вистави, книжки, пластинки. Майстрували радіоприймачі, садовили на пустирі картоплю, грали в хокей, бринькали на гітарі. Відроджувався довоєнний час для тих, хто вижив, повернувся з фронту або просто підріс за роки війни, хто міг утішатися тишею ласкавого осіннього вечора, міг у колі друзів співати, танцювати, жартувати, мріяти. Щасливий повоєнний мирний час.
Минуть роки, й Костя будуватиме заводи в Алжірі, а Жора — БАМ, доктор наук Семенов працюватиме над сплавами металів, Юра Редькін стане інженером-залізничником, а Льоня, як відомо, медиком. Та й решта не пастиме задніх: хто подасться на космодром, хто на завод, хто на наукові кафедри. А Вітьок — в міманси. Про це ми дізнаємося, зустрівшись на ювілеї Олени Григорівни. Будуть там і троє шкільних учителів, які дожили до пенсії, і наш найсуворіший директор Микола Семенович…
— Про-о-шу всіх вста-ати! — пролунав раптом у класі гучний артистичний баритон директора, і всі вмить схопилися, грюкнувши покришками, уп’ялися очима у двері.
Двері ані ворухнулися.
— Левін, — суворо промовила Олена, — знову ти чиниш неподобство?
Клас регоче: так, це Жорка Левін, його штучки із звуковою імітацією.
— Іди до дошки, — велить німка, — відмінюй “їх вайс ніхт”.
Дужий парубійко з циганським обличчям незворушно шкребе крейдою по дошці. Колишнього дитбудинківця, який у війну залишився сиротою, прийняли до нашої школи з іспитовим терміном, під відповідальність комсомольського осередку. Жора добре знає про це й дозволяє собі безневинні жарти дуже рідко. Та й через багато років на сімейному святі Олени Григорівни бойовий заступник начальника будівництва БАМу Георгій Маркович Левін, усе такий же невгамовний, лише один раз і гаркнув: “Про-о-шу!” І всі розсміялися, а директор, одвикнувши командувати учнями, розгублено оглянувся, поки не збагнув, що це знову він, Жорка. І насварився на нього пальцем…
Олена, звично керуючи класом, раз у раз кидає допитливий погляд на мене й моїх “родичів”. Очі її спалахують загадковим світлом. Невже про щось здогадується?
Я озирнувся, побачив лукавий вогник Олесиних очей, спрямованих на вчительку. Вони, напевно, вели німий діалог.
“Дівчинко, признайся, адже ти не його родичка…”
“Так, признаюся…”
“І він не зовсім такий, яким я його знаю. В чім тут річ?”
“Не можу вам відповісти. Адже я його не бачила таким, як ви…”
“Я здогадуюся… Ти — дівчинка з майбутнього, і він звідти ж. Він завжди вдало грав свої ролі…”
Олесчине обличчя спалахнуло золотавим відблиском: вона полюбила нашу Олену.
А її брати — ото лопухи! — вийняли кишеньковий комп’ютер, заходилися загадувати один одному різні задачки. Я засичав, як гаряча сковорода, на яку хлюпнули води: “Сховайте машинкуі” Вони здивувались, але сховали. Диваки, чого доброго, оголосять про загальну комп’ютеризацію, зажадають дисплей. А в нас не тільки дисплеї, а й перші телевізори з крихітним екраном і водяною лінзою ще не з’явилися. Ми уминаємо на обід суп із кропиви й млинці з картопляного лушпиння, а не всілякі там делікатеси. Ні, пора змиватися!..
Срібною треллю пролунав дзвінок: поверхами йшла чергова нянечка, оповіщаючи всіх про закінчення уроку.
Восьмий “А” галасливим гарматним ядром вилетів із дверей у зал. Біля дошки Олена розмовляла з Жорою. Я сказав якомога спокійніше:
— До побачення, Олено Григорівно!
— До побачення, — відповіла вона. Чорні очі спалахнули прощальним салютом.
— Спасибі за підказку. — Я взяв за руку Олесю. — Адже мені весною на екзамені дістанеться “Лорелея”.
Олеся усміхнулась:
— Але ж ми не залишимося тут до весни!
Я продовжував розвивати свою думку, прокладаючи дорогу в юрбі дітей, які поспішали до роздягальні.
— Вам добре, ви лише двічі екзамени у школі складаєте. А ми — щороку. Хіба ж тут усе запам’ятаєш!
Сама Олена передавала в разі гострої потреби загорнуту в ганчірочку шпаргалку тому, хто “горів” коло дошки. І відверталася до вікна.
— Вона добра, — сказав Кир. А Вітер мовчки кивнув.
Серед метушні ми непомітно зникли у стіні, повернулись у свій двір. Довго мовчали, сидячи на лавці, переживаючи недавній урок.
— Я все бачила, — сказала Олеся. — Вашу Олену. Олену Григорівну. А коли ви назвали її Оленою Прекрасною?
— На жаль, після смерті…
Ми усвідомили все надто пізно. До неї зверталися за порадою і допомогою всі колишні учні: хто одружувався, хто розлучався, в кого були труднощі на роботі. І коли хтось летів у відрядження і ні на кого було залишити дітей, він дзвонив Олені: “Олено Григорівно, я в цейтноті…” І вона завжди кидалася на допомогу. Ми згадували про неї, сухеньку, сиву, незмінно веселу й мудру Олену, як про чарівну паличку- виручалочку, в найважчу, найостаннішу хвилину, не усвідомлюючи до кінця, що живемо під її щедрим заступництвом. Ми, дорослі, були для неї завжди учнями — Юрою, Женею, Льонею…
— У нас не буде Олени Прекрасної, — зітхнула Олеся.
— Буде інша, — відповів я.
— І Кота. І Жори. І міманса…
— Буде, все буде. Я вас із ними познайомлю. Потрібні тільки терпіння і політ фантазії.
— У політ! — Кир раптом зіскочив з лави. — Вітрогоне, ти готовий?
— Готовий!
— Ми трохи політаємо й повернемось, — пояснила мені Олеся.
— Ви справді умієте літати? — спитав я без усякої іронії. Я вже нічому не дивувався.
— Уміємо, — смішно прошльопав губами Вітрогон. — Коли ти знімеш гіпс, ми візьмемо тебе із собою. А то можеш розбитися!
Я нахилився, обмацуючи важку гіпсову ногу. А коли підвів голову, діти вже бігли сонячною стороною вулиці.
— Не нудьгуй, письменнику!
Тут я запанікував, став гарячково аналізувати все, що зі мною сталося. Даремно я не дочекався батька, коли був у нашому дворі, забув, що він повертався з роботи пізно. Зустрічаючись, ми розмовляли коротко, по-чоловічому скупо: “Ти вечеряв?” — “Вечеряв”. — “А де мама?” — “На кухні. Чекає тебе”.
Колишній купецький двоповерховий будинок був переповнений сім’ями, в кухні горіли з десяток гасниць з різнобокими каструлями, великої інтуїції вимагав похід до туалету. Час і простір нашого життя були наперед розписані точно й скупо.
Я і зараз, серед розкошів життя, сказав би батькові, якби випадково зустрів його на вулиці: “Мама чекає тебе. Вона на кухні”.
Проте батька немає. Немає і тієї громадської кухні.
Є нові будинки, квартири, вітальні, спальні, кабінети.
Я оглянув двір, вулицю, небо. Все було пустельне. Діти не квапилися повертатись із свого загадкового
польоту.
РАДІВ СОЛОВЕЙ, ВЕСНИ СПІВЕЦЬ
— Ні, ви помиляєтеся, товаришу письменнику! Коли їхні батьки їхали на відпочинок, ні про якого собаку й мови не було. Кожний повинен мати свою прописку. Собака є незаконним у цих стінах.
