Максим пожалів друга: цілісінький день сиди вдома й натискай мільйон кнопок. Коли б не вірний Вертун, Гум-гам не мав би жодної вільної хвилини.
— Вертуне! — гукнув Гум-гам, і Вертун одразу ж з’явився. — Викидай усі, Вертуне!
— Усі? — пропищав Вертун.
— Усі, всі, до останньої! — Гум-гам зітхнув з полегшенням, засміявся, придумавши, як йому одразу позбутися мільйона бридких кнопок. — Я гадаю, Максиме, поки тут прибиратиметься, ми з тобою пограємося. Швидше на вулицю!
Гум-гам помчав через кімнату, Максим — за ним. Максим, коли біг, ударився плечем об шафу й крикнув:
— Вертуне, прийми її!
— Молодець, Максиме! — похвалив, озирнувшись, господар. — Знатиме, як штовхатися!
Гум-гам підбіг до прозорої стіни, і вона із дзвоном розчинилася. Відкрилося синє-синє, як море, безкрає небо. В тому небі пурхало щось барвисте — метелики чи птахи, Максим чітко не міг роздивитися, кліпаючи очима від незвично сліпучого світла. Він глянув униз і не побачив ні вулиці, ні двора, ніякої взагалі землі. Це було так незвично, що Максим перелякано відступив од розчиненої стіни.
— Як ти хочеш гуляти? З парасолем? На хмарі? На клумбі? — питав його Гум-гам.
— Не… знаю… — розгублено відповів Максим.
— Зараз я вигадаю щось кумедне, — пообіцяв друг.
За їхніми спинами Вертун приймав останній пилосмок.
— Тобі не шкода? — похопився Максим. — Як же ти умиватимешся, обідатимеш, одягатимешся?
— Не хвилюйся, — неуважно відповів блакитнолиций хлопчик. — Автук зробить нові машини.
— Автук? — Максим повторив чудне ім’я. — Здається, я ще не бачив Автука.
— Ми не заходили до тієї кімнати, — спокійно мовив Гум-гам… — Мій Автук робить усе на світі. Будь- яку машину — за одну секунду. Ось поглянь: зараз я попрошу одну річ, якої ще немає ні в кого. І вона зразу ж буде. Гей, Вертуне, принеси лишень сюди летючі банти!
Вертун миттю приніс дві білі стрічки.
— Навіщо це? Що ми — дівчатка? — обурився Максим, догадуючись, що стрічки можуть стати бантами.
— Не пошкодуєш, — аж сяяв Гум-гам, вив’язуючи на голові у Максима бант. — Я ще не бачив жодної дівчинки, яка літає з бантами. Мій винахід… — скромно додав він, приладнавши собі такий самий бант.
— Хіба ми полетимо? — здивовано спитав Максим, обмацуючи свій бант (він ледве тримався на маківці).
— Ще й як! — вигукнув Гум-гам, ведучи його до розчиненої стіни. — Не бійся, не розв’яжеться. Р- раз! — і пірнай.
Гість опирався, не розуміючи, як він може літати з якимось там дурнуватим бантом. І тоді Гум-гам легенько штовхнув його у спину.
Максим ойкнув, зірвавшись з карниза, прошепотів, задихаючись: “Р-раз!” — і повис у повітрі. Він відчув дивовижну легкість, немов опинився у річці, й радісно замахав руками, задриґав ногами. А поряд ширяв Гум-гам і кликав: “Гей, за мною!”, і над його головою, над волоссям, що стало дибом, сам по собі крутився крихітний білий пропелер.
Тепер Максим побачив місто, в якому жив його друг. Ліворуч і праворуч, угорі й унизу висіли величезні барвисті будинки-кулі. А втім, де було “ліворуч”, а де “верх”, Максим не міг упевнено сказати, перекидаючись у блакитних хвилях. Ясно було одне: у повітряному місті немає ніяких вулиць. Назустріч нашому літунові котилося щось барвисте, вертливе, і він ледве встиг пірнути вбік, а озирнувшись, догадався, що то клумба квітів.
— Так і дивись, ґулю собі наб’єш, — пробурчав Максим, помітивши літаюче дерево з міцним гіллям.
— Обережніше! — крикнув Гум-гам, підлітаючи.
— Я бачу. — Максим, витягнувшись рибкою, прослизнув між зеленим гіллям і зітхнув: — Небезпечно для життя… І як тільки тут пішоходи ходять? — спитав він, забувши, що сам дриґає в повітрі ногами.
— Усі сидять дома, — відповів Гум-гам.
— У вас ніхто не гуляє? — здивувався Максим.
— У нас не люблять гуляти, — сумно промовив Гум-гам.
— А свята? Адже в свята завжди гуляють на вулиці. Ну хоч у гості хто-небудь ходить?! — обурився Максим. — Хіба не цікаво прилетіти до кого-небудь на день народження?
— Звичайно, цікаво, — погодився Гум-гам. — Ти не думай, — додав він, — що тут самі тільки нудні люди. Я й мої друзі гуляємо, коли хочемо: це ми вигадали камінь подорожувань.
Вони пролітали попід аркою райдуги, яка, здавалося, міцно стояла в цьому повітряному місті, що пливло разом з вітром.
— Хочеш скотитися з райдуги? — запропонував другові Гум-гам. — Тобі сподобається…
Максим у відповідь підбив повітря руками, злетів ка лискучу дугу і, перекинувшись на спину, вирішив: “Поїду по червоній стежці”. В ту саму мить він полинув униз значно швидше і плавніше, аніж з крижаної гори, й у вічі йому вдарив сніп вогненних іскор, так що аж сльози бризнули із зажмурених очей. Гоп! — і він уже гойдається на блакитних хвилях і, щасливо всміхаючись, думає: “Коли я скажу мамі, що катався з райдуги, вона вигукне: “А-а, я знаю, як це було: ліг на спину і з’їхав униз…” Ні, зовсім не так! Коли відчуваєш, як ти швидко летиш, коли бачиш, як виблискують дахи будинків і вся райдуга променем прожектора б’є у вічі, а потім, намагаючись передихнути, хапаєш ротом прохолодне блакитне повітря, — це зовсім не “з’їхав униз”, це катання із справжнісінької райдуги…”
Максим розплющив очі. Гум-гам ширяв неподалік з нудьгуючим виглядом.
— А ти чого не катаєшся? — спитав Максим. Гум-гам, нічого не відповівши, махнув рукою.
— Може, ти скучив за своїми машинами? — хитро примружився Максим.
Гум-гам надувся і навіть ліг на спину, склавши руки на грудях, давши другові зрозуміти, що його запитання зовсім недоречне, надзвичайно дурне запитання.
— Може, в тебе болить голова? — питав і далі Максим.
— Не болить.
— Може, ти хочеш погратися зі мною?
— Хочу! — Гум-гам аж підскочив у повітрі.
— Тоді лови мене!
І Максим, наче плавець, одчайдушно почав працювати руками й ногами, почувши, як його друг аж заверещав од задоволення. Згарячу він полетів, не розбираючи дороги, навмання, а потім оглянувся і, помітивши круглий будинок, вирішив заховатися за ним. Проте Гум-гам був зовсім близько, він майже хапав суперника за п’яти, і Максим, спритно вигнувшись, злетів угору і вдарився головою об щось м’яке.
Два вигуки пролунали з двох боків.
— Спіймав! — кричав Гум-гам, тримаючи в руці Максимову сандалію.
— Що це за дурні жарти! — прохрипів хтось.
Голова й плечі Максима стирчали з білої хмарини, на якій сидів старий чоловік з підзорною трубою в руці.
— Невже так мало вільного місця, що треба штовхати цю спокійну хмарину? — проказав старий, здіймаючи кошлаті брови. — Що ти тут робиш?
— Я гуляю, — відповів Максим, відчувши себе не зовсім зручно в такому дивному становищі. — А ви що робите?
— Давно я не бачив хлопчиків, які гуляють самостійно, — ніби сам до себе сказав старий. — Хіба ти зрозумієш, хлопчику, чого саме я сиджу на цій хмарині?
— Зрозумію.
— Я намагаюся дізнатись, як влаштований світ, — відповів старий чоловік.
— Значить, ви дивитеся з хмари у підзорну трубу? — подумав уголос Максим.
— Я вивчаю все, що навколо мене.
