Митін.
Він показав їх усім батькам і з’ясував, що то писав Мишко.
— Он як — розбійники! — казав червоний від обурення дядько Захар і грізно дивився на синів. — Ну, що ж тепер робити?
“Розбійники” мовчали. Вони вже в усьому зізналися. Тільки не могли гаразд пояснити, як зіпсували стільки замків.
— Записки писали — це правда, лякати — лякали, а замків не ламали! — повторювали в один голос близнята.
Однак жоден ключ не міг відкрити замка. Тридцять шість дверей чекали, коли їх одімкнуть.
— Навіщо ви це зробили? — спитав дядько Захар.
— А для чого вони потрібні — замки? — втрутився Максим. — Тільки заважають.
— Авжеж, навіщо? — боязко підтакнув Мишко.
— Навіщо? — тоненьким голосом спитав Сергій.
Митін став пояснювати, для чого потрібні замки.
По-перше, на світі ще не перевелися злодюжки. По-друге… Тут Митін замовк і більше нічого не міг сказати. Та й інші дорослі замислилися, пригадуючи, навіщо потрібні замки.
Зате дітям було що сказати. По-перше, губляться ключі. По-друге, якщо замок тугий, марно витрачаєш силу. По-третє, замки ламаються. По-четверте, людина, аж поки виросте, не може дістати до дзвінка. По- п’яте, дзвінки будять немовлят. По-шосте, якщо у квартирі глуха бабуся, ніколи не додзвонишся до приятеля. По-сьоме, розладнується дружба. По-восьме…
Та ось прийшой слюсар, і сусіди захвилювалися. Кому першому ламати двері? У кожного були невідкладні справи: хто хотів обідати, хто збирався в кіно, хто поспішав подивитися футбол по телевізору. А бабуся Митіна раптом згадала, що вона варила суп, а газ не виключила, і тепер невідомо, що з тією каструлею, та й взагалі у квартирі, можливо, пожежа.
— Та-ак, — роздумливо мовив слюсар, — тут роботи годин на п’ять.
І знову пожильці захвилювалися, а дядько Захар почервонів ще дужче, насварився на синів кулаком та й подався до магазину купувати тридцять шість нових замків.
Сергій з Мишком полегшено зітхнули, перезирнулися й вислизнули з натовпу.
— Хлопці, — покликав їх Максим, — гайда до альтанки, я щось вам розкажу…
Сергій і Мишко — Максимові приятелі, брати-близнята. Кожному з них по сім років, два місяці й тринадцять днів; певна річ, точний рахунок дійсний тільки сьогодні, а завтра обидва брати будуть на день старші. Кажуть, усі близнята схожі одне на одного, а Сергій і Мишко, очевидно, виняток із загального правила. У Сергія очі блакитні, у Мишка — зелені. Сергій худючий і блідий, а Мишко, навпаки, в тілі. Сергій полюбляє все ламати, він навіть примудрився одірвати дві клавіші від піаніно. Мишко при дорослих нічого не ламає і старанно вчиться музики. Одне слово, як каже дядько Захар, один син у нього позитивний, а другий — негативний. Точніше, говорив до сьогоднішнього дня. Невідомо, що він скаже після історії з замками.
Та й самі винуватці події ніяк не могли з’ясувати, хто з них позитивний, а хто негативний. Поки Максим розповідав приятелям, як він зустрівся з Гум-гамом, брати раз у раз перебивали його.
— Це ти вигадав записочки писати! — говорив Мишко.
— А ти зате писав, — згадував Сергій.
— Ти перший наліпив на сто другу квартиру.
— Але ж я не чіпав замка! — виправдувався Сергій. — Як він міг зламатися?
— Ай справді, як? — перепитав Мишко. — Як тепер люди відімкнуть свої двері?
— Сокирою! А нас чекає ремінець.
— Ви слухаєте чи ні?! — перебив братів Максим.
Поволі всі неприємності забулися. Мишко й Сергій посідали на лавочку, слухали Максима. Щастить же ото людині! На вантажній машині літав, на каруселі крутився, бачив дикого звіра — і це протягом одного дня. А тут приліпили якусь там крихітну записку, і вже весь будинок аж гуде.
Вони вірили й не вірили Максимові. Усяке буває на світі, але так, щоб драбина висіла просто в повітрі, — цього вони навіть не уявляють.
— Ото б сюди твого друга. Він придумав би, що робити з замками… — прошепотів Сергій.
— Та й нам тоді не перепало б, — додав Мишко.
— Він не хоче гратися з дорослими, — нагадав Максим. — А там біля кожного замка по п’ять душ. І всі лаються.
— Ми нікому не скажемо, що це Гум-гам. Скажемо: слюсаря привели. Правильно? Максиме, поклич, будь ласка, Гум-гама!
Максим на мить замислився.
— Гаразд, — промовив він рішуче. — Я дуже хотів би погратися з Гум-гамом у замки. — І пошепки додав: — Р-раз!
— Ти мене кликав? — весело озвався хтось. — Я тут.
Сергій і Мишко здригнулися. Перед ними був живий Гум-гам. Не вигадка, не фантазія, не казка — людина з іншої планети. Зоряний мандрівник, який завжди з’являється несподівано.
— Я бачу засмучені обличчя, — здивовано промовив Гум-гам. — Наче ви програли…
— Це все замки, — похмуро сказав Максим.
— Гратися можна і в замки, — весело підхопив Гум-гам.
Мишко й Сергій, ледь зачувши ті слова, повеселішали: Гум-гам зарадить їм!
— Добре, якби двері відчинялися самі по собі… — зітхнув Максим. — Трик-трак — і все! Тринь-бринь — і готово!
— Ти прекрасно придумав, Максиме! — Гум-гам плеснув у долоні. — Нам треба обов’язково зіграти в трик-трак. Ану, покажіть свої пальці.
Три пальці потяглися до Гум-гама. Він уважно роздивився їх, бурмочучи: “Через п’ять хвилин це будуть найчудовіші пальці в будинку”.
— Кожен з вас, — провадив він далі, -підходить до замкнутих дверей, говорить: “Р-раз!” — і пальцем начебто відкриває замок. Трик-трак — і двері одімкнено.
— І все? — здивувалися Сергій і Мишко. — Так просто?
Діти помчали до під’їзду.
— Ти, Мишку, почнеш з першого поверху, Сергійко з десятого, а я піднімуся на п’ятий, — командував по дорозі Максим. — Та не питайте у Гум-гама: “Чого та як?” І так далі… Бо він розгнівається. Слюсар щойно виламав двері в Митіних і заходився коло сусіднього замка.
— Стривайте, — сказав захеканий Максим, — не треба ламати.
Він приклав вказівного пальця до замка і стиха промовив:
— Р-раз!
Двері квартири № 121, жалібно рипнувши, відчинилися, й над вухом у хлопчика хтось тихенько заспівав: “Тра-та-ті, тра-та-ті, а ми і не замкнуті”.
Максим зазирнув за двері й відсахнувся, помітивши в напівтемряві коридора блакитне обличчя Гум- гама.
— Тс-с! — Гум-гам притулив пальця до рота. — Мовчи!
“Як він тут опинився”? — подумав здивований Максим і занепокоєно озирнувся на слюсаря.
— Чи ти ба, — крякнув слюсар. — Двері й не замкнуті, а я замки викручую.
Він також зазирнув за двері, проте нікого не побачив. Забрав свою скриньку та й пішов.
А Максим, полегшено зітхнувши, кинувся до наступної квартири. “Р-раз!” — і ці двері готові. І знову щось задзвеніло: “Трик-трак, ось так… Трик-трак, ось так…”
Сусіда мовчки дивився на хлопчика, нічого не розуміючи. Потому вставив у замок ключа, замкнув двері, одімкнув і замість подяки пробурчав:
— От базіки! Кажуть: “Зачинено, зачинено!”, а замок працює. — І з грюкотом зачинив за собою двері.
Максим нагнувся до замкової щілини й почув те саме: “Трик-трак…”. Тепер він знав напевно, що й за цими дверима кілька секунд тому стояв Гум-гам.
Незабаром на всіх поверхах гриміли замки, грюкали двері, видзвонювали дзвінки.
