Земля прийняла перші сигнали “Вікторії” та “Альфи” з Кінцевого космосу. Кулі Шляху — навігатори старовинних кораблів — було вкладено в машини; зоряні кораблі, які подолали тисячоліття, стрибками наближалися до Близького космосу.
Земля готувалася прийняти космоплавців. З архівів дістали старі документи. Фотографії мандрівників удень і вночі мигтіли в землян перед очима. Моделі кораблів незвичайної форми ширяли над містами.
Нарешті люди побачили на екранах тих, хто вирушив три тисячі років тому на Батьківський День у космос…
Як старомодно обладнані кораблі!..
Як смішно плавали в каютах речі, посуд і незакріплені предмети, коли кораблі робили стрибки до Землі!..
Все це нагадувало фантастичний фільм минулого.
Платон Вегов, відомий в історії космонавтики капітан, не думав у ту мить про тих, хто їх зустрічав. Він готував своїх пасажирів до посадки на планету Земля. І планета, привітно всміхаючись, слухала капітана.
— У кожної людини буває змарнований день, що збігає просто так, зникає непомітно з пам’яті і з життя, — говорив Вегов. — Нам усім космічно пощастило! Тільки один день — день шкільних канікул, а ми ніби прожили мільйон яскравих днів, побачили минуле і майбутнє людства і завтра, о сімнадцятій п’ятнадцять за корабельним і земним годинником, наближаємося до Землі.
Капітан показав на ілюмінатор, і супутники побачили картину, що здивувала їх: блакитна планета в оточенні трьох Сонць.
“Звідкіля вони взялися? Як жити під трьома Сонцями? Який тепер клімат? Чи є на Землі день і ніч?” — думали мандрівники.
— Що ми знали досі про час? — провадив далі капітан. — Не набагато більше за стародавніх філософів, які уявляли час швидкоплинною рікою. Скажу відверто: я, старий звіздар, відчув себе просто школярем, коли Всесвіт дав нам свій зоряний урок. Ви бачили загадкові явища природи, про які розповісте людям. Ви були мужніми й терпеливими учнями Всесвіту. І тут, на Землі, вчитиметеся того, чого не знаєте…
Насувалася Земля. Вона відкривала знайомі континенти й океани. Всі полегшено зітхнули…
Що чекає там, унизу, на оновленій планеті, куди їх виніс океан Всесвіту? Чи зможуть вони звично продовжувати своє життя в часі, що збільшився на тисячі років?
А капітан вів далі:
— Це радість, це людське щастя — вчитися все життя. — Він обернувся до пасажирів, усміхнувся до дівчинки з кісками: — Ось поспитайте Альку. Кілька годин тому вона вивела формулу щастя. І стерла її одним порухом руки… Алька вирішила мудро: наступної миті щастя буде зовсім, зовсім інше… Легкої посадки на Землі!
Алька зашарілася й радісно глянула на екран, у материні очі. Та посміхнулася, кивнула мовчки: залишилося кілька хвилин до щасливої миті, коли вони пригорнуть одна одну…
І земляни одразу ж уподобали дівчинку, яка гладила кішку, що дрімала в неї на колінах, і стиха наспівувала:
Пасажир на ім’я Мишук був, як здалося землянам, переляканий. Напевне, він уперше бачив Землю такою великою.
Мишук зажмурився, він навіть не намагався знайти в синяві океанів свій острів.
Капітан підійшов до нього, поклав руку на плече.
— Кріпіться, королю, — звернувся він за давньою звичкою до Мишука. — Вас із нетерпінням чекають нащадки.
— Ви так гадаєте? — спитав Мишук, розплющивши одне око.
— Певен. Ви мусите розповісти їм про те, чого вони ніколи не бачили: про стародавні звичаї острова Тутика, про гризунів, які здатні були змінити курс корабля, але давно стали викопними… Адже у вашій клітці — живий експонат!..
— Я згоден! — аж заяснів Мишук. — Я буду хранителем музею, екскурсоводом, сторожем — ким завгодно!..
— От і гаразд.
Сирена сповістила про посадку. Кораблі увійшли в хмари, які обмили свіжим дощем потьмянілий метал.
Готуючись вступити у свій новий дім, кожен думав про те, що сказав капітан.
“Що ми знаємо про час? Що тут, на Землі, минув мільйон і один день… Що ми пам’ятаємо про щастя, знайдене Алькою?.. А завтра шукатимемо нове щастя…”
Відкрився люк.
З корабля першим вийшов сонячно-рудий чоловік.
Він побачив зелену траву.
По траві назустріч йому бігла золотокоса дівчина.
Пап упізнав її: він думав у космосі про своє майбутнє.
ГУМ-ГАМ
Ця історія розпочалася тоді, коли Максим побачив на вулиці коня. А точніше, удосвіта, коли прокинувся кіт Рич і заходився тихо й настирливо нявчати біля зачинених дверей.
А найточніше — о п’ятій годині тридцять хвилин сонячного недільного ранку, коли Максим підвів голову з подушки і глянув на будильника.
Максим хутко вдягнувся, відчинив двері, разом з Ричем спустився у двір.
Кіт шмигнув у кущі, а Максим побіг через двір на вулицю чатувати на білого коня.
Учора він пройшов повз Максима, високий, вузькомордий, сильний, і його білий хвіст, що розгойдувався у такт ході, мало не хльоснув хлопчака по обличчю. Максим цього не помітив. Він дивився, як міліціонер, поважно сидячи на коні, міцно натягував вуздечку, начебто кінь міг поскакати аж під хмари. Тож коли вони від’їхали далеченько і дорога повернула до річки, Максимові на хвилину здалося, що білий кінь стрибнув з кручі й пливе в чистому повітрі. То був не просто кінь, то був скакун, якого не часто зустрінеш у великому місті.
Лягаючи спати, Максим вирішив прокинутися разом із сонцем, коли вершник на білому коні їде на чергування. Певно, через те йому й снилося, як він скаче високо над дахами, над деревами, над річкою, — снилося доти, доки не розбудив його кіт Рич.
