— А ти що скажеш, Кире?
— Це — сетер! — гордо промовив Кир. — Чудовий мисливський пес.
— Чого ж ти вигнав такого рідкісного собаку з дому, Семенов?
— Я не вигнав, — нахабно відповів Семенов. — Він загубився…
— Ану накажи йому що-небудь…
— Джіме, — Семенов присів навпочіпки, простягнув руку, — йди сюди.
Сетер скосив на нього коричневе око, але з місця не зрушив.
— Тепер ти, Кире.
Кир ляснув себе по коліну.
— До мене, Гаврику!
І Гаврик враз підскочив до нього, радісно загавкав. Я устав, голосно об’явив:
— Вирок суду. Семенов, навіщо ти всім морочиш голову? Ти побачив гарного собаку й вирішив привласнити.
Семенов насупився, засопів.
— Так, він мені сподобався, — признався лжевласник і оглянувся на приятелів.
— Та ви пірати, Семенови! Пірати двадцятого століття, — презирливо промовив я. Пірати почервоніли. — Для чого ж ви так, га?
І тут пірати заговорили запально і з образою в голосі, показуючи на Олесю, Кира й Вітра.
— А чого ж вони не хочуть з нами дружити?.. І гуляти у дворі… І навчити літати над дахами…
— Як це літати? — здивувався я.
Мовчазний Вітер усміхнувся блакитною загадковою усмішкою.
— Потім покажемо… — І звернувся як старший до Семенових: — Гей, ви, базіки й слиньки! Ви навіть учительці поскаржилися, що ми літаємо… А як я можу вас узяти із собою? Чого доброго, надумаєте плюватися згори на перехожих!..
— Не доросли ще, — уривчасто кинув Кир.
— Ідіть і доростіть! — завершила суд Олеся.
Семенови позадкували до дверей. Обличчя в них були розгублені. Хлопці ладні були дорости хоч зараз, але відчували, що зробити це за одну хвилину після всього сподіяного ніяк не вдасться. Вони мовчки вийшли на площадку й потупотіли вниз.
Ми досхочу нареготалися, погрались із слухняним, ласкавим Гавриком і спустились у двір, залишивши пса стерегти квартиру.
— А у вашому класі були такі противні люди, як Семенови? — запитала мене Олеся.
— У нас? Та ніколи! У нас що треба клас був! — Я міцно стиснув кулак, потряс ним у повітрі, — Один за всіх, усі за одного!
— Так не буває, — зітхнув Вітер.
— Ще й як буває! Ми всі згуртовувалися проти Олени, але вона, як правило, перемагала.
— А хто вона, Олена? — хутко обернулась Олеся. — Цікаво знати…
— Наша вчителька з німецької. Вона, щоправда, вірменка — Арзуманян. Олена Григорівна. Олена Яга. І вона ж Олена Прекрасна…
— Так хочеться побачити справжніх людей, — зітхнула Олеся. — Вашу Олену, ваших однокласників…
“Справді, — подумав я, — було б здорово заглянути у двері класу, побачити, як командує Олена, й одразу ж повернутися”. Я вибрав серед низки років 1946 рік, коли я був восьмикласником, і назвав адресу нашої 265-ї школи.
— Я готовий, — озвався Кир. — Роби, як я!
За хвилину ми були на знайомому шкільному подвір’ї. Нога моя не боліла. На мені були пошарпані черевики й сірий шкільний кітель тих років із стоячим коміром, — діти з цікавістю оглянули мене.
— Який ти дорослий, письменнику! — урочисто сказала Олеся і, трохи зіп’явшись навшпиньки, торкнула мій чуб. — Виявляється, він у тебе в’ється…
Я уявив себе збоку: довгі руки й ноги стирчать із форми, а волосся кучерявиться, хоч ранками я старанно обробляв його намиленим гребінцем.
Я показав на значок третьорозрядника з бігу, похвалився:
— Між іншим, чемпіон серед юніорів на вісімсот метрів. — І задля справедливості додав: — Щоправда, зараз мій рекорд перевершують навіть дівчатка.
Ми піднялися східцями, зайшли у вестибюль і побачили чергову нянечку під годинником з маятником. Біля неї на тумбочці купка крейди, ганчірки й дзвіночок, яким вона сповіщала на всіх чотирьох поверхах про початок і кінець уроку.
— Поспішайте, хлопці, — суворо веліла нянечка, глянувши на годинник. — Адже урок почався…
Ми поважно пройшли на третій поверх у величезний порожній зал. Колись школа була гімназією, і наші вчителі, майже всі з гімназичною освітою, пишалися тим, що приміщення школи нестандартне. На першому й другому поверхах трудилася малеча, на третьому й четвертому працювали в кабінетах старшокласники. Переселення на перервах з кабінету в кабінет нагадували військові експедиції з боями місцевого значення.
Та де тут наші? Серце сильно закалатало. Десь мають бути наші! Я заходився тихенько відчиняти двері, заглядати до класів. Різноголосся виривалося ненадовго в порожній зал, оживляло минуле.
— Наш фізик, — прошепотів я і дав товаришам змогу помилуватися огрядною постаттю на милицях, — Євген Євграфович. А простіше, Еф-Ес.
Фізик ходив уздовж рядів, розмірено змахуючи милицями, заглядаючи в зошити, де писалася контрольна, й, віддихуючись, як паровоз, звично гудів на кожному кроці: “Еф-ес, Еф-Ес, Еф-Ес… Уважніше, молоді люди, дивіться на дошку!..”
— Що таке Еф-Ес? — прошепотів Вітер, поглинаючи поглядом блискучі приклади й машинки.
— FS — формула роботи, — пояснив я за підручником. — Сила, помножена на відстань, — це робота. Улюблена формула фізика.
— Дивіться, хтось повзе, — прошепотіла Олеся. Поміж партами рачкував школяр, пильно спостерігаючи за Євграфичем. — Куди він?
— За шпаргалкою, — відповів я.
— Який сміливий!..
— Та не сміливий він, а нахаба.
Я знав, що буде на уроці завтра. Фізик принесе пачку контрольних. Урочисто всядеться на кафедрі, поставивши поряд милиці, й почне роздавати насамперед роботи з оцінкою “5”, креслячи правильне розв’язання на дощці. Відмінник передає зошит сусідові-двієчнику, той жирно пише на ньому своє прізвище і, поки хтось відвертає увагу Еф-Ес біля дошки, висмикує з пачки свій зошит, а фальшивку кладе зверху. Через хвилину простосердий Еф-Ес називає його прізвище й вітає двієчника із “заслуженою п’ятіркою”, не розуміючи, чому вибухає веселощами весь клас. Він підсліпувато мружиться коло дошки й знову щось креслить, а проходом обережно скрадається новий кандидат у “відмінники” все з тим же зошитом… А наступного дня “відмінник” “плаватиме” біля дошки, й Еф-Ес засмучено поставить йому “пару”.
До другого кабінету я не ризикнув відчинити двері, побоюючись моментальної реакції хіміка, й припав до замкової щілини. Проте Микола Георгійович застукав мене й тут. Промчав з учительської до класу так хутко, що синій халат роздувся, наче парашут. Він уперіщив мене по спині, грюкнув дверима: “Не заважай працювати!” І зразу ж за дверною шибкою щось яскраве спалахнуло — певно відбулася реакція в колбі, й пролунав пронизливо-різкий голос хіміка, який диктував конспект уроку. Всі інші голоси обірвалися аж до перерви: учні швидко й зосереджено строчили в зошитах.
— Дифузія, — пояснив я приятелям вчинок хіміка, потираючи спину, що враз занила. — Він у нас нервовий.
Зате до історика Івана Павловича я заглянув безцеремонно й сміливо. Але й тут сидів не наш клас. У кімнаті творилося казна-що, а маленький Павлович у темних окулярах незворушно розповідав про якусь епоху. Можна було займатися чим завгодно, аби тільки він був біля карти з указкою, а ми на своїх місцях. Та коли одного разу Павлович відлучився на хвилину й ми рвонули через вікна по приставлених заздалегідь драбинах, він, повернувшись у порожню кімнату, дуже стурбувався і вперше пішов із скаргою до директора.
