думаєте про тяжке.
— Перемога! — відповів я коротко.
— Авжеж, — підтвердив Толяха, — ми їх розгромили… — І замовк, посмутнів.
Напевно, згадав “похоронку” на батька. Він мені якось її показав.
— А як же бути з атомною війною? І ядерною зимою? Вони вас не стосуються? Треба боротися за долю людства! — наступала на нас Олеся.
— Не забудь, — нагадав я запальній Олесі, — перші американські атомні бомби зовсім недавно скинуто на Хіросіму й Нагасакі. Люди ще не усвідомили всю неосяжність цього лиха. Космічні ракети поки що лише в кресленнях. А картки скасують через півтора року.
— Значить, все тільки починається? — Олеся задумалась, опустила голову, забула про м’ячик, що висів на пальці.
Толя уважно оглянув моїх друзів.
— Що таке ядерна зима? — спитав він.
— Це коли на годиннику за п’ять хвилин дванадцята, — поважно відповів Кир. — А о дванадцятій може статися третя світова війна…
— І, можливо, остання, — додав засмучений Вітер. — Земля перетвориться на порожню крижану кулю. Зрозумів?
Толя кивнув.
Я надто пізно подав застережний знак приятелям: передчасно, мовляв, говорити про ядерну зиму. Про боротьбу за мир — треба. Вони зрозуміли мене, замовкли.
— Хто такі? — шепнув мені на вухо Толяха.
— Американці, — відповів я майже беззвучно. — Приїхали з батьком з Америки.
— Шкода мені їх, — зажурено промовив Толяха. — “Тарзана” не знають. — І вголос запитав “американців”: — Цікаво в Америці?
Олеся знизала плечима.
— По-моєму, гидко. Кругом самі бандити й терористи.
— Оце по-нашому! — Толяха розреготався, потер скалічену праву кисть лівою рукою, якою він навчився добре писати.
Я переключив увагу співрозмовників на погоду.
— Дивіться, який день! Аж очі сліпить! Бездонне небо!
Усі зупинилися, позадирали голови вгору.
— Чимало Охочих Жадібно Знати Бажають, де Сидить Фазан!
— Який ще фазан? — здивувалась Олеся. — Не бачу нічого…
— Червоний! Оранжевий! Жовтий! Зелений! Блакитний! Синій! Фіолетовий! — перелічив я спектри сонячного променя. — Світло! Оце тобі й фазан!..
— Ах, світло… — проспівала Олеся таким лагідним голосом, що всі розсміялися. — Запам’ятаємо, письменнику!
Ні, дечого в школі ми навчилися… Ми провели Анатолія до будинку, міцно потиснули його сильну руку.
— Досить прогулювати! — сказав я товаришеві, згадавши, що його трохи було не залишили на другий рік за неуспішність. А він же має стати льотчиком-випробувачем, після того як рука в нього загоїться.
Толя зніяковіло посміхнувся, схилив на знак згоди чорноволосу хвилясту голову.
— Згоден. Доброго потрошку.
Олесин м’ячик востаннє ударився об спину Толяхи.
Ці легкі удари мій друг сприймав як знак уваги з боку “американки”
— Важкий, — сказала Олеся, зваживши в руці м’ячик. — Що там усередині?
— Тирса, — відповів я.
— А ось я зараз перевірю. — Олеся колупнула нігтем тонку сріблясту шкірку м’яча. — Золото сиплеться, чи що? — нерішуче промовила вона.
— Хіба ти не бачила тирси?
— Уяви собі, не бачила.
Я довбонув об асфальт квітчастим м’ячиком. Він зник. Лише тирса лишилася на тротуарі.
Зник і Толяха.
Я зустрів його колись у метро на Комсомольській площі. Полковник авіації їхав з кошиком грибів з лісу. Трохи погладшав, у цивільному костюмі, він не справляв враження льотчика-аса, але я знав, скільки бойових машин уперше підіймав він у повітря. Тепер уже він добре знає про ядерну зиму.
На шкільному подвір’ї ми вишикувалися услід за Киром і врубалися в мур.
У минулому лишилося тільки Олесине зітхання: “Шкода… Такі кіношки!..”
ОЛЕНА ПРЕКРАСНА
— Швидше, письменнику, виручай, — викликає мене по телефону Олеся. — У нас за дверима три плюваки. Такого гармидеру наробили… Жах!
— А ви самі впоратися не можете? — здивувався я.
— Так вони ж плюються! Я ледве втекла… А Кир та Вітер заявили, що з верблюдами вони не воюють. Ми замкнулись у квартирі.
— Хто вони такі?
— Семенов. Семенов. І ще Семенов.
— Брати, чи що?
— Ні, просто однофамільці й однокласники.
— Ну й однокласники. — Я похитав головою. — Зараз прийду на допомогу.
Я дошкандибав з палицею до таксі, доїхав до арбатського провулку, піднявся в ліфті.
Справді, три товстуни з п’ятого класу завзято обпльовували чорну клейонку дверей.
— Наших б’ють! — сказав я грізним шепотом, перегороджуючи палицею шлях до відступу. — Ану, замри! — Товстуни розгубилися, завмерли. Я подзвонив, двері зразу ж відчинилися. — Заходь по одному в квартиру! Суд і розправа у нас справедливі й короткі…
Квартира скидалася на поле бою. У вітальні розкидано книжки. У спальні гора подушок та ковдр на підлозі. В кухні зламаний найвищий кактус.
— Ти, Семенов, — я показав пальцем на першого-ліпшого товстуна, — поскладай на місце книжки й повитирай пилюку. Ти, Семенов, позастилай постелі й пролилосось килим. А ти, третій Семенов, як найзавзятіший плювака, візьми у ванній ганчірку, мило, тазик, відмий двері. Друзі, — звернувся я до своїх, — допоможіть цим штрафникам.
Товстуни, вирячивши очі, мовчки й ретельно взялися за роботу. Ліжка було застелено по- солдатському сумлінно. Енциклопедію поставлено за алфавітом. Двері сяяли мокрою чистотою.
Сам я забинтував клейкою стрічкою кактус, надав йому попереднього вигляду.
Весь цей бешкет, як з’ясувалося, стався через Гаврика.
Семенови прийшли поглянути на врятованого пса, їх ґречно й благородно впустили, продемонстрували екстер’єр собаки. І тут один із Семенових заявив, що це його собака, який був пропав. І почалася колотнеча.
— Зараз відбудеться суд. А потім розправа. — Я сів на стілець посеред вітальні. Троє моїх стали по один бік стільця, троє Семенових — по другий. — Де пес? — запитав я. — Приведіть.
Кир кинувся на балкон і повернувся з рудим сетером. Очі його сяяли. Я здогадався, чия куртка зігрівала хворого пса в ящику.
Пес метнувся туди-сюди, вивчаючи обстановку, й завмер на міцних лапах, висунувши мокрий гарячий язик. Здавалося, вузенька його мордочка розтягнулась у зніяковілій усмішці.
— Якої він породи, Семенов? — запитав я колишнього “власника” собаки.
— Як якої? — Семенов пошкріб потилицю. — Домашньої…
