жителів тих міст у незвичному одязі, який часто змінювався, залежно від того, де були ті люди: в робочих приміщеннях чи в квартирах, у транспорті чи на відпочинку. Все було цікаве, мовби ти сам ходив по багатоярусних мостах або літав, неначе птах, з верхівки одного зеленого дерева на інше…
Піднялася на екрані стародавня башта, і Пап пояснив, що то відбудована Вавілонська вежа. За містом небо спалахнуло у веселому танку вогнів, що утворювали різні картини, і Пап висловив припущення про новітній живопис.
А чимало інших багатоярусних будов Пап не зміг визначити.
Тисячі й тисячі різних облич землян бачили діти, — всі вони були прекрасні. Минали на Землі століття, змінювалися епохи, розвивалася цивілізація, та люди пам’ятали про загублені в космосі кораблі. Вони підбадьорювали товаришів, які потрапили в біду, вітали їх енергійними жестами, усміхалися до них.
— Спасибі вам! — сказав неголосно Карен, і його “спасибі” почула з телеекранів уся планета.
Два прості слова, сказані десятирічним хлопчиком, відірваним надовго від рідної планети, увійшли в усі підручники космонавтики.
То й був останній сигнал з “Вікторії”, що його прийняла Земля перед поверненням кораблів.
І все-таки кожен з пасажирів у нескінченних кадрах вибирав те, що було дороге саме йому. І кожен переживав побачене по-своєму.
Півгодини тяглися дуже повільно. Здавалося, що повітря в каюті стало в’язке й текуче, мов рідина, відгородивши глядачів одне від одного. Згустилася темрява, і розсунулися стіни…
…Олег сидів на дерев’яному табуреті в кам’яному підвалі, під важким низьким склепінням, а перед ним був старий майстер з бородою, в пишному вбранні й оксамитовій шапочці. На фоні розчиненого вікна, з якого струменіло сонячне світло, старий мав дуже мальовничий вигляд.
“Я давно чекаю на тебе, людино майбутнього, — повільно й спокійно говорив старий Олегові, — і уявляв тебе саме юнаком.
Кому, як не юності, передають люди набуту мудрість? Підійди до мене”.
Олег ступив кілька кроків і опинився перед мольбертом. Майстер стояв поряд.
“Я відкрив силу людського серця, апаратів повітроплавання і броньованих колісниць, укріплених фортів і фортець, підводних кораблів і здатних приземлятися систем, — багато з того, що через віки може знадобитися людям.
Але сам себе я вважаю насамперед художником. Дивися”.
І він відкрив полотно.
Таємниче обличчя жінки зорило на Олега. Хлопчик завмер перед славнозвісним портретом. Усмішка Джоконди вабила його до себе.
“Я дуже хочу стати художником, — насилу ворушачи губами, мовив Олег. — Але ніколи не буду таким великим, як ви”.
“Люди досліджували склад моїх фарб, — почув він глухий голос художника, — не розуміючи, як можна звичайними мазками передати саме життя. А секрет простий: запам’ятай назавжди кохану людину й постарайся розповісти про неї іншим…”
Темрява погустішала, й Олег, напружуючи зір, ледве розрізняв застиглу навіки усмішку портрета…
Карен опинився у наметі. Засмаглий до чорноти чоловік у трусах стояв перед ним і весело питав:
“А де Причепа?”
Карен знизав плечима, не розуміючи, що з ним сталося. За стіною намету щось грізно зітхало, шум був рівномірний, і хлопчик зрозумів, що то море.
“Як же це! — змахнув руками веселий чоловік. — Саме тебе, хлопчику майбутнього, і має побачити моя Причепа… Бо інакше вона не повірить, що космос освоєний людьми, як власний дім!..”
Чоловік усміхнувся, і його обличчя враз стало пустотливе, напрочуд знайоме. Карен аж позадкував: невже перший космонавт?!
“Розумієш, — азартно говорив чоловік, жестом посадовивши Карена просто на долівку і вмощуючись по-турецькому коло нього. — Причепа того й зветься Причепою, що від неї немає жодної хвилини спокою. У морі вона заважає мені плавати, під час мертвої години закидає запитаннями, а про космос не вірить: хоче сама побачити. Дуже капосна Причепа!”
“Я ладен розповісти про Близький і Далекий космос, — сказав трохи здивований Карен. — А хто вона така — Причепа?”
“Та моя менша донька! І знаєш, я з нею цілком згоден: насамперед усе треба побачити й відчути самому. Тоді тобі повірять. Ну, ходімо шукати Причепу?”
Вони вийшли з намету на берег… Аж тут хвиля, що враз набігла, підхопила Карена й повернула в звичний космос…
Алька сиділа навпочіпки посеред розжареної пустелі й креслила на піску довгу формулу. Сонце било в пісок, блиск обпікав очі, але Алька боялася підвести голову. Вона слухала знайомий батьків голос.
“Плюс тут більш логічний, аніж мінус. І увінчати все треба нескінченністю. Розумієш мене, Алько? Що означають твої сьогоднішні труди? Ти пройшла зі мною багато кілометрів пустелею, ми обоє страшенно втомилися, хочемо їсти й пити, майже димує на сонці наша видублена шкіра, але ми не здаємося. Попереду — орієнтир, мерехтливий вогник. Може, то наш дім, або зірка, або просто обман зору, — ми йдемо далі, бо там, попереду, нас із тобою ждуть. А ти розумієш, Алечко, що це означає, коли ждуть? Ніщо не страшне навколо! Можна здійснити неможливе. Оце і є щастя жити!”
Алька різко підвела голову. І не побачила нічого, крім нескінченного блиску. Тоді легким помахом руки вона стерла з піску щойно відкриту формулу щастя.
Пап біг пологим берегом океану. Був приплив, і шипуча піна наздоганяла, майже торкалася його ніг.
Пап біг дуже швидко, випереджаючи хвилю.
А назустріч йому бігла світлокоса струнка дівчина.
Пап аж задихався від бігу. Він достоту не знав, хто вона. Дівчина була ще дуже далеко. І він напружував усі сили, щоб устигнути до неї раніше од пружної хвилі…
Штурман розплющив очі, оглянувся.
Двоє хлопчиків і дівчинка на місці, у своїх кріслах. Куняють, труть кулаками очі. На стінах — полотна відомих художників, портрети покорителів космосу й далеких планет. Діти, напевне, потомилися, забулися в короткому сні.
І він, штурман, не витримав напруження, склепив на хвильку повіки. Але хто ж привидівся йому? Хто та дівчина, що так нагадувала йому рано померлу матір?
Крізь ілюмінатор штурман зовсім близько бачив світле коло, що увінчувало космічну діру.
Пап уперто струснув рудою головою: минулого нізащо не повернеш, навіть при зворотному плинові часу. Це зрозуміло й дитині!
І нараз тишу прорізав палкий шепіт.
Пап озирнувся: хто це?
І побачив Альку.
Алло, алло, плането Земля,
Космічний усім привіт!
Нас роз’єднала простору петля -
Шлях наш — тисяча літ!
Алло, алло, плането Земля!
Змінилось обличчя твоє…
Та вертаємось ми! І сталь корабля
Розлуці бій дає!..
