— Не жуй, Коробков, — повернулася до нього вчителька.
— Я не жую, Ганно Семенівно. Зараз я правильно скажу. Можна останній раз?
Вчителька кивнула, і Коробков кинувся в останній бій:
Осінь на окружжі,
Всохли квіти всі,
І сурмлять байдужо
Голубі слони.
Вова перелякано замовк. Які слони? Він сам не розумів, що говорить.
— Сідай, Коробков, — засмучено мовила вчителька.
Вовка сидів за партою сам не свій. Кущі, літо, осінь, слони — геть усе переплуталося йому в голові. Він навіть не чув дзвінка.
— Ну що, не допоміг твій чарівний місяцит? — спитали друзі, покликавши Коробкова в куток.
— Він не чарівний. Це він мене заплутав!
Вовка розізлився, дістав місяцит, роздавив його підбором, підбіг до вікна й пожбурив униз.
— Все! — він полегшено зітхнув, засунув руку до кишені й дістав цілий місяцит.
Діти зачудовано дивилися. Місяцит був необкусаний, неполаманий. І ті самі слова виблискували на синій фользі: “Я ВСЕ ВМІЮ”.
— Його не позбудешся, — махнув рукою Вовка. — Хочете вірте, хочете ні.
На уроці географії Коробков сказав, що Волга впадає у Тихий океан, і дістав двійку. А коли вчитель диктував домашнє завдання, Вовка помітив, що написав у своєму щоденнику: “Вивчити річки Місяця”. Вовка закреслив слово “Місяця” і хотів був написати “Азії”, як казав учитель, але його рука знову вивела “Місяця”.
І ось тут Вовка востаннє перевірив силу свого місяциту. Він згадав, що коли заплутався у вірші й проковтнув шматочок, то прошепотів зовсім не ті слова. А треба було говорити так: “Я хочу гратись у вірші”.
Вовка сердито зиркнув у щоденник: “Вивчити річки Місяця”, з’їв увесь місяцит і прошепотів:
— Я хочу гратися в географію.
Тільки-но він промовив “р-раз!”, як раптом його парта боком виїхала із загального ряду й рушила до дошки.
— Коробков, ти що? — здивовано запитав учитель.
Вовка мовчав. Він завмер на місці: адже парта сама рухалася. Притихли й діти, уп’явшись очима у Вовку.
— Коробков, зупинися! — грізно попередив учитель і заступив парті шлях.
Але змушений був відступити: Вовка сунув прямо на нього.
Парта з п’ятикласником Коробковим об’їхала навколо столу, а тоді полізла на стіну, де висіла географічна карта. Вона повзла по материках і океанах, і Вовка раптом почав усміхатися: йому здалося, що він видирається на справжні гори, пливе справжніми морями. Парта тихенько сповзла із стіни на підлогу й стала на своє місце.
Підійшов учитель, взяв Вовку за руку:
— Коробков, ходімо до вчительської.
П’ятикласник заплакав. Він плакав не тому, що боявся вчительської кімнати. Він плакав тому, що нічого не розумів у всій цій халепі з віршем, географією та місяцитом.
Ганна Семенівна сиділа у вчительській на дивані і спокійно дивилася на прибулих. Географ пояснив, що сталося. Ганна Семенівна підвелася з канапи.
— Не плач, — мовила вона. — І розкажи, як все було.
— Це Гум-гам винен. І Кри-кри. І я теж… — схлипуючи, говорив Коробков.
— Який Гум-гам? — здивувалася Ганна Семенівна.
Вовка заспокоївся і розповів усе з самісінького початку.
Вчителі мовчали. Мовчав і Вовка.
— Та-ак, — тільки й сказав географ. Усе це скидалося б на вигадку, коли б він сам не бачив, як парта з учнем їхала по стіні. — Ану покажи свій місяцит.
Географ покрутив у руці блакитне кружальце, прочитав таємничі слова на звороті, осміхнувся й повернув місяцит Коробкову.
— Іди, Коробков, додому, — сказала Ганна Семенівна. — Відпочинь і вивчи уроки на завтра.
Коробков зітхнув і вийшов. Ганна Семенівна поскладала до портфеля зошити й повернулася до географа.
— Нічого не розумію. Піду поговорю з дітьми.
В альтанці вчителька застала майже всю компанію: Мишка, Сергія і Зайчика. Вони уминали місяцит.
— Хто з вас Петько Зайчиков? — спитала Ганна Семенівна.
— Я! — Зайчик зіскочив з лави.
— Скажи, Петьку, що ти робив сьогодні вночі?
— Як що? Спав, — відповів Зайчик.
— Цілу ніч спав?
— Цілу ніч і цілий ранок. Правда ж, Мишку? Ти мене розбудив.
— А ти, Мишку, задоволений синім каменем? — звернулася вчителька до Мишка. — Хоч ні, це одержував, здається, не ти, а Максим.
— Хто це вам сказав про камінь? — насторожився Мишко.
— Один хлопчик.
— Учень чи хто?
— Учень.
— Приснилося все це вашому учневі, — похмуро відповів Мишко.
Коли Ганна Семенівна попрощалася з дітьми й пішла, Сергій прошепотів:
— Учителька… Я зразу побачив: очі суворі, в руці портфель. І я збрехав, бо хтось проговорився про нашу гру.
— Негарно вийшло, — Мишко дуже засмутився. — Набрехали не кому-небудь, а вчительці.
— Авжеж негарно, — підтвердив Петько. — Гайда до школи — про все довідаємося.
Біля шкільного ґанку гомонять діти. Ніхто не хоче йти додому. Тридцять свідків з п’ятого “А”, перебиваючи одне одного, розповідають про парту Коробкова. Навіть семикласники не розходяться, їм дуже подобається, як Коробков складав коло дошки вірші.
— Гей, малечо! — гукнув один семикласник, побачивши трьох друзів. — У вас немає зайвого місяциту? Привіт Гум-гамові!
— Зрадник той Коробков! Базіка! — говорили діти, повернувшись до альтанки. — Та й ми роззяви: не догледіли… Тепер усі знають. Ех, немає Гум-гама, він би придумав, що робити. Сказав би тільки: “Р- раз!”
І знову хлопчики пересвідчилися в могутності космічного мандрівника: в ту саму мить перед ними з’явилися Гум-гам і Максим. Щоправда, Сергій, Мишко й Зайчик не знали, що їхні друзі тільки-но врятувалися від небезпеки. А тут ще й нова неприємність: зрадництво Коробкова!
Ви пам’ятаєте, як розгнівався Гум-гам? Він дуже похмуро провіщав, що буде далі. Батьки, довідавшись про нічне свято, заборонять ігрунам виходити з дому. Школярі, як тільки Гум-гам з’явиться в дворі, почнуть ставити дурні запитання, від яких у нього тріщить голова.
— Де моя драбина? — похмуро спитав Гум-гам. — Я, здається, подарував її тобі, Максиме?..
— Не йди! — закричали в один голос діти.
— Ми відберемо у Коробкова місяцит! — запропонував Зайчик.
— Тепер не тільки Вовка, — нагадав Максим, — про наші ігри знає вся школа. І всі просять місяциту.
Гум-гам раптом усміхнуився, ляснув у долоні.
