Шуміло над головою листя, кожне дерево у парку пишалося новим вбранням. Максим дивився на дерева й думав: “Час від часу, коли їх ніхто не бачить, вони бігають, розмахують гіллям і розмовляють своєю мовою. І оцей могутній дуб — можливо, той самий, із казки, блукає тихенько вночі…”
— Оце повеселилися, — сумно промовив батько. — Все зачинено.
І справді: каруселі на замку, і літаючі човни, і гойдалки, і гігантські кроки — геть усе на замку. Та хіба можуть замки й огорожі зупинити батьків, коли вони прийшли покатати своїх дітей!.. І от батьки перелазять через височезну огорожу, а тоді, наче підйомні крани, піднімають і перетягують до себе дітей. А за ними лізуть найхоробріші, найвідчайдушніші мами.
— Татку, розкрути карусель, — голосно сказав Максим.
І всі діти підхопили:
— Нумо кататися! Штовхай її! Крути!..
Карусель, рипнувши, здригнулася: це батьки взялися за металеве пруття. І дерев’яні, прибиті до круга коні ворухнулися: це діти позалазили їм на спини. Кожен на своєму коні, а Максим — на білому.
— Гайда! — гукнув Максимів батько.
Спершу батьки пішли кроком, розкручуючи карусель, і коні рушили кроком. Але вершникам хотілося скакати, вони нетерпляче покрикували на своїх коней.
Карусель закружляла веселіше: дорослі побігли, високо піднімаючи ноги, однією рукою тримаючись за пруття. Вони бігли коло за колом, коло за колом, дедалі швидше й швидше. Діти були вдоволені, кричали:
— Гей! Ану ще! Скакайте за мною!..
Але карусель зупинилася. Батьки більше не могли скакати галопом. Вони утирали з лоба піт і важко дихали.
Який тут знявся писк, який лемент! Діти хотіли скакати, скакати й скакати. І не хотіли більше нічого. Ані цукерок, ані повітряних кульок, ані морозива. Тільки скакати! Якби дерев’яні коні вміли плакати, вони неодмінно пустили б сльозу од такої відданості!
Максимів батько, звертаючись до інших батьків, сказав:
— На команду “раз-два!” — розгойдуємо. “Три!” — вискакуємо на круг і відпочиваємо. Ну! Давай!
“Молодчина татко, командує! — подумав Максим і раптом згадав про Гум-гама. Коли б оце він був тут, то нікому не треба було б бігати. “Р-раз!” — і все”.
Знову рушили коні, принишкли вершники, але це була вже не та швидкість. Поки дорослі бігли, колесо легко крутилося, та після команди “три” карусель швидко зупинялася. Так вона й кружляла ривками: швидко, повільно, зупинка. Знову розгін і знову стоп.
Аж ось сталося несподіване: батьки вискочили на круг, а карусель не загальмувала. Навпаки, вона як почала, як почала крутитися! Спершу всі замовкли, потім хтось ахнув, і вершники закричали хором “ура!”.
Батьки посідали на вільних коней. Мами махали їм із-за огорожі.
Тільки один чоловік лишився стояти біля каруселі, не зіскочив на круг — маленький спокійний міліціонер. Усі гукали до нього: “Залазьте! Покатайтесь!..” Але він мовчав. Видно, дуже стомився на чергуванні; аж щоки йому посиніли од безсонної” ночі.
А Максим, тільки-но побачив маленького міліціонера, враз упізнав його.
Гум-гам! Він з’явився, тільки-но Максим подумав про нього, в темно-сірому, з блискучими ґудзиками скафандрі, схожому на міліцейську форму… Це ж він грався тоді з Максимом та з усіма вершниками.
Гум-гам підморгнув другові, коли той проїжджав повз нього, і навіть свиснув у срібний свисток: не скучай, Максиме, катайся на здоров’я!
Карусель крутилася швидше й швидше, і Максимові здалося, що дерева розступилися, одсунулися від скаженої каруселі. Затим вони злилися в одне зелене коло. Тепер Максимові видно тільки дерев’яну голову. Та хвіст переднього коня. Та таткове обличчя, коли озирнешся. Ех, глянули б на нього Сергій, Мишко та інші хлопці!
Як він летить-скакає. Не гірше, ніж на справжньому коні.
Тр-р-р!.. Знизу почувся страшний тріск. Карусель здригнулася, спинилась.
— Неподобство! Дорослі люди — а дурієте! — Це кричала сердита тітка, відмикаючи замок на хвіртці. — Всю машину мені поламали. Ось викличу міліцію…
Батьки позлазили з коней, позабирали маленьких вершників.
— Ось не кричіть, будь ласка, — мовив Максимів батько. — Міліціонер щойно був тут і не зробив нам зауваження. А механізм ми не вмикали.
— Як то не вмикали, ви ж крутилися! — знову заходилася кричати тітка і раптом спокійно погодилася: — Правильно. Машина замкнена… Але все одно неправильно ви поводитесь, громадяни. Парк ще не відкривали.
— Як не відкривали? — обурилися в один голос батьки.
— Гуляти гуляйте. А ігри ще закриті, — пояснила тітка і як доказ показала важкий замок.
Замок переконав батьків. Усі одразу стали розходитись.
— Коли ж вони відкриються? — спитав Максимів батько.
— Одного чудового дня загримить музика, продаватимуть квитки, отоді й катайтеся хоч і весь день.
— Музика, здається, грала, — згадав Максим.
— Не помітив, — сказав батько. — Я ж бігав.
— Якби не тітка, ми каталися б до вечора. Навіть без музики.
— Навряд, — відповів тато. — Я й досі не розумію, як увімкнувся мотор. Може, замикання?
— Дуже просто. Він знав, що ми хочемо кататися… — Максим затнувся, мало не назвавши Гум- гама.
— Хто знав? — Тато засміявся. — Ах ти, винахіднику! Ну що ти тямиш в електриці!..
— А навіщо тямити? Катайся, коли хочеш, та й годі, — пробурчав Максим.
Він усе озирався: чи не з’явиться знайома постать у міліцейському скафандрі.
Ні, недаремно зник Гум-гам, коли прибігла галаслива тітка. Правильно казав його друг: деякі дорослі тільки псують гру…
Максим не знав, що коли буркотлива тітка позамикала всі замки й пішла собі, порожня карусель здригнулася й безшумно почала крутитися. Ні, вона була не зовсім порожня: на одному коні сидів маленький чоловічок у сірому скафандрі. Він щасливо посміхався й бурмотів: “Оце так гра, всім іграм гра. Весела карусель, карусельна карусель. Зараз у мене ця карусель покаруселиться…”
Карусель крутилася дедалі швидше й швидше, вона стала схожа на велику дзигу, потім на велосипедне колесо, потім на гвинт літака. І раптом той гвинт плавно знявся з місця й полетів над парком. Дедалі вище й вище летів над дахами будинків, угвинчуючись у небо, сяючий круг. Аж у самісіньку глибінь неба.
Кажуть, таємничий диск бачили мешканці різних міст. Він летить з величезною швидкістю, змінює свій колір, кружляє на місці, — одне слово, каруселиться, як сказав Гум-гам. Але блакитнолицього пасажира на ньому немає. Гум-гам залишив скажену розкарусель.
У дворі, куди повернулися Максим з батьком, знову щось скоїлося. Коло під’їзду — натовп. Ще здалеку помітно, як усі голосно розмовляють, розмахують руками.
— Ну от, — промовив тато, — нова подія! Якась ненормальна неділя.
Він хотів прослизнути до під’їзду, але його гукнули:
— Не кваптесь, Семене Васильовичу. До квартири ви не потрапите.
І мама — вона була тут-таки — потвердила, що до квартири вони не потраплять.
Посеред юрби стояв дядько Захар і тримав за руки своїх синів — Мишка та Сергія. Це вони, доки сусіди гуляли, дихали свіжим повітрям та слухали розповідь Митіна про мамонта, зіпсували тридцять шість замків у четвертому під’їзді. Причому вони не приховували своїх планів — на кожних дверях висіла записка з кривими літерами: “Замок зіпсований”. І підпис: “Розбійники”. Речовий доказ — купу записок — зібрав
