знаменитий англійський мореплавець Джеймс Кук. Він бачив цих птахів під час подорожі до Південного материка та навколо світу. Звуть птахів вилохвостами, або фрегатами. Дужі крила дозволяють їм залітати у відкрите море за сотні кілометрів. Отже, Федя допустився помилки. Певно, земля далеко. Але ж фрегати живуть лише на океанських узбережжях тропічного поясу. Виходить, каравела біля екватора?!
У Кудряша був чудовий настрій. Хлопчикові здавалося, що все йде якнайкраще. Ще б пак! Він на борту каравели! Майбутнє вимальовувалось в уяві райдужними барвами. Він на власні очі побачить далекі країни, повні чудес, з пишною яскравою рослинністю, гаями кокосових пальм, обплетених ліанами, країни, населені різноколірними папугами, райськими пташками, кумедними мавпочками, велетенськими метеликами, мініатюрними колібрі, завбільшки з бджолу… Він побачить світ, красу якого не в змозі описати жоден письменник чи художник…
“Тільки б “Улюбленець Нептуна” причалив до одного з цих чудесних куточків, — думав Федя. — Кінець кінцем це ж не атомохід “Ленин”, який може місяцями плавати, не заходячи в порти. Каравела повинна поповнювати запаси прісної води, продуктів, дров”.
Федя замріявся. Він на мить уявив себе великим мореплавцем, про якого вдячно відгукуються сучасники й нащадки, подвиги якого вивчають у школі, а на географічних картах всюди стоїть його ім’я, скрізь такі чарівні для вуха назви: мис Кудряша, Великий кораловий риф Кудряша, течія Федора Кудряша…
Замріявшись, Федя став розглядати корабельні снасті. Він чудово знав, що і в сучасному парусному флоті використовують силу вітру, є спортивні яхти, рибальські шхуни, баркаси і навіть великі вітрильні кораблі.
“Правда, ці багатощоглові велетні, — міркував Кудряш, — доживають свої дні. Їх, на жаль, ніде й ніхто нині більше не будує, та й користуються ними лише як учбовими суднами… Та хіба можна порівняти їх із справжніми вітрильними кораблями, хоча б, скажімо, з “Улюбленцем Нептуна”?! Ті жалюгідні посудини тільки заради сміху можна назвати вітрильними. Вони ганьблять парусний флот! До чого додумались: на щоглах і на бортах примудрились сигнальні ліхтарі замінити електролампочками… — обурювався Федя. — В командах тих так званих вітрильних суден є моряки (він сам читав про це), які бояться води, не вміють плавати! І не дивно: плавання на цих ночвах йде спокійно, точнісінько за розкладом. Ніяких тобі пригод! Можеш хоч п’ятнадцять разів навколо світу обійти, в усіх морях побувати й не зазнати жодної аварії… Не те на каравелі, де немає ехолотів, рацій, динамо-машин, парових лебідок… Тільки тут справжня школа для моряка! Тут за день навчишся того, про що на звичайному кораблі й за місяць, ба, навіть за рік не дізнаєшся!”
Гарячкові, розбурхані думки Феді зненацька охолодила згадка про те, що на каравелі він не рівноправний член екіпажу, а бранець, і невідомо, як складеться його доля в майбутньому. Кудряш спохмурнів. Він намагався відігнати геть невеселі міркування, гадаючи, що з часом все якось обійдеться. З насолодою вимовляв він про себе такі дорогі й милі його серцю назви частин корабля: крюйс-бом-брамсель, грот-трісель-шкот, фор-бом-брам-рей, крюйс-штас, клівер-шкот…
Яке щастя, що доля закинула його сюди!
Федя горів бажанням мерщій оглянути корабель й вирішив якомога швидше зробити фіззарядку. Скинувши сорочку й лишившись в одних трусах, він, як звичайно, почав із вправ, що розвивають грудну клітку.
Іспанські моряки здивовано спостерігали за незнайомими для них рухами хлопчика. Почулися стривожені вигуки:
— Він чародій!
— Це танець сатани! Він накликає нечисту силу!
— Хоче потопити нас!
Захопившись вправами, Федя не одразу помітив, яку тривогу це викликало на каравелі. Його зупинив боцман.
— Я… ми… Ну, хлопці просять вас не викликати нечистого… Якщо вже вам так хочеться, губіть одного Педро…
— Що? Що? — не зрозумів Федя, почувши цю дивну мову. — Якого нечистого? Кого губити? Я займаюся фіззарядкою.
Незнайоме слово “фіззарядка” не заспокоїло боцмана, а навпаки ще більше стривожило. Тільки тепер хлопчик звернув увагу на його сполотніле обличчя, на стурбованих матросів, що нерішуче з’юрмилися під кормовою надбудовою.
“Ну й забобонні ж вони! — подумав Кудряш. — Звичайної зарядки злякалися, за чародія мене прийняли. Треба їх якось заспокоїти…”
І Федя, посміхаючись, мовив:
— Невже я справді схожий на чарівника? Просто вирішив трохи розім’ятися… А чародіїв узагалі немає, про них тільки в казках розповідають.
— О, не кажіть, герцог! — замахав руками боцман. — Я сам бачив, як у Барселоні спалили відьму. Ця жінка перетворювала людей на котів та не яких-небудь, а чорних…
Федю вразило, що такий здоровило вірить у нечисту силу і, щоразу згадуючи про неї, тричі спльовує через ліве плече й хреститься. Це здалося хлопчикові таким смішним, що він дзвінко зареготав.
Ображений боцман відвернувся й пішов геть.
“Капітан на мене чекає, треба мерщій умитися”, — згадав Федя й кинувся розшукувати умивальник. Не знайшовши його, повернувся в каюту.
— Куди ви щезли? Я голодний, як акула! — вигукнув капітан.
— Хотів умитися, обійшов корабель, але…
— Хо-хо-хо! — зареготав капітан. — Що ви хочете від тієї свиноти — вони ж ніколи не вмиваються. Протер очі кулаком — ось і весь туалет. Даремно ви до них зверталися. Та нічого, зараз ми зарадимо лиху.
Дон Дієго двічі сплеснув у долоні, і на порозі з’явився худий із сумними очима хлопчик негр, років дванадцяти. З одежі на ньому була тільки біла натільна пов’язка. Вислухавши наказ капітана, негр приніс мокру ганчірку й мовчки простягнув її хазяїну. Той витер ганчіркою обличчя і передав Феді. Кудряш розгублено покрутив її в руках, але витерти лице не наважився.
— У нас так не вмиваються… — несміливо мовив він. — Та й, крім того, мені необхідно почистити зуби…
— Що ж вам для цього потрібно, герцог?
— Таз і глек води.
— Принеси, — наказав негрові капітан.
Дієго й хлопчик негр були вражені, побачивши, як Федя став чистити щіткою зуби. Це здалося капітанові таким кумедним, що він, схопившись за живіт, затрусився від сміху і плюхнувся в крісло. Навіть негр, незважаючи на свою нерішучість, став посміхатися.
Вгледівши блискучу пластмасову мильницю, Дієго схопив її до рук і заздрісно сказав:
— Перламутр… О, на таких речах я розуміюся! Дорого коштує цей рідкісний предмет…
— У нас в універмагах їх скільки завгодно, — вирвалось у Феді.
— А багато у вас цих самих… універмагів?
— Звичайно.
— Даруйте, герцог, універмаг по-вашому замок?
Федя хвилину подумав і мовчки кивнув головою.
— Уявляю, який багатий ваш батько, коли в нього стільки універмагів і всі вони забиті перламутром… До речі, як ви потрапили на узбережжя, де вас полонив Педро? — ніби мимохіть запитав капітан. — Як звуться володіння вашого батька?
— Я був на полюванні і заблукав, — з невинним виглядом відповів Кудряш. — А сам я з Променистеанії…
— Ага… — глибокодумно протяг Дієго, кліпаючи очима. — Як же, чував, чував…
Феді було смішно дивитися, як Дієго, очевидно, прагнучи приховати своє неуцтво, сприйняв його слова за чисту монету.
Власник “Улюбленця Нептуна” з цікавістю розглядав тюбик із зубною пастою, туалетне мило, зубну
