корабель. Отже, Толо вже хворий.
— Нічого, — мовила вона вголос. — Ми його вилікуємо.
— Кого вилікуємо? — спитала бабуся.
— Та я так, ненароком, — похопилася Аліса.
— Мій Толо здоровий. Він ніколи ще нічим не хворів. Навіть зуби ніколи не боліли. Ось який у мене син.
Бабуся погладила фотографію і сховала її в сумочку. Аліса знову відчула поштовх. Археолог, мабуть, був схвильований. Чого ж він хоче?
— Просися з нею, — пролунав зненацька шепіт.
— Що? — спитала бабуся. — Ти щось сказала?
— Авжеж, — відповіла Аліса. — Це я подумки. Я сказала, що ви щаслива.
— Звичайно, щаслива. Такого сина виростила! Навіть зуби ніколи не боліли.
— Я про інше, — уточнила Аліса. — Адже вас до самого корабля пустять.
— Звісно, пустять. Повинна ж я свого сина обняти.
— А мені доведеться далеко-далеко стояти. Може, навіть і взагалі в місті лишитися. А мені так ваш Толо подобається! Слово честі, дужче за всіх інших космонавтів.
— Нравду кажеш, дівчино? — спитала старенька серйозно.
— Слово честі.
— Тоді я маю добре діло зробити.
Бабуся задумалась, а Аліса сильніше притиснула сумку до лави. Археолог так хвилювався й турбувався, що сумка тремтіла, наче в ній не одне кошеня, а цілий виводок.
— Неспокійне воно в тебе, — сказала бабуся. — Ти його випусти.
— Не можна, — відповіла Аліса. — Втече.
— Слухай мене, донечко, — почала старенька. — Сьогодні в мене знаменний, можна сказати, день. Син мій повертається героєм. І я хочу зробити добре діло. І гадаю, Толо мене за це не осудить. Підеш ти зі мною. Підеш аж до корабля і скажеш, що ти моя донька, а Толо — твій брат. Зрозуміла?
— Ой, спасибі! Ой, яке величезне спасибі! — вигукнула Аліса. — Ви й не уявляєте, яке ви чудове діло зробили. І не тільки для мене, а й для себе і для всіх!
— Усяке добре діло не тільки для одної людини — воно всіх торкається.
Певна річ, бабуся не зрозуміла, що мала на увазі Аліса, а Алісі так кортіло їй розповісти все, що вона прикусила собі язика майже до крові, а Рррр неначе вгадав, про що вона думає, і просунув крізь дірочку в сумці кінчик ножа й уколов Алісу.
Аліса від несподіванки підскочила.
— Радієш? — запитала бабуся.
Вона й сама була рада, бачачи, що поруч сидить щаслива людина.
— Радію, — відповіла Аліса і вщипнула сумку.
Поїзд почав гальмувати. За вікном пропливали високі нові будинки.
14
Буває ж так — якщо вже пощастить, то щастить як слід. Бабуся не тільки пообіцяла провести Алісу на космодром як свою дочку, а навіть нагодувала її обідом у кав’ярні біля вокзалу, показала їй місто, бо Аліса призналася, що вона приїжджа. А потім на таксі привезла на космодром.
Вже задовго до космодрому машина стишила хід і ледве-ледве вибиралася з пробок, щоб знову через сто метрів загальмувати. Здавалося, вся столиця поспішає на космодром. Легко сказати — повертається перший космічний корабель. Вулиці були прикрашені прапорами й портретами космонавтів, і щоразу, коли бабуся бачила портрет свого сина, вона смикала Алісу за рукав і голосно говорила:
— Ну, хто там?
— Наш Толо, — відповідала Аліса.
— Еге ж, наш з тобою хлопчик.
І бабуся вже сама почала потроху вірити, що Аліса її донька. Нарешті, коли попереду завиднілися будівлі космодрому, машина остаточно застряла в потоці автобусів, машин, велосипедів і всяких інших видів транспорту. Шофер, обернувшись до своїх пасажирів, сумовито промовив:
— Раджу вам далі йти пішки. А то до вечора простоїмо. Пропаще діло.
Тоді бабуся з Алісою попрощалися з шофером, заплатили йому і пішли далі пішки. Шофер догнав їх через двадцять кроків.
— Я машину покинув, — сказав він. — Ну що з нею сьогодні станеться? Кому вона сьогодні потрібна? А я собі не прощу, якщо при льоту не побачу.
Біля будівлі космодрому стояла перша лінія поліцейських у білих святкових мундирах. Шофера вони не пропустили, і він лишився у величезній юрбі тих, у кого не було квитка. А бабусю з Алісою пропустили майже без розмов. Бабуся показала їм свої документи, і тоді один із поліцейських навіть сказав:
— Нумо я з вами до поля дійду. Щоб вас ніхто більше не затриму вав.
Бабуся враз нахилилася до Алісиного вуха й прошепотіла:
— Він же сам без нас на поле б не попав. Охота йому була лю дей не пускати. Йому кортить подивитися, як наш Толо з корабля ви йде.
Через півгодини бабуся з Алісою пробилися аж до останнього заслону. За ним починалося безмежне бетонне поле, куди мав опуститися корабель.
По радіо весь час передавали повідомлення про те, як корабель гальмує і наближається до Колеїди. Залишалося зовсім небагато часу до його прильоту.
Довкола стояли генерали і дуже поважні начальники — керівники держав, учені, письменники й артисти. Всі чекали і хвилювалися.
Проте ніхто не міг здогадатися, що у величезній юрбі, яка заповнила космодром, найбільше за всіх хвилювалася дівчинка на ім’я Аліса, що прилетіла з майбутнього і з іншого кінця Галактики. І вона хвилювалася найбільше за всіх, бо у неї в руках була доля всієї планети.
Аліса відчула, що в неї трохи тремтять коліна. І долоні змокріли. Вона потихеньку почала проштовхуватися вперед, аж до заслону.
— Ти куди? — спитала бабуся. — Я з тобою.
Аліса непомітно розстебнула “блискавку” на сумці й намацала всередині балончик. Потім вона витягла його і почепила через плече.
— Що це в тебе? — поцікавилася старенька.
— Термос, — відповіла Аліса. — Пити схочеться — відкрию.
Бабуся більше не питала — вона дивилася в небо, бо там з’яви лася світла цятка, що росла на очах.
Космічний корабель, який ніс на борту космічну чуму, наближався до Колеїди.
Корабель опустився повільно, мов уві сні. Він на мить завис над самісіньким полем, голубе полум’я виривалося з його дюз і плавило бетон. Потім він став на землю, і над полем промчав короткий ураган, що зривав капелюхи й кепки з глядачів.
Гримнули оркестри, і кілька службовців космодрому заходилися розмотувати товстий рулон білого килима, по якому космонавти пройдуть від корабля до зустрічаючих.
— Що робити? — спитала Аліса в археолога. Вона знала, що ніхто її не чує: всі чекають, коли відкриється люк і вийдуть космонавти.
— Ми далеко від корабля? — поцікавився Рррр.
— Кроків триста-чотириста. Не добігти. Піймають.
— Ой, — зітхнув археолог, — так близько — і не добігти! Я б, можливо, й добіг.
— Ні, тобі не донести балона з вакциною.
Але тут Алісі знову допомогла бабуся. Коли вона побачила, що члени уряду Колеїди пішли обабіч білого килима назустріч до корабля, бо членам уряду теж було несила ждати, вона відсторонила
