Вони незабаром обоє з’явились у клас і побачили звичний набір серйозних фізіономій. Директор похитав головою, просив продовжувати урок, і знову навколо історика спалахнув веселий розгардіяш.
Учителі, звичайно, все знали про нас, знали навіть, хто підбивав на ту чи іншу зухвалу витівку, але не виказували начальству. Виказати когось без особливої потреби вважалося за непристойне в неписаних правилах школи. Пам’ятаю, я ганявся в порожньому класі за приятелем Юрком. Кривдник устиг вискочити в коридор, я притаївся за дверима з важелезним портфелем і, коли вони відчинилися, на радощах огрів однокласника по шиї. З подивом і розгубленістю угледів я, що на підлогу повільно опускається не Юрко, а молода вчителька — фізичка. Вона також дивилася на мене здивовано, розмірковуючи, що й до чого. Швидко підвелася, приклала палець до губів, прошепотіла: “Тільки не кажи нікому…” І не згадувала більше про цей казус. Юра Вітамінівна її звали, даруйте, Веніамінівна.
А нас же була ціла тисяча — тисяча диких, життєрадісних, не об’їжджених життям лошат. Я тільки тепер, у порожньому й лункому залі, уявив, як нелегко доводилося вчителям керувати цим “незбагненним народом”. Нас називали “товаришами”, “розбійниками”, “прохіндеями”, “вельмишановними добродіями”, нас щедро обдаровували, не бентежачись про зниження процента успішності, двійками, одиницями й навіть нулями. Але в нас вірили, як вірять у майбутнє. Адже кожен повинен був понести в собі частинку вчителя.
І я прочитав уголос і пояснив дітям пароль нашої 265-ї школи:
Ум на нуль — буде нуль.
Ум на ум — буде ум.
Ясно всім без всяких дум.
— Здорово! — спалахнув Вітер. — Просто й мудро, як таблиця множення.
Я не встиг відповісти. Почув знайомий гортанний голос за спиною:
— Ти чого тут, а не в класі?
Від несподіванки здригнувся. Авжеж, це вона, Олена, Олена Григорівна, худорлява, жвава, швидка. Кучеряве волосся скуйовджено, ніс стирчить цікавим гачком, а очі, мов два палючі сонця, мов дві чорні діри в невідомий, тривожно-радісний Всесвіт.
— Гайда в клас! — сказала Олена, бачачи мене наскрізь. — А це хто?
— Мої двоюрідні… — пробелькотів я. — Ні з ким залишити…
— Гаразд. Ходімо зі мною.
Клас схопився, грюкнувши покришками парт, урочисто замовк і знову загудів, коли за вказівкою Олени моя трійця влаштувалася на останній парті, а я зайняв своє місце поряд з Вітькою Махмутовим на передостанній.
— Ви що, відвикли від дамського товариства? — кинула в’їдливо Олена, простеживши, куди звернено всі погляди. — Сестра вашого товариша попрацює разом з нами.
Хтось сіпнув мене за рукав. Олеся мала розгублений вигляд.
— У вас самі хлопці? — напівзапитливо промовила вона.
— Дівчатка в сусідній школі, — відповів я. Зовсім забув пояснити, що в нас роздільне навчання!
Та й збудження однокласників я розумів: вони вперше бачили дівчинку не в спідниці, а в джинсах. Спробуй розберися відразу, що це за інтуристка! Доведеться відповідати на записки…
— Руїх! Тихо! — закликала Олена по-німецькому й по-нашому. — Повторимо “Лорелею”.
І клас почав саркастично посміхатися, зітхати. Як обридла вона нам — ця рейнська русалка Лорелея, що зваблює у прохолодні безодні довірливих рибалок! Ми враз згуртувалися спільним фронтом проти Олени.
А Олена вела наступ, як бойовий маневрений танк на піхоту. Команди так і сипалися на наші голови: читай… продовжуй… виправ наголос… розбери порядок слів… назви суфікси, префікси, відміну, дієвідміну, закінчення. За урюк Олена встигала опитати весь клас, а декого — по кілька разів.
Я відчував, як завмерли за моєю спиною Олеся, Кир і Вітер. Вони вперше бачили такий натиск, шквал, атаку. Раз уже вирішили заглянути до нашого класу, хай знають Олену, цю бабу-ягу у спідниці, що стрімко проноситься вихором поміж рядами.
Я схилився над партою, відповідаючи на записки однакового змісту: “Признайся, що за кадру в майці та штанях ти привів?” Відповідав лаконічно: “Іноземка. Звати Олеся”. І знову запитання: “Чи не закордонний двірник у штанях?” — “Сказано: двоюрідна сестра. Заткни рота!”
Олена вмить помітила й обірвала мою діяльність, підняла мене з місця, звелівши читати “Лорелею” спочатку. Я не міг пригадати жодного рядка, стояв і мовчав, як бовдур. І тут іззаду почувся шепіт- підказування: “їх вайс ніхт, вас золь ес бедойтен…” Рядок, промовлений Олесею, обпалив мене: “Не знаю, що сталось зі мною, душа моя повна журби…” Я зразу ж згадав увесь текст Гейне до кінця.
— Молодець, дівчинко! — голосно похвалила Олена Григорівна. — Ти вивчаєш німецьку?
Олеся підвелася.
— Ні, англійську. Але знаю трохи німецьку, французьку, іспанську…
— Сідай, — посадила її лагідно Олена й звернулася до класу: — Вчіться, неуки, в дами. А ти, — вона опустила помахом долоні й мене, — подякуй за підказку.
— Спасибі, — усміхнувся я Олесі. Тепер ніхто не сумнівався, що вона іноземка. — “Спасибі”, — повторив я про себе, звертаючись уже до вчительки.
Олена ніколи не відкидала підказки, взагалі нічого корисного, що могло стати у пригоді нам у майбутньому. Вона мудро, поступово навчала нас уму-розуму, вчила розбиратися у плині життя, вчила мистецтва жити. Вчила, як треба боротися і здобувати перемоги.
— Сьогодні репетиція “Ревізора”, — просичав мені на вухо сусід по парті Вітьок Махмутов. Досі він сидів, мов істукан, не звертаючи уваги ні на мене, ні на “пришельців” на задній парті. І от отямився. — Роль вивчив?
— Устигну, — відповів я.
— Не підведи! — вирік класний художній керівник.
Я граю Хлестакова, Вітьок — городничого, жіночі ролі дублюють наші однокласники. Згодом, для справжньої вистави, ми запросимо актрис із сусідньої школи.
Вітьок крізь шпарину на парті вивчає текст п’єси. Прочитавши двічі — я знав це — він пам’ятає будь- який текст напам’ять.
Саме на цьому його яг заскочила Олена. Виросла поряд з партою, Махмут ледве встиг засунути книжку в шухляду.
— Махмутов, відповідай!
Вітьок підвівся, засмучено розвів руками, промовив фразу з першої сторінки старого підручника:
— Анна унд Марта баден…
Усі так і зайшлися сміхом… От бовкнув: згадав, як купалися у минулому столітті Анна унд Марта!
— Ну, Махмутов, бути тобі циркачем! — весело провістила Олена. — Пересядь-но на вільну парту далі від спокуси. Пиши в зошиті “Лорелею”…
Вітьок перейшов на інше місце, завмер у класичній позі мислителя, потім зашкріб пером у зошиті.
— Може, йому підказати? — захвилювалася Олеся.
— Не треба. Він знає напам’ять. Устиг прочитати, — відповів я.
Олена не помилилась і цього разу. Після школи Вітьок закінчив циркове училище, деякий час виступав на манежі й подався у міманси театру опери й балету. Ми достоту не уявляли, що робить міманс на сцені, знали тільки, що він не на першому плані. І все-таки Махмутов — визначна особистість: ніхто з нас не став мімансом, а він став.
До мене й далі надходили записки. “Сьогодні в “Соколі “Джордж із Дінки-джазу”. “У “Зорі” — “Винищувачі”, в “Ермітажі” — джаз-оркестр Утьосова… в опереті — “Летюча миша”… Ризикнемо, письменнику?”
Я передав записки друзям на задню парту — для розширення кругозору. Там одразу запалилися, почали мене смикати: “Рвонемо, письменнику?” Я похитав головою. Хіба можна все відразу перетравити? Для цього доведеться застряти в минулому надовго, а це не відповідає правилам гри.
Я придивився до однокласників: Костя, він же Кіт, на прізвище Куликов, Жора Левін, Юля Семенов, Юра Редькін, Льоня Могила… Ми захоплювались усім, що підсовувало нам життя. Поглинали фільми,
