— Петля часу? — вигукнув Мишук. — Жарти природи! А я вирішив… — І король щиро зареготав.
Нарешті він тут здогадався, що програв Тутик собі!
— Прошу пробачити, що потурбував! — Король підморгнув капітанам, поправив вуса. — Він, учорашній Мишук, не знає, хто я такий. Оце так чудасія! Піду відіграватися!..
І король, подавши знак Ісілю, пішов.
Однак нема нічого дивного в тому, що Мишук не впізнав себе. За всю історію космоплавання не багато землян зустрілися з своїми двійниками, опинившись у просторі й часі, що мали особливі властивості.
Відомо, що біля масивних космічних тіл, приміром навколо Землі, будь-який снаряд, супутник, корабель летить під впливом сили тяжіння по кривій лінії.
Але його шлях вважається прямою лінією у викривленому просторі.
Так само викривляє простір і час гігантська зірка, ущільнена до малих розмірів!
Біля чорної діри, що була колись у тисячу разів більша за сонце, властивості простору й часу могли виявитися значно складнішими, ніж це досі уявляли собі люди. У всякому разі капітан Вегов не дуже здивувався, заставши в каюті самого себе. Він пояснив учорашньому Вегову обстановку, і вони вкупі стали міркувати, що робити далі.
— Петля часу, як я підозрюю, тільки початок фокусів чорної діри, — сказав Вегов-сьогоднішній. — Не будемо гаяти часу.
— Час у даному випадку зник, перетворився на простір. А викривлений простір поєднав наші кораблі, — висловив припущення Вегов-учорашній. — Те, що для вас “сьогодні”, для мене — “завтра”, а сам я для вас — “учора”. А втім, “сьогодні”, “вчора”, “завтра” — дуже умовні поняття: в будь-який момент ви або я можемо зникнути. Давайте думати, як поминути діру. Адже і я потраплю невдовзі в таку саму історію…
“Чи можна поминути чорну діру, пронестися над самою поверхнею зірки? — таке завдання поставили капітани перед електронним мозком корабля. — Чи вистачить двигунам потужності?” Машина почала розв’язувати завдання, а капітани ставили їй запитання.
Здавалося б, усе просто: ось вона — чорна діра — світиться на екранах у формі диска. Це сонячний вітер летить безперервно в діру й гасне, утворюючи сріблястий ореол. Так поглинаються всі найближчі зірки.
Але куди все зникає через чорну діру? Куди вливається довколишня матерія? В яку майстерню Всесвіту ведуть ці таємничі тунелі природи? Що це — смерть гігантської зірки чи народження нового світу?
Машина відповідала: “Ні… ні… ні…” Машина відмовилася відповідати: розв’язувати такі складні литання їй було не під силу.
— А якщо полетіти в діру? — припустив Вегов-молодший.
— Ви думаєте сісти на зірку-карлика? — уточнив Вегов-сьогоднішній і нагадав: — її поверхня рідка.
— Але ж ніхто ніколи не проникав усередину чорної діри! — вигукнув другий капітан. — Розумієте?
— Звичайно, спокусливо, — Вегов-старший усміхнувся. — Вікно у невідомий світ перед нами… Але ми будемо розчавлені… І не встигнемо нічого передати звідти…
— Пригадую, — сказав його двійник, — що падіння з висоти в один сантиметр на зірці-карлику в земних умовах дорівнює падінню з вершин Джомолунгми…
— Отже, коли нам пощастить пролетіти повз діру навіть на висоті кілька кілометрів, ми залишимося живі, — підсумував капітан “Вікторії”.
У цю мить помічники капітанів доповіли по гучнозв’язку, що корабель “Альфа” вслід за ними робить кидок до чорної діри. Їм довелося надати своїй Кулі Шляху такої самої форми, яку мала Куля “Вікторії”.
— Я не мав сумніву в цьому, — сказав Вегов двійникові.
— Батьки є батьки, — погодився той. — А ви як зробили б?..
Школярі одразу з’ясували, хто з них я — вчорашній, а хто я — сьогоднішній, і не дуже здивувалися цій зустрічі. Адже вони з астрономії знали про далекі світи й були готові до будь-яких несподіванок.
Ясна річ, коли ти на вулиці, в натовпі пішоходів, зненацька зустрінеш незнайомого, який когось тобі дуже нагадує, і раптом упізнаєш в ньому самого себе, — це незвичайно й дивно. Серед зірок, у космічній порожнечі, все сприймаєш інакше. Петля часу— навіть не дзеркальне відображення навколишньої обстановки. Все на перший погляд простіше, і все значно складніше. Неначе зникає невидима межа, що розділяє звичну добу, і раптом входиш у вчорашній день, як до сусідньої кімнати, і бачиш людину, від якої тобі нічого приховувати.
— Карене, ти вчинив погано. Корабель збився з шляху, — сказав Карен-молодший.
— Я знаю, що погано. Мені соромно, Карене. Я не можу придумати, як ми повернемося.
— Звичайно, і я винен. Я знав про Кулю Шляху. Думав про неї цілу ніч. Певно, і я не втримався б, узяв на хвилину… Хто міг подумати, що втрутиться спершу король, а потім — пацюк…
— Ти не правий, Карене. Я трішки старший за тебе і знаю: винен тільки я. Я взяв Кулю, щоб запустити “Вікторію” на край Всесвіту. А вийшло… Що буде тепер з дітьми, з батьками, взагалі з Батьківським Днем?
— Олегу, ти чув, що Батьківський День відміняється? Ми залетіли випадково в якусь діру.
— Шкода, що ти не покажеш мамі свої нові малюнки. Таких зірок я ніколи-ніколи раніше не бачив.
— Уперше намалював зовсім нове і не зможу показати мамі. Досі я посилав їй малюнки нашого будинку. Ти знаєш, Олегу… Авжеж, ти знаєш, скільки я намалював різних будинків!
— Мільйон мільйонів будинків — для мами! І все даремно: Батьківський День зірвався… Може, ми ніколи не побачимо тепер маму?.. Будемо блукати серед зірок…
— Я не боюся зірок!
— І я не боюся… А в усьому винен Карен…
— Ось не кажи так! І я, і ти, і він — усі ми винні, адже ми товариші…
…— Чого ти найбільше хотіла б, Алько?
— Я? Не знаю… Ні, знаю! Я беру ножиці і йду назустріч чорній дірі… Розумієш, Алько?
— Розумію тебе… Тільки йди обережно. Намагайся підійти до мертвої зірки якомога ближче. Карлик не повинен відчути леза ножиць!..
— Ось я підступаю, затамувавши подих… Я знаю: карлик висить на невидимій нитці… Раз — і перерізана! Ура!.. Зла зірка летить у нескінченність! А ми — вільні! І разом з мамою летимо до ближньої галактики…
— До нашої галактики? Яку відкрив батько?
— До нашої, Фроловської…
…— Карене, я гадаю, треба сказати правду. Інакше — нечесно!
— Я згоден з тобою, Карене. Ходімо до капітана!
До каюти вбігли два однакових штурмани. Вигляд у них був такий заклопотаний і сердитий, що всі мимохіть притихли, і в тиші повисло грізне запитання:
— Хто?
— Я!
Два однакових Карени завмерли перед вихователями. Але відразу ж один із них заступив двійника:
— Він ні при чому. Кулю взяв я.
— Я причому, — заперечив другий п’ятикласник. — Ідея була моя.
Хлопчаки стояли біля вихователів. А коли один із шмурманів заговорив, то учням здалося, що їх одділила від учителів дистанція в кілька віків.
Справді, з якого часу взялися вони, щоб отак просто, мимохідь привласнити собі найцінніше на кораблі? Нехай на п’ять хвилин, на півгодини — все одно!.. У давнину за такі вчинки винуватого прирікали на самостійність. А як бути тепер, коли корабель опинився в незнайомій частині Всесвіту, перед самісінькою
