— Чесне королівське, — закричав Мишук, — я впіймав його перед самісіньким обідом!
Король поліз до кишені й дістав Кулю Шляху.
— Ось вона! — промовила серед тиші Алька.
Король вручив Кулю капітанові. Усі підхопилися, стали аплодувати. Король вклонився. В цей час розчинилися двері, Ісіль вніс клітку з упійманим пацюком.
— А що я казав! — радів Мишук.
Але ніхто не зацікавився полоненим. Тільки кішка підійшла до клітки, пирхнула й одвернулася.
— Пробачте, я не зрозумів, що ви ненавмисне, що все було навпаки, — сказав Карен Мишукові. — Ви здорово виручили мене… Ви справжній король!
— Щасливий мисливець, — усміхнувся Мишук.
— Значить, можна готуватися до Батьківського Дня? — випалила Алька.
Вегов глянув на свій хронометр і сказав:
— Прошу всіх до екранів. Ви побачите своїх близьких. Правда, поки що по телебаченню. Але “Альфа” недалеко, вона рухається за нами!
— Ура! — вигукнули діти. — А скоро? Скоро все це?
— Скоро, — сказав капітан, і обличчя його посуворішало. — Ви, як і ваші батьки, побачите передачу з Землі. Прошу вас: запам’ятовуйте все! Людей, які промайнуть на екрані, вам не доведеться зустріти ніколи.
— Чому?
— Минуть фатальні півгодини, — пробурмотів, король, — і ми будемо стиснуті в точку? Так, капітане?
Вегов повернувся до нього.
— Я не оголошував про посадку в чорну діру!.. Та поки ми облітатимемо її за півгодини чи й годину, на Землі стануться важливі події. — Капітан подивився на принишклих супутників. — Можливо, там спливуть сотні років, тисячоліття… Я ще гаразд не знаю. Оголошу згодом…
Схвильовані й смутні, ще не розуміючи, яке майбутнє чекає на них, поверталися пасажири до кают.
Земля знала все.
Земля тримала прямий зв’язок з “Вікторією” і “Альфою”. Вперше космічні кораблі наблизилися до порога чорної діри.
Вчені Землі розрахували траєкторію польоту двох кораблів, і відповідь була та сама: “Вікторії” та “Альфі” пощастить вирватись з полону тяжіння, якщо вони увімкнуть на всю потужність свої двигуни.
Момент цей було визначено.
Та що ближче підлітали “Вікторія” й “Альфа” до діри, то більше відрізнялися спостереження земних диспетчерів і команд кораблів. Зворотний перебіг часу був зразу ж розгаданий ученими Землі, і хоч якими безглуздими здавалися вчинки й мова пасажирів, вони були цілком природні за тих незвичайних умов.
Далі все було складніше…
Сигнали з “Вікторії” і “Альфи” поступали на планету близько трьох тисяч років. Їх приймали десятки поколінь диспетчерів. Сигнали з космосу приходили з великим запізненням, а найостанніші не досягли Землі. Це означало, що кораблі майже впритул наблизилися до мертвої зірки і їх сигнали, як і світло далеких зірок, метеори, газові хмари, провалилися в діру. Згодом, коли кораблі вийшли у відкритий космос, зв’язок поновився,
Три тисячоліття диспетчери бачили на екранах ті самі обличчя пасажирів і команд. Цих людей можна було б назвати безсмертними з погляду землян, однак безсмертя, як відомо, немає. Люди на кораблях аніскільки не змінювалися тому, що їхній час нескінченно уповільнився й розтягнувся, майже зупинився, і вони прожили там лише кілька коротких годин.
Але за ці години пасажири “Вікторії” й “Альфи” дізналися про Всесвіт більше, ніж багато поколінь землян.
Планета з нетерпінням чекала повернення з космосу старовинних кораблів.
Перші хвилини сеансу зв’язку були дуже радісні: діти побачили батьків, а батьки — своїх дітей.
Батьківський День почався!
На весь екран — такі знайомі, близькі обличчя, очі, усмішки. Град запитань і відповідей улад і невлад.
Кілька хвилин потрібно було для того, щоб пересвідчитися: в Близькому й Кінцевому космосі цілий рік минув нормально, всі живі й здорові, діти трохи виросли, порозумнішали, подорослішали, в кожного з них свої успіхи.
— А коли ми врешті будемо разом? — суворо запитала Алька свою матір.
— Не знаю, — відповіла астроном Фролова. — Сподіваюся, це станеться через кілька годин. Ти мене розумієш?
— Розумію…
— Зараз не це найістотніше, Алько, — всміхнулася мати, помітивши, як Алька прикусила губу. — Ми відключаємося від вас, але йдемо за вами. Спостерігай Землю і все запам’ятовуй. Ти проживеш найважливіші хвилини у своєму житті.
— Ти хочеш сказати, що я ніколи більше не побачу наш клас? — майже скрикнула Алька. — І Наталю, і Вірочку, і Кірку Селезньову?
— Ти їх побачиш, — відповіла Фролова, і тверді складки позначилися в кутиках її губів. — Вони проживуть щасливе життя, як і всі, кого ми знаємо. Головне — не забути їх. Космос дає свої уроки. Постарайся зрозуміти їх, хоча в тебе й канікули.
— Постараюся… — схлипнула Алька.
— Ти побачиш минуле і майбутнє майже одночасно. Не бійся, моя дівчинко. Вище носа, усміхнися до Землі!
І “Альфа” відключилася од “Вікторії”.
Тепер вони сиділи втрьох у кріслі — Алька, Олег, Карен.
Зовсім поряд, пліч-о-пліч. І не відриваючись дивилися на екран.
Пап завмер за спинами у дітей.
— Говорить Земля! Говорить Земля! — пролунав гучний дикторський голос. — Дивіться і слухайте нас, “Вікторія” й “Альфа”!
Знайомий з дитинства глобус Землі повільно обертається перед очима, показуючи материки й океани, що проступають крізь хмари. Глобус оточений бездонним космосом з непорушними зірками, і в куточку екрана спалахує дата цієї незвичайної передачі з Землі — середина третього тисячоліття. Менше секунди світиться дата на екрані, а далі числа швидко більшають й око не встигає фіксувати їх нестримний біг. Голосу більше не чути, радист “Вікторії” вимкнув його, бо всі звуки злилися в незвичне гудіння.
Кадри, що з’являлися на екрані, можна було назвати моментальними фотографіями. Вони миготіли дуже швидко, потребували найвищої зосередженості.
Спершу діти побачили класну кімнату з дорослими людьми за партами, які махали в об’єктив руками.
Звичайно, ні Наталі, ні Вірочки, ні Кірки Селезньової у цій групі дорослих, котрі зібралися за традицією в своєму класі, Алька не знайшла, але майже одночасно з хлопцями упізнала сивого веселого літнього чоловіка й мимохіть засмутилася: невже це Микола Семенович Лукін, директор їхньої лісової школи?
Аж тільки зараз, побачивши Миколу Семеновича на кафедрі, в мантії почесного академіка найстарішої в Європі академії, збагнули діти, що дитинство, школа, однокласники безповоротно відійшли в минуле.
Але вони ще не усвідомили, що кадри на екрані справжні, кадри з життя, а не з фільму, не відчули глибоко й гостро, наскільки цінна кожна хвилина в швидкоплинному житті людини.
Хвилина — і збігали прожиті людьми роки, десятиліття, століття.
Діти й штурман дивилися на ці кадри з увагою та хвилюванням.
Вони бачили міста майбутнього, спрямовані аж під самісінькі хмари або опущені на океанське дно, і
