— Звичайно, — впевнено сказав Максим. — Якось я виріс за ніч аж на сантиметр. Батько зміряв мій зріст увечері й уранці, і вийшов один зайвий сантиметр.
— У моїй країні ночі ніколи не буває, — сумно промовив блакитнолиций хлопчик.
Максим уважно подивився на Гум-гама, наче вперше його бачив. Серце в нього тривожно калатало. Він відчував: зараз він довідається про щось найважливіше у житті друга.
— Скільки тобі років, Гум-гаме?
— Мені? — Гум-гам завагався. — Мабуть, десять… А тобі, Максиме?
— Мені сім з половиною. Я народився п’ятого грудня. А коли у тебе день народження?
— Я не пам’ятаю… Останній раз, коли був мій день народження, мені минуло десять років. Але це було дуже давно, я навіть забув коли. Ось чому я й кажу: мабуть, десять.
Максимові стало страшно. Спокійне синє сонце холодно дивилося йому в обличчя. У блакитному просторі пливли кудись будинки-кулі. І ніде не видно було землі.
— Ти приходитимеш на всі мої дні народження, — схвильовано промовив Максим.
— Із задоволенням, — згодився Гум-гам. — Але я не зможу запросити тебе на свій день народження. У нас завжди “сьогодні” і ніколи вже не буде “завтра”.
— Чому ж так сталося?
— Я не знаю, — простодушно мовив хлопчик з блакитним обличчям.
— Нехай це таємниця, — гарячкував Максим. — Але її все одно хтось та мусить знати. І тоді можна щось зробити.
— Краще не питати, — втішав його приятель. — Давай веселитися.
— Я догадався!… — вигукнув Максим.
— Максиме!.. — обірвав його Гум-гам.
— Я догадався! Треба спитати Автука…
— Мовчи! — закричав Гум-гам.
Але було вже пізно. Білий бант-пропелер легко зіскочив з Максимового волосся, і хлопчик каменем полетів униз, до зарослої диким лісом землі, до страшних звірів, яких ніхто ніколи не бачив.
Гум-гам зірвав з голови бант і пірнув услід за падаючим другом. Він устиг вхопити його за сорочку, проскочивши зустрічну хмару, вхопив дуже міцно однією рукою, а другою став намацувати кишеню. Ще кілька секунд — і Гум-гам вихопив синій камінь подорожувань, кинув його вниз до землі, що швидко наближалася…
Максима різко перевернуло в повітрі, й одразу настала темрява. Потім темрява розсіялася, і, неначе з туману, випливли обличчя друзів — Мишка, Сергія, Зайчика. Хтось міцно тримав його за плечі. То був Гум- гам. Він відпустив Максима тільки зараз, коли побачив, що вони пробилися крізь космос і опинилися в знайомій альтанці — віч-на-віч з трьома приятелями.
— Дякую, Гум-гаме, — стомлено проказав Максим і зітхнув: — Який же я важкий! — Після несподіваного падіння в нього підгиналися ноги. Він примостився на лаві, мружачись від яскравого сонячного світла. — Ну чого ви вп’ялися? — сказав він товаришам. — Ми подорожували…
— Гралися в нову гру, в квачика, — уточнив Гум-гам і пильно глянув на Мишка, Сергія й Зайчика. — Чого ви так на мене дивитесь? Що-небудь сталося?
— Сталося! — хором відповіли троє друзів і, перебиваючи один одного, закричали: — Вовка Коробков розпатякав усій школі!.. В нього є місяцит! Тебе шукає учителька, Гум-гаме! Що тепер буде?..
— А хто такий Вовка Коробков? — тривожно запитав Гум-гам.
— Він із п’ятого “А”.
Гум-гам забігав по альтанці.
— От капосні розумники! — бурмотів він. — Ці школярі втручаються в нашу гру! Хочуть усе зіпсувати! Треба щось робити!
— Покарати Коробкова, — сказав Максим і насварився кулаком. — Ми з тобою ще зустрінемося.
Ніхто із друзів, навіть Гум-гам, не догадався, що Максим погрожував кулаком невидимому ворогові, який зірвав з нього летючий бант і мало не розбив об землю.
Неприємності в житті Вовки Коробкова почалися з того, що він проспав два уроки. Учора ввечері Вовка підслухав розмову маленької сестрички Оленки з подружкою: вони гомоніли про якогось Гум-гама, про його чудеса й про те, що вночі буде свято для дітей. Вовка також не ліг спати, стояв у темній кімнаті коло вікна й дивився в двір, а коли грюкнули двері й Оленка вибігла з під’їзду, Вовка метнувся вслід. Вовка був маленький на зріст, ніхто навіть не подумав, що він вчиться в п’ятому класі, а на синій галявині він тримався якомога далі від Оленки. Отож нема нічого дивного, що вранці Коробков проспав і запізнився на заняття.
Він прийшов до школи, коли була перерва. До нього підбігли товариші:
— Ти що, Вовко, захворів? Ганна Семенівна вже питала, а ніхто не знає.
— Хлопці, — пошепки сказав Вовка, — я можу тепер не вчити уроків. Я все вмію. — І він розповів приятелям про нічне свято й показав місяцит з таємничими словами: “Я ВСЕ ВМІЮ”.
Задзеленчав дзвінок, і Вовка сів за парту. Він зіщулився й увібрав голову в плечі, коли до класу зайшла вчителька. Проте вона зразу його помітила.
— Вово Коробков, — промовила Ганна Семенівна, — ти чого сьогодні запізнився?
Коробков підвівся. Тридцять голів повернулися до нього — чекали, що він скаже. Вовка дивився на білу стіну, а бачив круглий місяцит з обламаним краєм.
— Я був на дні народження в товариша, — поволі мовив Вова, — і проспав. — Він полегшено зітхнув, бо наполовину сказав правду.
— Чому ж тебе не розбудила мама?
Вова ясно побачив, як мама будить його вранці, а він хвицається й кричить: “Сьогодні немає уроків!” От і докричався… Тепер весь клас глузуватиме з нього.
— Вона сама проспала, — сказав він і зашарівся.
Учителька похитала головою:
— Наступного разу, коли йтимеш на день народження, лягай, будь ласка, раніше. Бачиш, що виходить? Ти, мабуть, і уроків не вивчив…
— Вивчив! — зраділо відповів Коробков.
— Гаразд. Прочитай, будь ласка, вірш, — попросила Ганна Семенівна.
Коробков став обличчям до класу, відкашлявся. Що, що, а вірша він знав і тому читатиме голосно. І він почав:
Літо на окружжі,
Всохли квіти всі,
Дивляться байдужо
Трави у росі.
Коробков читав вірша виразно й не збагнув, чому почали усміхатися діти. Почали усміхатися й зашепотіли:
— Осінь… Осінь…
— Ти переплутав. “Осінь на окружжі”, а не літо, — виправила учителька.
— Авжеж, осінь, — згадав Вова. — Я перечитаю, Ганно Семенівно.
Однак, на превеликий подив, Вова знову сказав:
— Літо на окружжі… — і затнувся.
Він повторював у думці: “Осінь… Осінь… на окружжі…” Трохи помовчав, ступив крок уперед:
— Літо на окружжі!..
Клас засміявся.
— Тихо, тихо! — заспокоювала вчителька.
Вова згадав про всемогутній місяцит, одламав у кишені шматочок, поклав до рота. “Я знаю вірша, — повторював собі. — Я прочитаю без літа”.
