на місці і негайно сповіщу вам на корабель.
— Я з Зеленим, — сказала Аліса.
— Та стривайте ви! — заперечив я. — Зачекаємо Полоскова. У нього катер, і ми доберемося до галявини куди швидше, аніж на всюдиході. І ліпше нам тепер не розділятися. А поки що треба подивитись, як міг забратися на корабель той, хто розбив дзеркала.
Я вийшов у коридор і пішов до люка. Якщо люк закритий, то зловмисник ховається на “Пегасі”. Якщо він відкритий, тоді хтось зайшов на “Пегас”, накоїв біди і втік. У це я мало вірив. Ну коли йому було залізти на корабель, знайти дорогу в кают-компанію, навмисне знищити всі квіти? Чому він це вчинив саме тоді, коли ми заглянули на чотири роки назад? Як догадався? І я збагнув, що цей негідник ховається на кораблі й знає, що ми ось-ось розгадаємо таємницю Другого капітана. Це був хтось, хто бачив, що ми робимо… Але хто? В лабораторії були Зелений, Аліса і я. Якщо не рахувати індикатора. Ага, індикатор! Він штовхнув Зеленого під лікоть!.. Ні, бути не може. Індикатор хоч і надто чутлива істота, та він усе-таки звір, не більше. Навіть говорити не вміє. А може, не хоче?
І тут я підійшов до люка. Люк був відкритий навстіж.
Усі мої теорії розсипалися на друзки. Та й не могли не розсипатися. Якби я подумав ще трішечки, то згадав би, що індикатор ні на секунду від нас не відлучався і не міг розбити дзеркал у кают-компанії.
Люк був відкритий, і таємничий лиходій утік із корабля, прихопивши з собою нашого дорогоцінного говоруна. Можливо, взагалі останнього говоруна на світі.
На лужку перед кораблем сяяло сонце, зеленіли куші й співали птахи. Мир і благодать. Навіть важко повірити, що тут відбуваються не дуже приємні події. Я поглянув на небо. Чи не летить Полосков? Полоскова поки що не було. Лише високо-високо, аж під хмарами, кружляв собі птах Крок.
— На допомогу, капітани! — почув я раптом знайомий голос. — Тільки вперед, а там видно буде!
— Ти де, говоруне? — крикнув я. — Тобі потрібна допомога? Я поспішаю!
— “Три танкісти, — заспівав із кущів говорун голосом Першого капітана, — три веселих друга — екіпаж машини бойовий!” Я побіг на голос птаха, розсунув кущі й побачив говоруна. Говорун не міг летіти, бо котив поперед себе дзьобом важку алмазну черепашку. Він допомагав собі ногами, крилами, а вільним дзьобом виспівував пісні й кликав на допомогу.
— От спасибі тобі! — сказав я. — От спасибі! А ми вже почали непокоїтися, куди ти знову запропастився.
Говорун гордо випростався й акуратно згорнув крила. Він зробив свою справу.
Я підібрав черепашку.
— Молодчина! — похвалив я говоруна. — Побачив, що ця пусту ха знову тікає, кинувся за нею, догнав і притяг додому. Ти за це заро бив п’ять шматків цукру, не менше.
Я пішов назад до корабля. Говорун поволеньки йшов позаду і пишався собою.
— А ти, дурненька, — звернувся я до черепахи, — ти ж так заблудишся. Хто тебе тут годуватиме? Ти забула про те, що ти — рідкісна тварина і належиш Московському зоопарку? І тікати тобі нікуди не можна…
Тут я почув над собою шелест крил і за два кроки підскочив до люка. Я вже навчився вгадувати птаха Крока по польоту. Говорун залетів у люк разом зі мною, і ми закрили кришку. Потім усілися на підлогу перед люком, щоб перевести дух, а птах Крок тим часом стукав у кришку люка своїм залізним дзьобом.
Аліса із Зеленим зустріли нас у коридорі. Вони стривожилися, куди я міг подітись.
— Все добре, що виходить на добре, — сказав я їм. — Виявляєть ся, наш говорун — розумник.
Побачив, що алмазна черепашка знову подалася в мандри, наздогнав її і повернув додому. От де, мабуть, черепашка злякалася!
Черепашка відбивалася кігтями і намагалася вирватись із рук.
— А як же черепашка вилізла назовні? — здивувалась Аліса. — Адже люк був закритий.
— Нічого дивного, — відповів я, — той, хто поламав дзеркала, відкрив і люк.
— А звідки в нього ключ від корабля? І взагалі, де електронний ключ від “Пегаса”? Він же висів у кают-компанії.
— Цієї таємниці не з’ясувати й Шерлокові Холмсу, — сказав Зелений.
— А я з’ясую, — відповіла Аліса. — Я знаю.
— Ну, і що ти знаєш?
— Відгадка таємниці в тебе в руці.
Я подивився на свої руки. Вони тримали алмазну черепашку.
— Не розумію, — признався я.
— Поглянь, що вона ховає у дзьобі.
Голова черепашки була засунута під панцир, але кінчик електронного ключа від “Пегаса” виглядав назовні. Я потяг за ключ. Черепашка пручалася, тримала його мертвою хваткою, і мені довелось потрудитися, перш ніж я відібрав у неї ключ. Щось у черепашці клацнуло, і її лапки, всіяні дрібненькими камінцями, випали з-під панцира й безсило повисли.
— Ану лишень, — сказав Зелений, — дайте мені цю черепашку. Подивимось, як вона джергоче.
Я, досі ще не тямлячи, що ж діється, передав механікові вмерлу черепашку і неуважно почепив ключ на місце. Зелений поклав черепашку на стіл, дістав із кишені комбінезона викрутку й, оглянувши черепашку з усіх боків, підважив викруткою під панциром. Панцир клацнув, як кришка шкатулки, відкинувся вбік, і під
